Світлана Матвієнко: «Нам потрібні управлінці з західним типом мислення, які здатні досягати результату в нашій системі»
Після того як в Україні перемогла Помаранчева революція, активні українці відчули: щось справді змінилося. У молоді, яка не застала подій Революції на граніті чи проголошення незалежності, зʼявилось відчуття співпричетності до великих змін. До розвитку держави. Зʼявились очікування від лідерства, що мало вести країну, а не лише користатися з посад. А ще — що все це може вийти.
У відповідь на це у 2005 році зʼявилася Українська школа політичних студій (УШПС) — проєкт Ради Європи, що є частиною європейської мережі шкіл, аби плекати, навчати, гуртувати лідерів із різних середовищ.
Потому після великих надій були розчарування, після перших перемог — розуміння, що попереду багато важкої роботи. Утім, крок за кроком, УШПС продовжувала робити своє: розвивала спільноту людей, що будували мости між державою та громадянським суспільством.
Про 20 років цієї роботи, а також про те, як змінилися наші уявлення про лідерів та їхню роботу, CEO The Ukrainians Media (і випускник УШПС) Тарас Прокопишин говорить зі Світланою Матвієнко, виконавчою директоркою Лабораторії законодавчих ініціатив та директоркою Української школи політичних студій.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
За останні двадцять років українська держава й громадянське суспільство пройшли тривалий шлях, впливаючи одне на одного. Чи вони зблизилися впродовж цього часу?
Мені здається, що вони ніколи не роз’єднувалися. Україна ще задовго до 1991 року вирізнялася вкрай впливовим громадянським суспільством. Та після проголошення незалежності цей вплив набув іншої форми: від дисидентських рухів ми перейшли до побудови інституцій. Нові аналітичні центри вже не працювали супроти держави, а співпрацювали з нею, розвивали державні політики. Їх можна назвати професійними організаціями громадянського суспільства — вони переважно були створені коштом донорів і розвиваються десятиліттями.
Є активісти — активна частина суспільства, що в різний спосіб підштовхує нас до змін.
Є громадянське суспільство — звичайні люди, які готові боротися за свої права. Ці люди займаються власними справами, але під час суспільних зламів готові взяти відповідальність за свою країну — наприклад, вийти на вулицю.
Це формує горизонтальну тканину підтримки, яка неодноразово рятувала нашу країну.
Звичайно, що за 35 років багато що змінилось. Деякі великі потужні організації відійшли. Натомість зʼявилося багато нових, особливо після Революції Гідності, коли почалася здорова конкуренція за ідеї та смисли.
Важко сказати, чи завжди держава розуміє громадянське суспільство, і навпаки — бо громадянське суспільство теж не завжди розуміє державний апарат. Але держава потребує інституцій громадянського суспільства, вільних і незалежних медіа, професійних аналітичних центрів. Вона потребує професійних організацій, в яких може вчитися.
Стосунки між державою та громадянським суспільством часто протиставляються, хоча, напевно, не повинні були б. Це нагадує термін frenemis, як поєднання friends (друзів) та enemies (ворогів). З твоєї перспективи, наскільки змінилися оці півтони впродовж останніх двадцяти років? Бо, здається, ми перейшли від «об’єднані проти когось чи чогось» до «об’єднані задля чогось».
Якщо спершу ми створювали організації, які мали за щось боротися, зараз більше виходимо зі спільної мети. Євроінтеграція, гідний України парламентаризм, спільний шлях до ЄС, боротьба з корупцією, навіть судова реформа — ми вчимося об’єднуватися навколо спільних цілей. У перспективі двадцяти років ми дійшли до того, що існують організації, які мають на меті допомогу державі і її підтримку, але при цьому лишаються до неї критичними. Зокрема, як ми.
Ми працюємо над підвищенням статусу парламентарів, державних службовців, суддів. Але мусимо визнати: ми робимо це в простіших умовах, ніж доводиться працювати їм. Ми критикуємо або пропонуємо рішення, але не несемо за це відповідальності. Ми не ставимо підписів під цими рішеннями, не отримуємо вкрай низьких зарплат держсектору, не проходимо різноманітних перевірок, які проходять публічні особи, й не відчуваємо цього шаленого (і не завжди справедливого) активістського тиску.
