Артем Чапай: «І в казармі, і в бліндажах я почувався своїм серед своїх»

Ви щойно повернулися із закордонних відряджень — і, схоже, мали кілька дуже насичених днів. Розкажіть, що робили і що бачили? 

У мене ще в житті не було аж такого насиченого періоду, як зараз. Спочатку я провів кілька днів в Аргентині. Український інститут організовував українську присутність на ювілейному — 50-му Міжнародному книжковому ярмарку в Буенос-Айресі. Ми були там разом з Євгенією Кузнєцовою. Нас запросили, мабуть, тому що ми — чи не єдині українські письменники, які можуть говорити іспанською без перекладача. Приймали нас дуже добре — виникло враження, що в Аргентині більшість громадськості Україну дуже підтримує. 

Потім я поїхав у Нідерланди. Там у мене було аж три події в різних містах: Гаазі, Роттердамі й Амстердамі. Я жартома кажу, що мене в Нідерландах читають більше, ніж в Україні, — але це правда: за кілька місяців виходить уже третій наклад «Не народжених для війни» (після розмови стало відомо, що вже четвертий, — ред.). Збіглося кілька факторів: загальна підтримка України, дуже хороше видавництво De Bezige Bij, повʼязане з Рухом опору в Другій світовій війні, і відомий нідерландський письменник Томмі Вірінга, який захопився книжкою і багато про неї говорив.

Далі — Велика Британія, Європейський фестиваль письменників у British Library. І одразу після — Книжковий Арсенал. Цілий місяць на різних подіях. Радий, що командири поставилися до цього з розумінням — вони теж усвідомлюють, що це корисно для України. Цікавий факт: для відряджень доводиться писати довідку про те, як творчість старшого солдата Антона Водяного сприяє обороноздатності країни. Як виявилось — сприяє. Так звана культурна дипломатія справді працює. Мене здивувало, що від аргентинських журналістів — зокрема від Інде Померанець — я чув ті самі тези, які просуває наше МЗС. Це багато дає. І в Нідерландах це теж помітно.

А як вам взагалі подорожувати у мирні країни зараз, поки вдома триває повномасштабна війна? 

«Не народжені для війни» якраз закінчуються описом моєї першої з початку повномасштабної війни поїздки за кордон. Наприкінці 2022 року я поїхав у Лейпциг до дружини і дітей, які були на той момент біженцями.

Я їхав трамваєм по місту, і в мене було відчуття, нібито за вікном — тоненькі декорації із фольги та пластику. Мені здавалося, що це лише ілюзія миру.

Зараз я відчуваю, що і європейці розуміють ілюзорність миру. На крайньому фестивалі, де я був, естонська письменниця читала вірш, від якого я сам ледь не розплакався — про те, як її дитина будує в Google Maps маршрути втечі на випадок нападу Росії. Країни Балтії особливо добре це розуміють.

І в Нідерландах я теж це побачив. Там, іронічно кажучи, розуміють, що підтримка України — це дуже дешева ціна за те, щоб їм не довелось самим з подібним зіткнутися. Але досі, коли я виїжджаю за кордон, в мене відчуття, що справжня реальність тільки тут, в Україні. Я би хотів сказати, що це щось філософське, нібито лише ми в справжній реальності живемо. Але це явище психологічне. Це називається дисоціація, і вона виникає тому, що ми травмовані люди. 

Які запитання ставлять найчастіше на виступах і в інтерв’ю за кордоном? І чи є щось, чого на Заході досі не розуміють про нас і нашу війну?

Мене, скоріше, досі вражає, що люди про нас памʼятають. Ми вважаємо, що нас забувають, але ж в історії це безпрецедентно, щоб чотири роки люди все ще говорили і думали про ту саму війну. Ми ж не думаємо постійно про Сирію, чи про Газу, чи про Іран. Люди за кордоном на диво добре поінформовані. Це свідчить про гарну роботу нашої дипломатії. 

А які книжки ви би порадили почитати іноземцям, щоб зрозуміти нашу війну?

Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає». Мені здається, що моя книжка і книжка Дроня — взаємодоповнюють одна одну і спрямовані на різні аудиторії. До мене на події приходять люди лівоцентристських та ліберальних поглядів. Артур Дронь як релігійна людина може достукатися до інших читачів. 

