Свої

Того дня наші відбили Білогорівку. А наш бус згодом потягнули до Львова хлопці на бусі-рефрижераторі з написом «На щиті»… Бо свої. Зі щитом чи на щиті — свої

Ірина Вовк
15 Листопада

Маючи дім, не мати дому. Коли слова «додому» чи «вдома» втратили сенс і перестали існувати, так само як утрачають сенс слова «навчання», «побут», «робота»… Лишилися –– «вижити» і «не зійти з розуму». Давно я не живу вдома, гасаю то по великих містах, то по прифронтових містечках.

І наче дім всюди, і наче його геть немає: ані у Львові біля своєї дитини, ані у Києві на форумах і на виставках, ані у напіввигорілому Херсоні чи Харкові, ані в сільській хаті Донбасу або Херсонщини… 

Ці 11 років, а особливо з цих 11 — майже три роки «повномасштабки», розмили оце відчуття дому, де в тебе улюблена орхідея і зручна сковорідка, де ти маєш час ретельно протирати полички і спати на своєму ліжку; дому, де усі твої найближчі поруч. А як же вони будуть поруч, коли всі розкидані по країні? Усі ми розкидані по країні і вже звикли, вже не шукаємо дому, він повсюди. І повсюди ми наче підсвідомо шукаємо своїх, даємо запит до Всесвіту — і він своїх «підкидає».

На фронт я вперше поїхала випадково, більш як десять років тому, під окупований на той час Слов’янськ. Готувала репортаж про ВПО з Луганщини, які перебрались до Харкова, коли тамтешній волонтер сказав: «Їдьмо на фронт, треба і там знімати». Зараз такими репортажами не здивуєш, а волонтерськими вилазками –– тим паче. А тоді, у травні 2014-го, це й близько не було мейнстрімом. Ми везли на блокпост воду, консерви та хліб у невеликому позиченому кросовері. 

Там, на лінії, мене вперше ховали за «бехою» під час обстрілу, пригощали цукерками, які поплавилися на спеці в кишені замкомбата, там чула перші живі воєнні пісні під гітару, там навчили обережно ходити лісом і не підбирати жодних предметів, там дивувалися з місцевих дітей, які бігали з маленькими прапорцями і кричали «Слава Україні»… А потім, уже у велику війну, були колони техніки ворога, підірвані мости і хиткі понтони, авіанальоти, танкові бої.

Тоді вперше побачила, як наші СУ-шки летіли на відпрацювання (в ту мить я чистила зуби над озером); а ще тут ми з десантниками розглядали зоряне небо Донбасу в мобільному додатку; зрештою, тут я дійсно по-справжньому полюбила — і людей загалом, і зустріла коханого чоловіка.

Коли їхала поблизу лінії фронту, задумувалася, наскільки мені тут простіше і яка концентрація  «своїх» на тому Донбасі або Херсонщині. Таких-от своїх, що віддадуть останній літр дизелю, настільки своїх, що коли ламалася в дорозі автівка, я ловила себе на тому, що у зоні бойових дій я цим переймаюся менше, ніж у тилу. Може, тому, що там цінність життя виразніша, а може, тому, що там ті, хто точно не підведуть і ти їм довіряєш, як водієві фури, яку хочеться обігнати. 

Вони настільки свої, що коли ти приїздиш до них на Великдень, то відчуваєш себе посеред родини — з кавою, паскою та горою історій, зі сміхом і, як же ж без нього, — з чорнющим гумором.

І якось ми вкотре з подругою  «гнали корчі» (Так військові найчастіше називають автівки на нулі — Ред.) саме на Великдень. Звісно, перед тим нашвидкуруч спекли паски, пляцки, прикрасили кошички букшпаном і попрасували вишиті рушнички (все зразково по-галицьки), а потім повіддавали дітей у дбайливі руки бабусь-дідусів і рвонули з «корчами» на Мар’їнку. Я повсякчас захоплено розповідаю про свята на фронті як про свята в родині, адже це вже теж ніби твоя родина. І от, поїдаючи паски і масово попиваючи каву десь у сільських хатах Донеччини, один із наших морпіхів похвалився, що отримав берет морського піхотинця. Всі ми за нього пораділи, а подруга навіть пообіцяла торт із беретом. Торт був не одразу. Спершу був кабанчик, якого хлопці напередодні вполювали… на мінному полі. 

— Може, ми і круті-сміливі, але кабанчик міг бути останній, — пригадував один з них, уже сміючись із цієї історії. — Бо поле було мінне, ми вже згодом табличку помітили, коли доволокли його до машини.  

Але таку смачну вечерю я їла двічі: цей славнозвісний кабанчик і невдовзі шашлик десь під Кураховим, який зготували «пілоти» БПАКу. Обидві вечері готували морпіхи. А час торта таки настав. Восени, вже коли подекуди пролітав сніжок, ми з Юлею таки встигли замовити розкішний торт із беретом кольору морської хвилі. Мені важко передати захват хлопців, які вирвалися на пів години, аби приїхати до нас по торт.

— Ір… — писав мені потім морпіх. — Я мав відчуття, що до мене родина приїхала і того торта привезла. Він такий смачний…

От, власне, те, чому ми туди пхаємося в дощ, сніг, під бахкання, у якусь дуже ймовірну небезпеку, спеку і в’язку багнюку. Задля цих емоцій, усмішок і відчуття маленької та надійної опори для них. Бо поміж РЕБів, «мавіків» і «корчів» завжди має бути торт або кутя на Різдво — бо то про сім’ю, ресурс і сили не спустошитися. 