Варто віддати шану тим, хто працює на державу. При цьому win-win співпраця буде тільки тоді, коли громадянське суспільство буде професіоналізувати державу, а держава буде професіоналізувати громадянське суспільство. Це не може працювати по-іншому.
Як змінилася політична культура України від часів Помаранчевої революції?
Під час Помаранчевої революції я була студенткою першого курсу. І, звісно, була на Майдані. Ці події дуже відрізнялися від того, що ми побачили потім, у 2013-2014 роках. Майдан 2004 року був добрим. Натомість після Революції Гідності ми почали розуміти, що свобода не дається просто так і за неї треба платити. І початок війни у 2014-му нас у цьому утвердив.
Політична культура України із 1991 по 2004 рік складалася з уламків радянської та пострадянської культур. Але це також були роки, коли ми починали формувати наші перші самостійні інституції.
Знаю, зараз часто говорять, що якби на перших виборах переміг Вʼячеслав Чорновіл, то зараз все було б по-іншому. Але я так не думаю. Як людина, яка постійно працює з політичним процесом, я знаю, що навпаки могло б бути гірше. Тому що тодішня система управління Кравчука і Кучми (попри всі негативні речі) багато в чому зшила державу і не дала їй відразу розпастися. Це лише здається, що людина, яка говорить правильні речі, в тій ситуації могла щось змінити.
Після перемоги Ющенка ми почали ставати на інший рівень політичної культури. Це була інша політика, де президент розумів свою українську ідентичність. Але ми побачили всі помилки цього періоду, коли у 2010 році переміг Янукович.
Невміння правильно скористатися першою перемогою демократії й об’єднатись спричинило те, що маятник знову сильно хитнувся в бік Росії.
Так ми потрапили до набагато гіршої культури управління, що більше нагадувала бандитські правила. У ті роки працювати з владою було дуже важко: різні організації намагалися робити щось корисне, але часто це було неможливо через ціннісний розрив.
Після Януковича Україна провела свої найважливіші реформи: це і децентралізація, і медична реформа, і система безоплатної правової допомоги, і система публічних закупівель, і банківська реформа, і закладені конституційні основи для судової реформи. Було зроблено (хоч і не дороблено) те, на чому ми зараз стоїмо. А з 2019 року система відчула шок: багатьох професійних у своїх сферах людей виштовхнули за межі державної служби, а ті, хто залишились працювати, вимушені це робити мовчки.
Подивимося, що буде далі.
Українська школа політичних студій стартувала у 2005 році як спільний проєкт Лабораторії законодавчих ініціатив і Ради Європи. Як почався цей проєкт? Що мала вирішити Школа в момент заснування?
Рада Європи заснувала проєкт «Шкіл політичних студій» у 1992 році. Метою проєкту було формування демократичних візій в країнах пострадянського простору. Першою Школою була московська. Зараз це звучить трохи смішно, бо зрештою Росію виключили з Ради Європи, а московська Школа так і не змогла побудувати фундамент для демократичних змін у Росії.
У кожній державі Школа створювалася під конкретний виклик. У випадку України це було відзначення десятиліття вступу до Ради Європи, а також перемога демократії після Помаранчевої революції 2004 року.
Рішення про створення Школи ухвалювали сорок сім міністрів закордонних справ інших держав. І так у 2005 році зʼявилася Українська школа політичних студій (у документах вона тоді називалася «київською»), а Лабораторія законодавчих ініціатив отримала право створювати цей проєкт в Україні.
Школа — найвідоміший проєкт Лабораторії. Саму Лабораторію законодавчих ініціатив у 2000 році заснувала група найкращих студентів — правників і політологів — Києво-Могилянської академії. На момент появи Школи, яку очолив Ігор Когут, організація вже міцно стояла на ногах: ми першими робили парламентські моніторинги, організовували форуми, які об’єднували різних представників політичних груп. Ми були трендсетерами.