Артур Дронь: «Гемінґвей нічого не знає»

Військовий і поет — про віру, надію і любов у творчості й на лінії фронту

А якщо про війну з точки зору цивільних?

Хочеться сказати «Вівці цілі» Жені Кузнєцової. Там є такий мерзенний персонаж — Едік. Я знаю таких людей, які намагаються, нічим не пожертвувавши, паразитувати на темі війни. 

У вашої книжки «Не народжені для війни» є два варіанти — для іноземних читачів і для українських. У нашому варіанті ви прибрали опис про Тараса Шевченка, Розстріляне відродження — бо нам це пояснювати не треба. Але додали — про те, що частина українського суспільства вважає прийнятним відсиджуватися в тилу, поки інші гинуть за них. Чому ви цю тему оминули в іноземній версії? 

Так, у моїй книжці є дуже критично спрямована саме на українців післямова. Я прошу, щоб її не перекладали, бо мені здається, це наша внутрішня тема. Післямова була написана в 2025 році, тоді як сама книжка — у 2023–2024 роках. І книжка без післямови закінчується тим, про що я згадував: коли я приїхав уперше з 24 лютого за кордон і мені здалося, що там мир є лише тонким прошарком із фольги та пластику. Як на мене, саме таке завершення найбільше підходить для іноземної аудиторії, щоб вони замислились про крихкість свого миру. Нам про це замислюватись уже не треба, оскільки ми вже зрозуміли.

Поговорімо про службу. У 2022 році ви пішли до армії добровольцем. Ви пояснювали, що інакше не могли вчинити. Чи памʼятаєте, з якими думками ви зустріли початок війни у 2014 році? Що для вас змінилося за вісім років, що ви відійшли від свого «теоретичного пацифізму» і взяли до рук зброю? 

Ви перша, хто мене про це запитує. У 2014 році ми обговорювали це з правозахисником і журналістом Максимом Буткевичем.Він уже тоді казав, що хоче піти, я тоді його ще не розумів (Максим Буткевич пішов служити у 2022 році, невдовзі потрапив у російський полон, був звільнений в 2024-му, — ред.). Тоді для мене найважливішим було зрозуміти: як так сталося, що деякі українці підтримали, грубо кажучи, антимайдан? Я ж був журналістом, їздив по Україні і намагався розібратися, бо це ж були мої співвітчизники. 

Максим Буткевич. Чутливий до несправедливості

Із 18 жовтня 2024 року відомий журналіст і правозахисник Максим Буткевич вільний — його обміняли разом із іншими 94 полоненими, яких утримували російські сили

На той момент для мене було неприйнятним виступати проти того, що підтримує частина моїх співвітчизників. Думаю, я тоді ще не зовсім розумів, по-перше, силу пропаганди і, по-друге, різницю між «не підтримувати Майдан» і «не підтримувати Україну». Але потім я побачив, що навіть ті, які підтримували, умовно, антимайдан, пішли в армію воювати проти Росії. Ось це для мене було радикальною зміною. У 2022 році я знав, що не буду стояти проти своїх людей, які помилилися, а буду винятково проти загарбників.

В армії я зустрічав дуже багато людей, які й досі вважають Майдан помилкою. Ми про це часом сперечалися — і на БЗВП, і на фаховій підготовці, де сходяться люди з різних регіонів. Та попри це, навіть антимайданівці 2014-го зараз воюють проти Росії. Тому, саркастично кажучи, у 2022 році Путін обʼєднав Україну. 

Про армію часто кажуть, що це зріз суспільства.  І там умовній інтелігенції буває складно порозумітися з умовним простим народом. Як ви знаходили спільну мову зі своїми побратимами? 

Моя попередня книжка, написана після 2014-го, але до 2022-го, називається «The Ukraine». Якраз інтелігентська бульбашка її й критикувала: за суржик, за різні погляди і за спробу зрозуміти різних українців.

Скажу чесно, мені і раніше було, і досі набагато легше знаходити спільну мову зі звичайними українцями, ніж із цією бульбашкою. Частину її я вважаю снобською щодо власних співвітчизників. Я в інтелігентській бульбашці завжди трошки почувався аутсайдером. 

