Це аудіо створене за допомогою ШІ
Ця колонка створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику.
Сашко Бабай до армії робив пам’ятники. Називав себе скульптором. Він порався на подвір’ї, коли по нього прийшли з ТЦК. Попросив п’ятнадцять хвилин на збори. Тікати не збирався: знав, що рано чи пізно доведеться піти. Потрапив до штурмового полку «Арей».
Перший бойовий вихід — у квітні цього року на Запоріжжі. Страшно. Казав, що «позгадував молитви, яких навіть не чув». Надійшов наказ зачистити вулицю в кілзоні. Сашко з трьома побратимами пішов на зачистку. Перевірили кожен закуток. Але командир із контрольного пункту повідомив, що є перехоплення ворожих рацій: десь заховався ворог. Знайшли його, точніше, їх — двох росіян, — у підвалі зруйнованого будинку. Кинули кілька гранат, потім удвох увірвалися всередину, лишивши ще двох контролювати вхід. У підвалі з-за шафи визирало плече. Кілька влучних пострілів — і почули «ми здайомся».
Полонений потім казав, що вони не мали вибору, тому не стріляли у відповідь: це не має сенсу, якщо хочеш вижити.
Бабай за чотири дні після повернення з позицій ще трохи запинається, розповідаючи цю історію. Зараз там дуже важко, ще й довелося виносити пораненого побратима під ворожими дронами.
Полонених виводять у тил, надають допомогу. Обидва кудлаті й бородаті: п’ять місяців на позиціях без заміни. Тому, що ховався за шафою, куля влучила в плече і вийшла з лопатки. Треба лікувати. Обидва клянуться, що не зробили жодного пострілу. Мовляв, розвідники, просто доповідали про рух на своїй ділянці. Обох нібито змусили йти на війну через борги. Кажуть, війна російській верхівці потрібна, щоб відмивати гроші.
«Чому Росія напала на Україну?»
«Гадки не маю. Я не цікавлюсь політикою. Може, нашому президенту не вистачає землі…» — каже тридцятирічний росіянин Вова.
А другий… «Вуйко — підар! Як таке може бути? Дожився», — спльовує, згадуючи про нього, наш побратим із Львівської області.
Другий полонений — родом із Тернопільщини. Двадцятирічним перебрався жити до Московії. Переганяв туди машину з Німеччини й лишився в Ханти-Мансійську. Працював на будівництві водієм. Одружився, розлучився — аліменти. З батьками, які живуть в Україні, не спілкується з початку вторгнення. Ті, певно, від нього відмовились.
«Батьки знають, що ви працюєте їхнім убивцею?»
«Ні. Я не вбивав нікого. Подивіться на мій автомат. По ньому видно, що я жодного разу не стріляв, — новий, — відповідає він українською. — Мене змусили: борги, аліменти. Якщо відмовляєшся підписувати контракт, саджають у тюрму і створюють умови, щоб ти не міг відмовитись. Відправлять на війну або звідтам, або звідтам».
Всяке було, але такого — ще ніколи. Це фраза, з якою згадують цього полоненого в полку «Арей». А згадують часто, ну бо справді…
Полковий медик довго обробляє рану росіянину Вові. Той стогне, кажучи, що почувається «малєнько луччє», ніж напередодні.
«Я надаю допомогу всім, полоненим теж. Це моя робота. Що відчуваю? Та нічого, чесно кажучи, — зітхає старший бойовий медик групи, чорнявий стрункий Саша, стягуючи з долонь гумові рукавички в коморі-приймальні. — Моє завдання, аби людині стало краще. А щодо моралі… Є судді, хай вони роблять висновки. Може, обміняють на наших. Як-от зараз — тисяча на тисячу».
Полонені не затримуються надовго в бойових підрозділах. Їх майже відразу забирають, і зрештою вони опиняються в таборі.
«Кому вони потрібні?» Так називається збірка есеїв речника Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, в цивільному житті — письменника Петра Яценка. У книжці він прагне осягнути й пояснити логіку ворога.
Петро Яценко пише, що полонені «викривлюють і приховують факти, маніпулюють, уникають спілкування чи навпаки лізуть у камери з роспропагандою». І каже, що непросто відокремити правду від брехні за таких умов.
Із цих слів можна зробити висновок, що почуваються російські полонені в Україні досить непогано, раз наважуються «лізти в камеру з роспропагандою». Це контрастує з історіями про російський полон, які розповідають наші захисники й захисниці, котрі звідти повернулись. Росіяни ставляться до українських полонених, немов до товару, хоч як це моторошно звучить. Товару, на який можна щось виміняти — наприклад, перемир’я на час параду 9 травня. А потім шукають підстав затягнути обмін, торгуються, поки тисячі родин чекають на повернення своїх.
Чи чекатимуть удома на цих двох російських полонених? Щоб стягнути з них аліменти, а потім усе по колу? Росіянин Вова запевняє, що не дозволить синові йти на війну, коли той виросте. Але хто його, Вову, питатиме… Скоріш за все, рано чи пізно його обміняють. І, певно, він таки зустрінеться з сином. Але що він йому скаже насправді про те, де був, чим займався і чи варто йти на війну, — ми не дізнаємося. Як і не знаємо зараз, чи стане цієї війни ще й на дітей. Адже зараз вона видається якоюсь безкінечною. Сашко Бабай готується до наступного виходу. Каже, що головне — не падати духом, іти вперед і молитись.