Перший набір відбувся з 2005 на 2006 рік. Це були цікаві часи: інтернет ще був не такий поширений, тож ми давали оголошення в газетах і не знали, чи взагалі хтось подасть заявку. Але конкурс був дуже високий, тож ми зрозуміли, що цей проєкт дійсно потрібен.
Що це були за люди, які першими прийшли до Школи?
У першому наборі були дуже молоді люди, які потім стали найвідомішими реформаторами або управлінцями в своїх сферах. Наприклад, Олег Петренко, який став архітектором медичної реформи й першим головою НСЗУ.
Багато учасників першого набору дуже швидко зайняли свої місця в громадсько-політичному житті. На прикладі цього набору ми побачили, що влада може робити з людьми. Як люди можуть витримувати посади й що відбувається, коли вони ці посади втрачають.
Спершу ми набирали учасників не тільки за професійними квотами, а й дивились на партійну приналежність. Але це протривало недовго, приблизно до 2008 року. Стало зрозуміло, що неможливо створити діалог всіх зі всіма, що не може бути діалогу з «Партією регіонів». Ми мали обирати сторону.
Перша така «екологічна» проблема Школи сталась у 2013 році. Ми почали звертати увагу, що деякі представники «Партії регіонів» самі виходять з партії. Ми слідкували за ними, говорили. Після перших розстрілів на Майдані дали двадцять чотири години, щоб людина або написала заяву про вихід з партії, або вона залишалася поза Школою. Заяв написали небагато.
Це був перший ціннісний водорозділ, коли ми відмовилися від частини людей, що були у спільноті. Деякі з них зараз, наприклад, очолюють окупаційні адміністрації. Чому ми так зробили? Складно сказати. Думаю, просто відчували, що це буде правильно. Згодом це стало важливою частиною нашої внутрішньої культури.
Ти кажеш про те, що ви відчували, як зробити правильно. На це впливали цінності Школи?
Школа починалася з цінностей Ради Європи. Серед них є повага до демократії та прав людини. Тоді в Україні це все тільки починалося, зʼявлялися нові правозахисні рухи. Школа, що спершу була майданчиком міжпартійної взаємодії для побудови нової політичної культури, стала середовищем, яке обʼєднує людей зі спільними цінностями, людей, які можуть творити щось спільне. Нашим головним завданням було перемішувати між собою ці бульбашки, які б інакше ніколи не зустрілися. Зараз це робити простіше, але навіть тепер інтернет не сформує такої довіри, яка формується в особистій комунікації.
Тому ми виходили з ціннісного принципу — обирали людей, які хотіли творити добро для інших, з моральним кодексом. Ці правила ніде не були записані, ми їх творили своєю роботою. І вся наша спільнота знає про них.
Як за ці двадцять років існування УШПС змінився оцей підхід, що поєднує навчання та мережування?
Ми називали це «школою без стін». Власне, Школа політичних студій — це усталена назва Ради Європи. Але всі школи дуже різні. Наприклад, Грузія набагато менша за Україну, там половина випускників Школи — це і є парламент. В Україні це неможливо.
Ми знайомили людей з різних секторів, аби стимулювати співпрацю між ними. Спільні проєкти першого року вражали. Наприклад, Юрій Бова, мер Тростянця, випускник першого року, вивів сплату комунальних послуг у місті на рівень 102 % завдяки тому, що на Школі познайомився з керівником проєкту ПРООН про підвищення свідомості містянина. Пізніше був наш проєкт «Прапор Європи»: чимало наших випускників мали посади в міських радах, і вони вивішували прапор Європи поруч з українським. Так ще у часи Януковича почали майоріти європейські прапори.
Школа починалася з формату спільних зустрічей, на які приходили лектори й лекторки і розповідали про щось важливе. Чи змінився цей формат?
Не змінився. Можливо, спершу було значно більше представників влади.
Серед спікерів чи учасників?
Спікерів. Ми намагались залучати людей, які були відповідальні за ухвалення рішень. Але десь після 2010-го, гадаю, почали дистанціюватися від влади, натомість робити акцент на інше. Нас уже не вражали посади, адже ми бачили, яким чином ті посади отримували. Ми пішли в глибину. Зараз нам набагато цікавіше мати серед лекторів людей з колишніми регаліями або взагалі без них, але з цінним досвідом, який можуть передати наступному поколінню.