Воно мотивує, коли цивільні вишукують і купують «корчі», трамбують їх генераторами й такмедом і везуть на фронт. Це мотивує скажено. І цивільних, і військових. Але водночас я навіть трохи ревную «своїх» вояків і воячок до інших помічників. Ні, коли дізнаюся, що хтось допомагає комусь із рідних підрозділів, то страшенно тішуся, що в них більшає потрібних речей, — але й далі ревную. То такі сильні ревнощі, наче дружина ревнує до потенційної коханки, але водночас дякує їй за поміч. 

Дякую невтомним, бо нам треба вижити й вистояти. 

***

До речі, мені-от особливо вбиває настрій багнюка. Завжди. Бо це не просто багнюка, це болото війни. Воно огидне, липке, мокре, чавкітливе, схоже на брудне блювотиння. Воно засмоктує, втягує в себе твої ноги на кілька сантиметрів. Його треба весь час місити, витягувати з нього машини, час до часу провалюючись у непередбачувані ямиська.

У тій багнюці може трапитися будь-що, що відриває ноги або розриває на шматки, якщо це щойно звільнена територія. Тому нею доводиться ходити повільно і обережно, і від цього вона стає ще огиднішою.

Майже весь час її розбавляє густий дощ, який добряче лупить тебе по голові, його інтенсивність промочить практично будь-яку куртку, а під ногами утворюються багнючі струмки, які підтікають у бліндажі, роблячи їх зовсім вогкими. Тепло дає хіба маленький газовий пальник або окопна свічка, буржуйку не можна — ворог занадто близько.

Та не про багнюку… бо пригадую травень 2022-го, великій війні — три місяці. Бій за Білогорівку. Наші щойно звільнили північ, аж тут бої посилилися на луганському напрямку. Ми з напарником Романом довезли чергового «корча», повідвозили дрони-теплики, такмед, генератори і ще мали заскочити в Лисичанськ до друзів із 24-ї «королівської» бригади (24-та ОМБр імені Короля Данила. — Ред.). Вертатися мали нашим стражденним «течиком», яким успішно виїхали на горбочок вище від повороту на Білогорівку в напрямку Лисичанська — я вже бачила вдалині його обриси. Чітко пам’ятаю вказівник «Білогорівка 2 км». 

Наш бусик «умер» посеред поля, по якому вже прилітали снаряди. Придумати щось, окрім того, аби спустити його накатом на блокпост біля вказівника «Білогорівка 2 км», ми не мали часу. 

— Хлопці, — звернулася я до вояків, що чергували на тому ж блокпосту. — А хтось би міг нас до Бахмута відтягнути? Там ми собі раду дамо, там СТО є…

— Який Бахмут? Тут пару мінут назад бій за Білогорівку начався…

— Оту, що тут, за поворотом?

— Ага… — кивнув на знак, —  ту, що 2 км. Зараз відтягувати нема чим, та і связі нема. 

І ми просиділи, за порадою того вояки, весь тогоденний бій за Білогорівку в рову, іноді «виринаючи» з нього. Над головою лупили міномети, часом долинали перестрілки, ще якась зброя, Роман казав, що то, може, ПТУРи. Я не надто в ту мить цікавилася, чи то саме ПТУРи, — я переживала, що якщо раптом мене «коцне» тут на місці, то я ж не встигла подзвонити дитині і в мене білизна урізнобій. Друге чомусь турбувало найбільше, знаєте, оце — «що люди скажуть». От була певна, що як від мене ціленьке щось лишиться, то працівники моргу подивляться так зверхньо на моє тільце, пхикнуть і скажуть:  «Ну не могла вже труси теж чорні одягнути? Фу, який несмак». Думала: я ще поплавати в океані хотіла і поніжитися на теплому пісочному пляжі. Бо ж могла з початком війни поїхати кудись геть, але ми, усі ті, хто міг поїхати і лишилися, все ж віримо, що можемо щось зробити для цієї країни. І здебільшого — робимо. Думала про капучино зі шматком тортика, про келих сухого теж.

Рахувала гахкання і димочки в полі після прильотів, розглядала протектор на колесах і коробку з написом «Нашим котикам»…

Але жодного разу не подумала, що нас можуть не витягнути. Я просто знала, що нас не полишать. Знала, що це питання часу і чи вони встигнуть доїхати, чи міномет пристріляється швидше. 

Мої «високоморальні» роздуми перервав хлопець із блокпоста, який кричав: «Дєвушка, в мене дві полосочки!». «Шо? Які полосочки?..» — «Дєвушка, дві полосочки связі, ви або йдете дзвонить, або я набираю жінку, а то надовго. Давайте дзвонити, бо у нас тачки — всьо, а вас треба звідси якось відтягнути, давайте думати як». Я набрала друга-розвідника, і їхня «банда» приїхала через годину, аби нас відтягнути. Бій стих, міномети втомилися, оті, що начебто були ПТУРами, теж, очевидно, задовбалися. А я усвідомлюю, що хлопці видерлися після свого бойового завдання, здолали додатковий немалий непередбачуваний шлях, аби нас витягнути. Бо свої. Бо якими б утомленими не були самі, у багнюці, спітнілі й голодні, своїх полишити не можна. Ба більше, вони усіляко в дорозі підбадьорювали і веселили нас, аби зняти напругу й тривогу. І коли гатили неподалік їхньої «хати-бази», то весело вигукували «хто там дверима від буса гупає? Нє-нє, то не прильоти». 

Того дня наші відбили Білогорівку. А наш бус згодом потягнули до Львова хлопці на бусі-рефрижераторі з написом «На щиті»… Бо свої. Зі щитом чи на щиті — свої. 

Ірина Вовк, письменниця, журналістка, волонтерка.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.

Текст
Ірина Вовк

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки