За офіційними даними, в Україні понад 1 мільйон 700 тисяч внутрішніх переселенців — із Криму та Донецької і Луганської областей. Питання житла для найменш захищених із них намагаються вирішити за допомогою іноземних інвестицій. На гроші Німецького товариства міжнародного співробітництва у країні вже побудували сім модульних містечок — у Дніпропетровській, Запорізькій та Харківській областях. Але панацеєю від усіх бід вони не стали. Понад те, такі табори швидко перетворюються на гетто, де соціальні проблеми заморожуються, а не вирішуються.
Маски
— Якщо іще хоча б раз сфотографуєш, я тобі камеру розіб’ю, б**дь! — Кирило щосили намагається приміряти маску дорослого, але вона лише спотворює обличчя 12-річного хлопчика.
Тут — неподалік аеропорту Харкова у модульних блоках, побудованих за сприяння уряду Німеччини, — мешкає 391 переселенець із Донбасу. Майже кожен другий — дитина. Психологам-волонтерам є над чим працювати: дітвора зустрічається не за віком серйозна і потребує особливо делікатного підходу.
На поведінці жителів містечка позначилася не лише війна, яка вигнала людей з малої батьківщини, а й побут в умовах тотального гуртожитку. Гектар землі, обгороджений сітчастим парканом, та муніципальна охорона; три загальні блоки на 150-180 осіб, іще 10 чотириквартирних модулів; пральня, холодильники, душ, туалет, ТБ, Інтернет — цей сучасний табір для біженців схожий на футуристичний інкубатор. За проживання в ньому беруть символічні $5 на місяць.
Кирило, котрому не сподобалася фотокамера, саме перебирає старі мобілки, звалені купою у картонній коробці, — кажуть, хлопець може полагодити будь-який телефон. Пізніше із дивовижною завзятістю він тикатиме середнім пальцем в об’єктив. Його одноліток, шестикласник Микита Тiмашов із Кіровська (тепер перейменованого на Голубівку), у вільний від школи час розважається інакше: захоплено тисне саморобну штангу — прив’язав до палиці з обох боків по чотири дволітрових баклажки з піском.
— Додому хочеш повернутися?
— Н-і-і-і! До Львова хочу.
— Чому?
— Там «Шахтар».
— І хто твій улюблений гравець?
— Мессі.
Від футболу в містечку фанатіє ледь не вся дітвора старша від п’яти. Утім, навіть діти знають — головний уболівальник тут дядя Юра. Історію його поневірянь на харківських вулицях передають із вуст в уста: дядя Юра, затятий фанат «Шахтаря», немов герой епосу, наодинці бився відразу з кількома ультрас «Металіста». Легенда замовчує, що саме стало причиною конфлікту. Але опухле ліве вухо дяді Юри все ще зберігає сліди недавньої битви.
Сусіди
35-річний Дмитро Борзенко сидить у імпровізованому наметі, збитому із дошок та обвішаному ковдрами. Поза чоловіка — ноги розставлені, руки спираються на коліна — i його міцна статура красномовно вказують на те, що він тут в авторитеті. Чорні спортивки, футболка з написом AC/DC, бейсболка, на руках — плетені браслети, у роті — порожнеча замість передніх зубів. Діма чимось схожий на незмінного лідера «Сектору Газа» Юру Хоя Клiнських.
Свою історію Борзенко — батько шістьох дітей (молодшому три роки, старшому — 16) — розповідає, зосередивши погляд на одній точці стола, так, ніби він заново переживає події серпня 2014-го. Його сім’я лише завдяки щасливому випадку не залишилася похованою під уламками будинку в Стаханові (тепер — Кадіївці). Діма каже, що «прислухався до власної чуйки» і якраз перед артобстрілом пішов із дітьми й дружиною ночувати до родичів.
— Снаряди накрили нашу вулицю, поліклініку та стадіон, — пригадує. — Цілими, по ходу, залишилося тільки півкімнати. У хаті була тітка дружини, вона загинула. Поховав прямо у городі. А потім, поки нас на бусику вивозили з міста, по нас міномети працювали.
Снаряди накрили нашу вулицю, поліклініку та стадіон. Цілими, по ходу, залишилося тільки півкімнати. У хаті була тітка дружини, вона загинула. Поховав прямо у городі
У модульному гетто Дмитро Борзенко узяв на себе роль коменданта. Йому часто доводиться вести перемовини з волонтерськими організаціями. Мешканцям поселення допомагають одягом та їжею (багатодітним сім’ям навіть видали картки для покупок у гіпермаркеті), дітей, за змогою, відправляють на відпочинок у санаторії, а іноді й за кордон.
— У нас тут багато побутових ситуацій доводиться розрулювати, — каже активіст. — Самі розумієте, багато людей, дітей… Переселенці закохуються у харківських і навпаки. Ми навіть два весілля справили.
Навпроти модуля Борзенка, в блоці «5-3», живе Олена Чудiна. У неї, матері-одиначки з Лутугиного, дев’ятеро хлопців (молодшому два роки, старшому — 19). Туляться у двох вузьких кімнатках, заставлених двоярусними ліжками. Олена кличе в гості, перепрошуючи за безлад та стійкий запах нещодавно смаженої кільки.