Коли у назві є слово «політична», це часом формує уявлення, що тут готують майбутніх депутатів чи потенційних політиків (що частково є правдою). У моєму розумінні, це виклик із перекладом: на Заході українська «політика» має дві варіації. І тут це радше не про politics, а про policy. Але як ви сприймаєте це «політичне» у назві?
Я б дуже хотіла, щоб цього слова не було. Але з цим ми нічого не можемо зробити. І тому багато часу витрачаємо на те, щоби пояснити журналістам, креативним дизайнерам чи архітекторам, що це не школа, яка готує до політики. Це школа, яка показує ширші грані того, чим є політика.
Я б сказала, що це школа, яка максимально намагається стримати всіх адекватних, не готових до цього людей, аби вони в жодному разі не йшли в політику.
До мене часом приходять випускники й розповідають про якісь посади, а я їх відмовляю і лише у дуже виняткових випадках раджу туди йти. Тому що я б не хотіла, аби суспільство втрачало крутого фахівця, який перетвориться на безликого невідомого депутата, що не бере жодної участі в системі управління державою та вкрай рідко може висловити свою позицію. Проте ми не можемо змінити усталену назву Школи, тому рухаємося, як рухаємося.
З іншого боку, це приваблює деяких суспільно активних людей, які не цікавляться політикою — і ми пояснюємо їм, що політика не є брудною справою.
Це дзеркало, що має дві сторони. З одного боку, ми намагаємося сказати людям, що політика не є чимось поганим, нею треба цікавитися, бо вона залежить від їхнього впливу. З іншого боку, намагаємося стримувати людей від невиправданих амбіцій. Мати амбіції — це круто, але відповідально ставитися до своїх амбіцій — ще крутіше.
Цікаво, що ти кажеш про те, що ви намагаєтеся відмовляти хороших людей. Але в інтерв’ю «Українській правді» у 2018 році ти казала «Раджу всім, у кого є досвід, знання та натхнення, йти в політику та на державну службу». Зараз це звучить зовсім по-іншому, чому?
В інтерв’ю «Українській правді» я казала, що всі найосвіченіші люди мають іти в політику, і це справді так. Проблема в тому, що я рідко зустрічаю людей, які справді є настільки освіченими, відповідальними, готовими й сформованими, що можуть туди йти. Це дуже непроста річ. Я бачила людей, народжених із геном «роботи на державу». Але не з кожного суперхорошого журналіста, судді чи громадського діяча вийде хороший державний службовець чи політик. Таке трапляється рідко.
Чому?
Думаю, це набір дуже специфічних якостей. Одна з них — уміння віддавати себе суспільству без гідної винагороди.
Це великою мірою про служіння.
Дуже рідко служіння, за винятком, мабуть, церкви, є чистим служінням. Часто це просто найкраще використання людиною своїх знань і навичок.
Є унікальні люди, народжені для цього. Задача державного апарату — робити все, щоб вони залишалися в системі. Я знаю десятки тих, кого варто було б повернути до державної роботи, бо вони могли б приносити користь країні. Але проблема в тому, що ці люди часто нелояльні, незручні, зі своєю думкою.
Українська демократія, в яку я дуже вірю, сягне вершини свого розвитку, коли ми нарешті перестанемо шукати лояльних, а будемо брати найкращих.
Тому так, класно було б, якби всі найкрутіші люди йшли в політику. Але часто люди, найбільше здатні до цього, сумніваються в собі й не йдуть. Або вже там були й не хочуть туди повертатись, бо не отримали гідного визнання своїх заслуг. З цим треба працювати, тому що на державу працювати найважче.
Не завжди хороший фахівець в будь-якій іншій сфері має стати політиком. В апаратній грі порядну і сповнену добрих намірів людину покладе на лопатки непорядний, але фаховий досвідчений бюрократ. І в нього завжди це вийде краще. А от народитися зі спроможністю бути вмілим і в апаратних іграх, і приносити користь, і при цьому робити реформи, пощастило не всім. Зараз таких людей в системі дуже мало.
Є публічний наратив про те, що українському політикуму бракує освічених людей. І є уявлення про політику як про трясовину, що тебе затягує, де ти мусиш боротися проти системи. Водночас туди мають іти хороші люди, бо їх там бракує. З іншого боку, ти кажеш, що не завжди варто йти в політику, що хороші талановиті люди мають працювати у своїх індустріях. Наприклад, зараз на державній службі є багато людей з абсолютно нетиповим бекграундом — з креативних індустрій, медіа, бізнесу тощо. Що вони мають робити? Чому вони там?
Коли у людей немає досвіду і вони не є до кінця сформованими (а особистість може сформуватися і у 25-30 років, і не бути сформованою в 70), важко втриматися від спокуси посади, визнання, приналежності до певної касти. Люди часто не усвідомлюють, що їхні досвід та досягнення хочуть вміло використати для прикриття власної неспроможності. Бо можна призначити людей, які на слуху, і таким чином розділити з ними відповідальність. Але я думаю, що коли мине час і можна буде об’єктивно оцінити результати, ми побачимо, що вони не будуть вражати.
Я радію будь-яким призначенням хороших людей на будь-які посади. Мені просто здається, що ці люди не розуміють, куди вони потрапили. Вони набагато кращі за поганих бюрократів, які будуть розкрадати або будувати схеми. Але нам не потрібні ні ті, ні інші. Нам потрібні управлінці нового типу, з західним типом мислення, але які при цьому вміють виживати в цій системі, бо вона дуже живуча, і досягати результатів.
Що для вас є ключовими критеріями відбору до Школи зараз?
Ми беремо людей з видатними професійними досягненнями, які не завжди на слуху. Умовно, половина набору має бути з-поза Києва, Львова або Харкова. Відтак прибрали віковий ценз: раніше була умова Ради Європи брати учасників не старших за 35. Але з розвитком Школи ми спершу зсували це обмеження, а потім узагалі прибрали. І останній критерій — публічність. Багато публічних людей, але є й дуже непублічні. Ми хочемо підсвічувати тих, кого менше бачать.
Передовсім ми формуємо групу. До Школи подаються зірки, і наше завдання — сформувати з них сузірʼя.
Яким чином ви це робите?
Залучаємо багато професіоналів: психологів, нашу команду, наглядову раду. Щороку вирішується, чи конкретна людина пасує до конкретної групи. Трапляється так, що хтось не потрапляє з п’ятого, десятого разу. Але потім, коли потрапляє, розуміє: «Це — саме моя група».
Це складна робота. Для нас кожна анкета — це реальна людина, яку ми довго досліджуємо і з якою працюємо. Ми ніколи не запрошуємо людей особисто з пропозицією подати заявку. Ті, хто заповнює анкети, — це люди, які захотіли потрапити до Школи.
На що ви звертаєте увагу, окрім проактивної позиції та бажання змінювати країну? Чи ми можемо дати одну пораду для тих, хто буде подаватися до Школи?
Важлива щирість того, що людина про себе сама каже. Тому що ми перевіряємо, чи слова сходяться з діями.
Має бути запит отримати щось більше за власний розвиток. Нам не дуже цікаві люди, які займаються лише собою, нам цікаво, щоб вони займалися своїми командами, організаціями, інституціями, містами. Це люди, які можуть впливати. Часто ми беремо людей, коли бачимо, що Школа може їх змінити, допомогти побачити інших людей поруч.
Тому Українська школа політичних студій — це не про персональний розвиток, а про розвиток заради чогось чи когось.
Як змінилося (і чи змінилося) твоє розуміння лідерства за час роботи зі Школою?
Мені здається, що коли ми починали, було дуже важливо, наскільки людина намагається бути відомою і наскільки її знають. З роками я зрозуміла, що це не має жодного значення. Натомість важливо те, що вона створила. Мене так і не зацікавило, як стати супервідомою. Натомість — як зробити так, щоб люди казали: «Ого, оце організація. А як вони це зробили?» Бо це означатиме, що ми з командою зробили щось правильне.