І тому в армії мені було дуже легко — як то кажуть, своє. У моєму підрозділі більшість були з Галичини, решта — зі сходу: з Луганська, Сіверськодонецька, Маріуполя. Це були внутрішньо переміщені особи, які від злості пішли у військкомати там, куди виїхали, — на заході України. Були деякі конфлікти через контент російською мовою, але поза тим усе було прекрасно. І в казармі, і в бліндажах я почувався своїм серед своїх. Особливо спочатку, коли люди не знали, хто я такий. Уже потім, коли перевидали одну з моїх книжок, хлопці почали розуміти, що я її автор. 

Ваша збірка «The Ukraine», яку ви згадали, — про ось ту справжню Україну, яка ховається за пафосом і офіціозом. Чи після 24 лютого щось для вас додалось до цього образу?

Після 24 лютого я почав казати собі: The Ukraine захищає Ukraine. Оці прості люди, які говорять суржиком і незрозуміло як голосували 2019-го, — тепер захищають снобістську шароварно-показушну бульбашку.

Ви спочатку служили у Військовій службі правопорядку, де доводилося конвоювати російських військовополонених. Ви навіть писали, що купували їм цигарки. Чи намагалися порозумітися з ними — бодай почути, що вони думають? Зрештою, вся ваша творчість — про спробу зрозуміти дуже різних людей.

Попри те, що російська пропаганда каже, ніби ми — один народ, чесно кажучи, росіян зрозуміти важче, ніж людей в Аргентині чи Нідерландах, де я нещодавно був. Це все-таки демократичні країни, де люди мають вибір і різні погляди. Я пробував розпитувати полонених, але зрозумів: полон — не найкраще місце для щирої розмови. Вони вважали, що я можу їм нашкодити, і не поспішали відкриватися.

Мене вразило, як багато серед них було неосвічених. Деякі буквально не вміли читати — я навіть не знав, що таке буває. І дуже багато людей з тюрем. Одного полоненого, який з’явиться як другорядний персонаж у моїй майбутній книжці «Т-щастя», ми називали «Спасі і сохрані» — у нього на всю спину була наколота Богоматір і синюшними церковнослов’янськими літерами те саме «Спасі і сохрані». Він був убивцею. Якщо правду казав — убив сп’яна собутильника і мав ще довго сидіти. Йому запропонували вийти — натомість убивати вже українців. Він погодився. У результаті потрапив у полон. Але його обміняли, тож, думаю, таки опиниться на волі.

Але я хотів сказати про інше. Найбільше ми ненавиділи не росіян, а колишніх своїх. Був чоловік, років 55, у якого росіяни під час наступу розбомбили хату в Маріуполі. Щоб заробити на відновлення, він пішов до російської армії — за 2,500 доларів на місяць.

Був ще архітектор із Макіївки чи Горлівки. У 2014-му він вважав, що він «внє політики», що його це не торкнеться, — і спокійно працював в архітектурній комісії Донецька. До 2021-го це його справді не торкалося. А тоді, під час підготовки до вторгнення, його мобілізували до російської армії. Спочатку він був офіцером і думав: він же архітектор, йому нічого не буде. Потім його перевели в піхоту. Отримав поранення, потрапив у полон.

Зустрічати таких було боляче. Люди, які переконані, що стоять поза політикою, зрештою опиняються не по той бік. Я, до речі, те саме розповідаю іноземцям — пояснюю, чому не можна здаватися і віддавати території. Дуже боюся, щоб сюди не прийшла окупаційна влада. Тоді тебе або твоїх дітей, не дай Бог, можуть мобілізувати вже в ту армію — воювати, скажімо, проти Польщі. Розумію, що це трохи перебільшено, але я бачив на власні очі, як це відбувається.

Чи був під час служби такий досвід, про який ви ще не готові говорити і який ви ще для себе не осмислили? 

У «Не народжених для війни» я не писав про роботу з полоненими — на той момент вона ще тривала. Я боявся, що станеться щось таке, про що не захочу розказувати. Зокрема, я був начитаний про Стенфордський тюремний експеримент — коли «наглядачі» знущалися з «в’язнів». (Сучасні дослідження показують, що результати експерименту були сфальсифіковані, — ред.) Для мене було дуже важливо, що ми — не такі. Я боявся стати свідком звірств. Але нічого подібного не бачив і навіть не можу уявити, щоб хтось у нашій роті міг зробити щось погане.

Мені пощастило з підрозділом. Я не був в окопах, де постійно стріляють. Але навколо гинули люди. Кілька разів доводилося застрибувати під землю, коли навколо вибухало. Мій друг загинув тому, що я був у підвалі, а він — на поверхні. Місце, де ми жили, за півтора місяця розбомбили вщент. Та це, звісно, ніяк не порівняти з тим, через що пройшов той же Дронь. Я в захваті від таких людей. Не знаю, чи витримав би це сам — передусім психологічно.

Ви зізнавалися, що під час служби пішли в психотерапію… 

Я не те що зізнаюся, я це пропагую! Інакше, бачу, люди починають бухати. 

І все ж багато військових, хоч і потребують такої підтримки, не наважуються на неї. Що вас спонукало?

Після майже двох років служби мене відпустили додому на три дні — з нагоди дня народження. Ці три дні я просто провалявся в позі ембріона: ні сексу, ні з дітьми толком не міг побути. Глибока депресія. Тоді я й пішов до психіатра — мені прописали антидепресанти. І це допомогло.

Але найбільше допомогло не це, а те, що після чотирнадцяти місяців безуспішних спроб мені вдалося перевестися на штабну роботу. Розумію, що це привілей: я письменник, маю вищу освіту, соціальний капітал і зв’язки. Тоді як багатьох моїх побратимів переводили в піхоту.

Що зараз можете розповісти про свою службу?

Із середини 2024 року я служу в Києві. Можу сказати, що перекладаю папірці, але це не зовсім так, бо йдеться про електронні документи. Перекладаю — не в сенсі translate, а в сенсі from place to place, пересуваю.

Є добові наряди, але переважно я просто ходжу на службу і живу з родиною. І це радикально все змінило. Мене мучив і досі мучить не стільки страх — можливо, я не зазнав його достатньо, — скільки відірваність від родини і безстроковість служби.

А поки ви були не в Києві, а в «гірших місцях» — які у вас, крім психотерапії, були методи справлятися зі стресом?

Служба була переважно така: чергування на посту дві години через дві або чотири через чотири. Стоїш на посту — потім під землею. Тоді до нас ще не долітали дрони, було набагато легше: снаряд ти встигаєш почути і застрибнути в укриття. І ті чотири години — щоб не думати, що дітей не бачив уже два роки, що навколо гинули люди, — я просто займався Duolingo. Годинами це робив. Вивчав спочатку німецьку, потім французьку.

Ви якось зізнавались, що іноді ходите в «Клуб на Кирилівській» — і це для вас своєрідний спосіб терапії. Можете пояснити, що ви знаходите на рейвах? 

Зараз у мене два абсолютно різні види самотерапії. Перший — бердвочінг о шостій ранку. Біля місця служби є великий лісопарк — я приходжу туди за годину-півтори до служби, щоб поспостерігати за птахами. Другий — Кирилівська. Ці два види терапії ніби протилежні, але про одне й те саме: побути на самоті. На Кирилівській, хоч там є інші люди, вдягаєш темні окуляри і розчиняєшся, як у тумані. Кілька годин ти відключений від клопотів.

Для мене важливо бути тут і тепер, не весь час онлайн. Одна з найнеприємніших речей в армії — необхідність постійно бути на зв’язку й одразу читати всі повідомлення, щоб не пропустити термінових. Це дуже виснажує. І бердвочінг, і рейви — значною мірою про те, щоб не бути в інтернеті. У клубі на Кирилівській телефони на танцмайданчику просто заборонені. А під час бердвочінгу відкладаєш його добровільно.

А ви вже звикли до тилового Києва, де не завжди помітно, що йде війна? 

Київ — дуже тилове місто. Коли я тільки приїхав з Покровська, мене плющило від кожного цивільного, якого бачив. Потім зрозумів, що не завжди розрізняю військових і цивільних, — і це зменшило рівень напруги.

Спочатку я іноді ходив у формі. Потім збагнув, що тут це, по-перше, ні до чого, по-друге, ніяково. Зараз уже й не хотілося б. Форму ми вдягаємо тільки в межах частини, за КПП, — і лише коли треба. Хіба що коли поганий настрій і хочеться всіх відштовхнути — тоді вдягаю якийсь елемент форми, щоб ніхто до мене не заговорював. Поїхати у метро в зеленій футболці — це для мене песів-агресів. Але загалом — так, я звик. Чесно: не хотів би вертатися туди, де був. Це теж питання термінів служби.

Ви свого часу були автором петиції до Президента про демобілізацію. У 2024 році, коли ухвалювали зміни до закону про мобілізацію, цю тему активно обговорювали. Положення про встановлення чітких термінів служби навіть бути в законопроєкті, але з фінального тексту їх викинули. Після цього тему якось узагалі замʼяли, поки нещодавно Президент Володимир Зеленький знову не згадав про це. Чи зараз є шанс, що щось зміниться, на ваш погляд? 

Важливо про це говорити постійно. Так не має бути, що одні люди віддають своє життя армії назавжди (навіть якщо виживають), а інші все ще ховаються. Зараз військових годують жданиками, як то називають. Нещодавно була стаття про те, що такі зміни готують. Вони це готують уже пʼятий рік. Я не вірю, що це станеться, це неможливо організаційно. Але я би хотів помилятися. 

Ви казали, що в 2022 році Путін об’єднав українців. Але вони поступово почали роз’єднуватися. З одного боку опинилися військові та їхні родини, з іншого — «борці за свободу», які виправдовують небажання служити конституційними правами. Як ви це відчуваєте зсередини?

Цей водорозділ був від самого початку, він не виник поступово. Тут, як на мене, є дві речі. З одного боку, роз’єднання посилюється, бо збільшується час, коли наше буття визначає свідомість. З іншого — люди переходять з категорії в категорію. Хтось, хто не пішов одразу добровольцем, потім знайшов підрозділ і пішов уже на інших умовах. Хтось пішов недобровільно. Серед моїх родичів один ховався-ховався, потім його мобілізували — і він перейшов у категорію військових. Хтось спочатку служив, а потім списався. З моєї роти, ні для кого не секрет, багато хто пішов у СЗЧ — перейшли в розряд умовно цивільних. За моїми відчуттями, десь у середині 2024-го роз’єднання було найсильнішим, а потім почалося поступове змішання.

Звісно, є люди, які не були, не є і не будуть в армії. Але, по-моєму, це вже маргінали. Скажімо, серед українських письменників-чоловіків я знаю лише двох, які не були і не є в армії. Навіть ті, хто спочатку не пішов, пішли потім — хай і не на бойові позиції, як Жадан. Дронь після поранення демобілізувався — він уже цивільний. І тільки якісь маргінали не пішли й не підуть.

Уже понад десять років триває дискусія, коли варто створювати художні книжки (чи фільми) про війну. Відповідь зазвичай така, що зараз ми можемо реагувати на події документальним кіно чи прозою. А якась художня рефлексія — то вже після перемоги. Ви згодні з цим зараз? 

У минулому були обидва приклади. Курціо Малапарте написав роман «Капут» 1944 року — це одна з найкращих італійських книжок про Другу світову війну. Киянин Віктор Некрасов написав повість «В окопах Сталінграда» теж 1944-го — дуже популярна книжка в радянській літературі, і досі, вважаю, дуже хороша. З іншого боку, «Пастка-22» Джозефа Геллера і «Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута написані через п’ятнадцять-двадцять років після війни. У світовій літературі буває і так, і так.

На одному заході від Українського інституту поетка і госпітальєрка Олена Герасим’юк висловила дуже слушну думку: оце «писати потім» може бути частиною російської інформаційної війни. Мовляв, те, що пишеться зараз, не має цінності. Розраховано на те, щоб писали через двадцять років — коли вже не буде існувати цієї України або в Росії буде інша влада. І тоді там скажуть: «Ну, це ж про попередню владу, це не про теперішню Росію». Вона мене переконала. Думаю, важливо писати в будь-який час — а історія (і маркетинг) виберуть найкраще з написаного.

Тобто ви змінили думку? Раніше ви казали, що готові писати лише документальну прозу.

Так, я сам не був готовий. Здається, після «Не народжених для війни» я не міг знайти слів.

Що скажете про думку Артема Чеха, що нам потрібно шукати нові форми, щоб говорити про це?

Згоден, що треба писати про різні речі у різних формах, а не лише про війну-війну, тобто бойові дії. Від початку повномасштабної війни я пробував перечитувати і фантастику, і фентезі, і реалізм. І мій новий роман «Т-щастя» — це та форма, яку я зрештою знайшов за чотири роки.

Артем Чех. Броня, що тріскає зсередини

Письменник, який воював у Бахмуті, публікувався в The New York Times і написав роман про війну, «але не цю»

Коли ви вже згадали нову книжку — зупинімось на ній. На сайті видавництва її жанр визначають як суміш «галюциногенної фантастики» з «психологічним реалізмом». Опис написаний вишукано-обтічно, і з нього нічого не зрозуміло. Книжка ще не вийшла, але я прочитала два уривки (розмова була записана 12 травня, зараз вона вже видана, — ред.). Один — схоже, сатира на Росію і Путіна. Другий — про щось геть інше. То про що все ж ця книжка?

Чому такі різні уривки? «Т-щастя» — про емоційні гойдалки: від дуже великого нещастя, викликаного війною, до дуже великого щастя — у спогадах, фантазіях, особистому житті.

Я сказав би, що ця книжка є гостросюжетним психологічним романом. Просто намагаюся не заспойлити сюжет — на початку багато саспенсу. Книжка значною мірою про ескапізм: коли тікаєш від реальності кудись-інде. Як і заповідав Артем Чех, я шукав нову форму. І для мене вона настільки експериментальна, що справді важко говорити про сюжет. З одного боку — там про людину, яка дуже детально описує свої нещасливі і щасливі спогади. З іншого — про віртуальну реальність. Головного героя звати Віктор, що означає «переможець», — але він не переможець. Можна думати про це як про поєднання психологічного реалізму в дусі Коцюбинського з кіберпанком на кшталт «Матриці».

Але ця книжка — про війну?

Як і «Катананхе» Софії Андрухович — про війну, яка згадується не одразу. Це про її наслідки та вплив на життя, особливо на психіку людей.

Ваша попередня книжка, як і книжки колег, письменників-військових, доволі тоненька. Бо, як ви казали, в армії немає часу на п’ятсот сторінок. Зараз ситуація змінилася?

Для мене — ні. «Т-щастя» така ж коротка, як «Не народжені для війни». Приблизно як «Сторонній» Альбера Камю. Писав її чотири роки: починав, кидав, починав, кидав. У якийсь момент прорвало — і знайшлися слова. Виявилося, що книжка вже готова в голові, треба тільки записати. Але на писання є лише година-дві на день — посеред служби. Технічно це відбувається так: вранці роблю свою роботу, потім вдягаю величезні навушники, вмикаю звук моря чи лісу — й пишу. Прошу мене прикрити і годину не смикати. Хоч однаково смикають.

Ми говорили про людей, які не пішли і не підуть служити. Чи вам як письменнику було б цікаво дослідити і написати про таких людей?

У «Т-щасті» вони будуть. І з цього приводу раджу «Вівці цілі» Жені Кузнєцової, власне, там про цей моральний вибір, про те, як люди ним мучаться. Коли опитування кажуть, що чоловікам в Україні навіть не соромно, що вони не в армії, — я в це не вірю. Це просто стандартна відповідь незнайомій людині. Не вірю, що може бути не соромно не бути в Силах оборони — в тій чи іншій формі. Сором можна заховати, задушити, про нього можна мовчати. Але щиро не соромитися — не вірю.

Ви кажете, що для вас у письменстві важлива передусім правда. А як ви ставитеся до пропаганди? Чи погоджуєтеся ви, що вона потрібна для країни в стані війни? Маю на увазі пропаганду в мистецтві.

У мистецтві? Ні, це неприйнятно. Мистецтво має працювати на покоління-два вперед. Джордж Орвелл писав: якщо ми вже зараз брешемо, то як потім відтворимо історію? У «Данині Каталонії» він багато про це говорив. Якщо пропаганда починається вже зараз, мистецтво має їй протистояти.

Це може бути складно. Коли пишеш якусь незручну правду, можна отримати шквал хейту.

Але для мене важливо ось що: якщо Україна виживе — щоб діти розуміли, чому вона вижила. Якщо, не дай Боже, ні — щоб розуміли чому.

Якщо ми зараз почнемо брехати, що «всі стали як один», — нічого не навчимося.

Я маю на увазі радше таку пропаганду, яка би підтримувала престиж армії та військової служби.

А, ви про це. Що ж, такий маскульт був би дуже корисним. Цим роками займається Голлівуд. Подивіться, як там зображують американських військових, — а потім стикаєшся з ними наживо і виявляється, що все не так, як у кіно.

«Не народжені для війни» — це відверта розповідь, у якій ви не боїтеся бути вразливим. Це можна назвати «нетоксичною маскулінністю». А що для вас означає «бути справжнім чоловіком», якщо ви взагалі визнаєте таку категорію?

Для мене особисто найкращою частиною маскулінності виявилося татівство. До цього тебе нічого не готує — ні книжки, ні кіно. Поки не станеш татом, не усвідомлюєш, скільки в цьому може бути радості — якщо приділяєш дітям достатньо уваги, щоб їх полюбити. Для мене справжній чоловік — передусім той, хто дбає про своїх дітей. У всіх сенсах.

Але це дуже суб’єктивно. Багато людей не мають, не матимуть і не хочуть мати дітей. 

В армії я побачив, що багато чоловіків плачуть — і не соромляться цього. Особливо в перші дні це було дуже помітно. Для мене це теж про маскулінність: вміти визнавати свої емоції і не боятися їх показати.

Свого часу ви були «татом в декреті». Зараз вашим синам уже 12 і 14 років. Як вдається бути татом-військовослужбовцем? 

На початку повномасштабної війни це було складно. Їм було сім і девʼять років. Разом з моєю дружиною вони виїхали до Німеччини. Я використовував будь-яку можливість, щоб спілкуватися з ними, але їм було не дуже цікаво довго говорити по відеозвʼязку. Тоді вони просто починали грати в відеоігри, а я коментував: «Молодець!» або «Дивись, павук на тебе нападає!». Я не знаю, чи я в цей момент був татом, чи це було більше потрібно мені самому. Я хотів хоча б у формі голосу бути присутнім у їхньому житті. Я дуже багато над цим працював. 

Але мені дуже бракувало тілесного контакту. Коли бачився з ними на пару днів, намагався задарувати їх усім, чим можу. Болісне відчуття — коли батько, відсутній у житті дітей, компенсує це подарунками. Зараз бути татом набагато простіше: я перебуваю в привілейованому становищі штабного.

Я зіткнулась із тим, що сучасні батьки в Україні приховують від маленьких дітей правду про війну: кажуть, що то не вибух, то грім. Зрозуміло, що ваші сини доросліші. Як ви з ними говорите про війну? 

Я у своїх дітях розвиваю, перепрошую, русофобію. Окремих розмов про це ми не ведемо. Але коли заходить мова, я нагадую. Приміром, коли вони кажуть: «Як я буду робити домашку, коли вимкнули світло?» — я поправляю: «Не “вимкнули світло”, а росіяни розбомбили електростанцію». 

Я з ними не говорю поки що про смерть близьких людей. Хоча вони знають сам факт, що мій друг загинув, наприклад. Але, мені здається, є межа, наскільки детально про це варто говорити. 

У своїх есеях та інтервʼю ви говорили, що пішли воювати, щоб це не довелося робити вашим синам. Ви з оптимізмом дивитеся на наше майбутнє? 

Зі страхом. На початку я був із тих наївних, які вірили, що зараз частина росіян-навальністів наваляють Путіну. Ніхера. Вони просто шукають собі нового царя. Коли Навальний уже загинув, то вони зустрічали його дружину істеричними вигуками: «Навальная! Навальная!». Хто вона така? Вони реагують, ніби цариця нова прийшла. Мені так було гидко. Вони ж завжди жаліються, що в них немає лідера. А нам колись потрібен був лідер? У нас лідер зʼявляється випадково нізвідки, і ми його починаємо ненавидіти через пів року. 

Зараз я все рахую, скільки Путіну лишилося жити. Бо не вірю, що росіяни самі з ним щось зроблять. Сподіваюся, у них почнеться, як казав один російський грузинський письменник, «Сожрітє друг друга». І, поки в них буде внутрішня криза, їм буде не до нас. 

Перші ваші книжки народились із тревелогів. Зараз ви ще мрієте подорожувати чи вам уже хочеться спокою?

Дуже мрію подорожувати Україною. Шкода, що в деяких місцях я так і не побував. Мріяв потрапити в місця з такими гарними назвами, як Нижні Сірогози чи Кінські Роздори (населені пункти в окупованих районах Херсонської та Запорізької областей, — ред.) — там під час Першої світової війни в евакуації народилася моя бабуся, але я не встиг туди з’їздити. Сподіваюся ще за життя побувати у визволених Нових Сірогозах і Кінських Роздорах. Щоправда, вже не сковородуванням, не пішки — боятимусь мін. Але хоча б маршруткою приїхати і походити цими місцями.