— У нас будинок залишився наполовину перекошений, — розповідає господиня. — У Лутугине не хочу повертатися, поки там не буде української влади.
— Скаржитися особливо нема на що, є душ, туалет, холодильник, кухня. Взимку тепло. А от влітку спекотно дуже…
— Давай-давай, забивай другий! — перериває слова Олени гучний крик із сусіднього блоку. — О-о-о, го-о-ол, а-а-а!
Це суперфан дядя Юра зустрічає переможним криком успіх «Шахтаря» у фіналі Кубка України. Олена лише знизує плечима — справа, мовляв, звична.
Транзит
У коридорі одного з трьох модульних гуртожитків не проштовхнутися. Тут, у цьому неприродно білосніжному блоці з пластику і металу, дітвора сховалася від раптової зливи. Малюки вовтузяться під ногами, відбиваючись від дорослих, які тримають над ними тарілки й ложки з їжею. Ті, що старші, грають у латки. Всі ці люди схожі на пасажирів пересадкового рейсу, що застрягли на невизначений час у терміналі міжнародного хабу.
— Ми з чоловіком намагаємося тут менше перебувати, — зізнається Наталя Дерябіна з Шишівки.
Жінка зосереджено прасує, намагаючись не звертати уваги не загальний гамір. Схоже, до нього тут звикають швидко.
— Якщо не вибиратися з дітьми в центр Харкова, не відводити їх до школи або садочка, дуже важко, — продовжує вона. — Тут 15 житлових кімнат, 23 дитини, 30 дорослих. А кухня одна. Конфлікти? Уффф! Трапляється, звичайно.
Про підводне каміння детальніше розповідають у цивільній адміністрації поселення: «Періодично викликаємо наряди міліції. Дільничний у нас частий гість. Буває, що з’ясовують відносини на побутовому ґрунті — то каструль не поділили, то хтось вип’є, то через дітей сваряться. Взагалі-то тут сухий закон, але, самі розумієте, ніхто кишень і сумок на вході не вивертає».
Схоже, через півтора року з моменту пафосного відкриття за участю високих гостей з Києва містечко перетворюється на справжню проблему для муніципальної влади. Колізія у тому, що спочатку табір планували як транзитний. Переселенців брали на місяць-два, щоб за цей час вони змогли знайти роботу і житло. Але багато хто лишається тут із першого дня заселення. У таборі чимало багатодітних сімей та інвалідів. Хоча вистачає і працездатних. Що з ними з усіма робити, розуміння немає. Місцева влада майже на 100% оплачує їхній побут, а держава надає соцiальнi виплати. У комендатурi мiстечка говорять, що в таких умовах люди стають залежними від грошової допомоги і уваги волонтерів. Але у переселенців правда своя.
— У мене чоловік — покрівельник, — розповідає Наталя Дерябіна (в модульному містечку вони з двома дітьми живуть із січня 2016-го). — Зарплата у нього невелика, я поки що в декреті, тому оренду житла в Харкові не потягнемо. Сьогодні-завтра нас, наприклад, попросять звідси… І куди нам іти?
Котел
27-річний Артем Бондаренко разом із мамою оселився в модульному гуртожитку нещодавно. Він дивиться з-під лоба, у погляді читаються розгубленість та спроба звикнути до нових умов. Двері в кімнату щільно зачинені, але слабо рятують особистий простір від шуму з коридору.
Артем приїхав до Харкова з Іловайська в інвалідному візку. Він пережив у бомбосховищі кілька днів запеклих боїв за місто.
— Стріляли з усіх боків, — Бондаренко говорить неохоче, показує фотографії руїн будинку. — У нас там нічого не залишилося, все згоріло.
Зла іронія в тому, що, переживши Іловайську трагедію, Артем зіткнувся з бідою особистою. Хлопець необачно потрапив під потяг і позбувся обох ніг. У Харкові він має вирішувати проблеми з протезуванням та реабілітацією. Заселення в модульне містечко дає змогу хоча б протягом деякого часу не думати про житлове питання. 1200 гривень допомоги від держави навряд чи врятують.
За вікном нарешті вщухає дощ. З гуртожитків і багатоквартирних блоків на вулицю знову висипається дітвора — вмить окуповує дитячий майданчик. Дзвінкий сміх свiдчить: на відміну від дорослих, малечі подобається варитися в цьому людському котлі під наглядом муніципальної охорони. Схоже, більшість хлопчиків і дівчаток сприймають життя в містечку для біженців (чиновники називають їх «внутрішньо переміщеними особами») як гру чи пригоду. Для них це гарна можливість відволіктися від того, що сталося удома.
Кілька дітей відокремлюються від основної групи, біжать до огорожі. Вони чіпляються пальцями за сітку, наввипередки лізуть угору. Навіть по той бік паркану їхні усмішки видаються безтурботними.
— Був-а-а-а-йте! Приходьте ще! — кричать услід маленькі біженці, залишаючи турботи про майбутнє дорослим.
Сподобався текст? Підтримайте, будь ласка!