Ми були першим проєктом політичної освіти в Україні й багато хто намагався нас копіювати. Усі ті проєкти померли. Було смішно, що ці люди навіть намагалися заробляти гроші, бо думали, що можна просто збирати людей, брати за це кошти й приводити якогось відомого спікера. Але це так не працює.
Нашим великим досягненням є те, що, по-перше, Школа не є бізнес-проєктом. А по-друге, вона не є залежною від донорів, вони не можуть диктувати нам політику. Донори чимало зробили, щоб Школа відбулася й зміцніла, але далі вони не мають на неї впливу.
Мене приваблюють великі, амбітні речі: зробити повністю самоокупну організацію; реалізовувати проєкти, які стануть державними; або вибудувати мережу людей, яка буде цікавою не особисто мені, а цінною сама собою. У 2026 році ми починаємо інші формати — будемо робити школу для випускників. Ми дійшли до розуміння, що потрібно балансувати різні випуски: людей багато, вони дуже різні, і з цим треба працювати. Це буде цікаво, не всі туди потраплять, і знову почнеться… Ми до цього готуємося.
Через УШПС вже пройшли кілька сотень людей, які є вашою спільнотою. Зараз багато хто будує свої спільноти, наприклад, ми в The Ukrainians Media працюємо над цим уже пʼять років. Як ви будуєте свою? Що вкладаєте у неї?
Ми були, мабуть, першими, хто ввів у цей обіг саме слово «спільнота». І ваша спільнота мені справді подобається.
Часто це слово «спільнота» просто додають до різних бізнес-тусовок, і там воно не зовсім працює. Бо люди не дуже розуміють, що це означає.
Спільнота, як ми її будували, — це місце, де людина завжди може отримати допомогу.
Випускнику Школи не обовʼязково знати всіх інших шістсот учасників спільноти. Але якщо в людини є запит, Школа як інституція дуже швидко з’єднає її з потрібними людьми, дасть рекомендації, забезпечить довіру — для якогось проєкту, дії чи справи.
Спільнота — це завжди дія. Наприклад, ми починали з зустрічей спільноти, але зараз їх майже не робимо. Бо спілкування важливе, але в часи війни мають цінність інші речі. Ми постійно зважуємо, куди витратити ресурс: на події чи на щось, що допоможе Силам оборони. І обираємо другий варіант.
Чи були випадки, коли випускники, умовно кажучи, ставали не на той бік? Як ви з цим працюєте? І загалом, де проходить межа відповідальності за людей зі спільноти?
Тут дуже важливо діяти відповідально і не руйнувати людські долі. Саме тому ми часто не виходили в публічний простір. Раніше, коли можна було попрацювати з людиною приватно — навіть виключивши її зі спільноти, — ми так і робили. Але коли йдеться про принципово важливі речі, як-от липневі події (протести проти обмеження повноважень НАБУ і САП — TU), ми були змушені публічно виключати конкретних людей. Те саме стосується корупційних кейсів.
Наприклад, у випадку з Дмитром Сенниченком, нашим випускником 2009 року (ексголова Фонду держмайна, якого звинуватили у відмиванні 10 млрд грн, отриманих злочинним шляхом — TU). Він був на Школі давно, але ми відстежуємо кожну людину і несемо за неї відповідальність. Коли з’явилася інформація про цю історію, ми вийшли з публічним постом і пояснили свою позицію. Ми це робимо, бо хочемо, щоб наші люди знали: ми відповідаємо за те, хто поруч із ними. Тут йдеться і про безпеку, і про довіру. Щоб не виникало ситуацій, коли людині неприємно приходити на наші заходи через те, що хтось поруч може використати спільне фото проти неї. Якщо дуже спрощено — це про відповідальність. А якщо не спрощено — про суспільний імунітет.
Дуже багато людей знають: бути випускником Школи — це відповідально, і ним можна досить легко перестати бути. Приналежність до цієї спільноти не є безумовною. У липні я намагалася донести до багатьох, що голосування проти НАБУ і САП може мати миттєві наслідки, про які потім доведеться шкодувати. Але слово людей з оточення Президента було для них вагомішим, як їм тоді здавалося, для їхньої подальшої кар’єри. Вони зробили інший вибір. І так ми з ними прощалися.
Ми навчилися прощатися з людьми, бо це означає, що не все дозволено. Ми не суд і ніколи не хотіли брати на себе таку функцію. Але ми можемо і повинні фіксувати поведінкові межі для людей, які перебувають у нашій спільноті. Це і є межі нашої відповідальності.
Тоді будь-який інший член спільноти може розраховувати на цю підтримку. Саме тому було зрозуміло, чому Школа підтримувала ініціативи щодо справи Каті Гандзюк, нашої випускниці, і чому ми виступали проти замовників цього злочину. Ми говоримо рідко, але коли з’являємося в публічному просторі, це завжди відбувається в критично важливі моменти.
Уявімо собі середньостатистичного читача чи читачку. Це проактивна людина, освічена, громадсько активна, зі спільними з нами цінностями. Що така людина має робити у щоденному житті, аби політична культура країни ставала кращою? Аби ми загалом могли жити в кращій країні?
Вона має менше витрачати часу на соціальні мережі й більше читати. Тобто робити все, аби не стати людиною з кліповим мисленням. Мене дуже вразило, коли я дізналася, що молодим людям сьогодні важко дивитися фільми, бо вони роблять багато речей одночасно. Гадаю, ми маємо розвивати свій мозок так, аби інформаційні технології нам допомагали, а не створювали умови для нашої деградації.
Власне, тому ми відроджуємо видавництво «Основи», друкуємо книги, аби заохочувати молодь їх читати. Щоб вони ставали мудрішими громадянами.
Щороку Школа багато допомагає благодійним фондам. І 2025 рік не був винятком. Розкажи, будь ласка, що саме ви робите і навіщо?
Цього року всі кошти з сервісних контрактів ми спрямували на допомогу Силам оборони. До двадцятиліття Школи ми передали по три мільйони гривень фондам «Повернись живим», «Гуркіт» і «Свої». Зараз думаємо, що 2026 року зможемо підтримати кілька медичних ініціатив — імовірно, пов’язаних із лікуванням та відновленням наших військових.
Ми це робимо, бо намагаємося бути щедрими. Не в сенсі «хочемо потрапити на шпальти медіа як великі філантропи», бо у світовому контексті це, чесно кажучи, мізерні суми. Але в українському — колосальні кошти, які організація могла б витратити на себе, але віддає іншим.
Ми це робимо, бо не зможемо зростати без інших. Принцип допомагати — це про визнання сили тих, у кого менше ресурсу або кому цей ресурс зараз потрібніший. Це означає не бути егоїстичними.
Я завжди говорю про це зі своєю командою: ми завжди можемо сформувати свої матеріальні блага, але якщо не будемо вміти віддавати, наша робота не матиме сенсу.
Нас підтримує багато людей, які не є нашими випускниками. Вони роблять великі пожертви в ендавмент Школи, і завдяки цьому вона стає ще більш незалежною. Це неможливо створити за один день. Це напрацьований роками капітал, який часто спрацьовує тоді, коли ти цього не очікуєш.
20 років — це багато часу. Громадські організації встигають кілька разів померти й переродитися за такий період. Якщо говорити про наступні десять років, можливо, про повоєнну Україну, то чи зміняться цілі проєкту? Як ви взагалі думаєте про майбутнє?
Ми завжди вважали, що смертю Школи стало б її перетворення на політичну партію. Тому свідомо збирали людей із різних середовищ, щоб вони не капсулювалися. Надалі хочемо розвивати цю різноманітність і долучати людей, яких зараз бракує спільноті.
Сьогодні Школа — це явище. Через десять років вона має стати вже утвердженим наративом. І цей наратив формуватиметься вже після війни. Думаю, що саме в середовищі Школи є люди, які мають зробити з України сучасну, модерну державу — таку, що буде здатна захищати себе на різних рівнях: від військового до інформаційного.
Якби тобі треба було описати УШПС одним словом, яке це було б слово?
Канва.
Канва. Чому?
Бо Школа завжди з’являється й огортає суспільні процеси. Може дуже довго лишатися непомітною, а тільки потім діяти. Це така невидима канва. Вона завжди присутня, навіть якщо люди не знають, що вона там є.
