Іван Малкович: Як А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА змінила Україну

10 травня одному з найвідоміших українських видавців Івану Малковичу виповнилося 65 років. А його дітищу — видавництву «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — з квітня пішов 35-й рік. Більшу частину життя Малкович присвятив тому, що любить, уміє і робить найкраще, — книжкам. Хоча перша його освіта — музична. Друга — філологічна.

Після закінчення Київського університету імені Тараса Шевченка Малкович недовго працює вчителем. У двадцять років уперше друкує свої вірші в «Літературній Україні». Виходить перша збірка — і Малкович-поет здобуває визнання. Із середини 1980-х і до Незалежності він працює редактором у видавництвах, у дитячих програмах студії «Укртелефільм», долучається до проведення першої «Червоної рути». Настає 1991-й, 1992-й… У новій країні Іван Малкович творить нову реальність: запускає перше приватне дитяче видавництво, взявши за назву фразу з Франкової «Грицевої шкільної науки».

«Я не думав спочатку про видавництво, я думав про одну книжку. Це була абетка, вона мала починатися з “Ангела”, принципово. Я не хотів, щоб вона починалася з “Акули”, “Автобуса” чи ще чогось. Хотілося саме з “Ангела”», — розповідав Малкович в одному з інтерв’ю. І «Абетка» вийшла. А за нею — ще книжки. «Снігова королева», яка перевернула український видавничий світ. Cерія про Гаррі Поттера.

Нині «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — більше, ніж видавництво. Це драйвер культурних перетворень. Іще до увімкненого диктофона Малкович захоплено розповідає про концерти, які проводить «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», вмикає фрагмент із музично-поетичного дійства «Із янголом на плечі», проведеного у Софії Київській.

Пане Іване, ми почали з музики — то й запитаю про неї. Чотири роки в музичному училищі, скрипка — і раптом філологія. Не шкодуєте?

Я справді закінчив Франківське музичне училище як скрипаль, але потім навчався на філології в Київському університеті імені Тараса Шевченка. І не шкодую про музику. Бо в училищі я зрозумів: на нашому курсі десь половина студентів грає краще за мене. А мене більше цікавила література, я сидів по бібліотеках, читав чуже, писав своє — на музику бракувало терпіння. А нею треба займатися серйозно. Граючи в мільйонний раз Баха, я не дав би якогось нового трактування.

Свій вибір я зробив, але розповім про приємний момент, пов’язаний з музикою. Зустрівся я у Франківську на одному святкуванні з моєю викладачкою — вже літньою людиною. «Пане Йванку, — сказала вона, — я досі пам’ятаю, як ви грали оцю річ (що якраз звучала тоді). Ніхто не робив цього краще за вас!». А я ніколи не мав вищої похвали, ніж оця — з її вуст… Неймовірно, що вона запам’ятала мене аж з тих часів. Я тоді був кучерявим і мав кумедну міміку, бо грав завжди емоційно і на мої виступи завжди збиралося трохи більше людей…

Для вас важливо — бути першим?

Щодо видавництва, то я справді був першим — ми відкрилися 34 роки тому, у квітні 1992-го. Але чи я перший і надалі? Ні, зараз з’явилося чимало нових видавництв, і дехто з них каже, що надихалися тим, що робив я. Мені цього досить. У нас в Україні не так і багато видавництв, і я ніколи не сприймав видавців як конкурентів, це щира правда. Я роблю щось своє, і цього більше ніхто так не зробить. Але й вони роблять своє — те, чого не зроблю я.

У нас — велика країна, ми маємо працювати в ній і перетворювати населення на народ. Американський історик Бенедикт Андерсон писав, що нація — це уявна спільнота. Тобто ми творимо націю, виходячи з наших ідеальних уявлень про неї. Ми, українці, мусимо просякатися нашою культурою і залучати тих, хто поки що стоїть осторонь. Якщо Господь поможе і війна закінчиться, а ми втримаємося у своїх кордонах — додому почнуть повертатися люди. І ми маємо зробити так, щоб їм було до чого вертатися — навіть попри те, що московити зробили все, аби принизити та знищити нашу культуру. Тут є над чим працювати, і роботи стане на всіх.

Ви колись замислювалися про те, що «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» українізувала ціле покоління, ба навіть півтора покоління українців? І ті, хто вчив по складах у 1992-му вашу «Абетку», йшов на Євромайдан у 2014-му, а відтак — і на фронт…

Я не думав про свій внесок у такому вимірі. Але коли ми святкували 25-річчя видавництва, брати Капранови звернули увагу на те, що діти, які виростали на нашій «Абетці», на Гаррі Поттері й інших моїх книжках, — на Майдані. Звісно, «марудне діло — ювілей, всі пера вмочені в єлей», як писала Ліна Костенко. Але Капранови дуже цікаво сказали. Бо то частково було правдою.

Деякі наші «майданівські» люди розповідали, що вони виростали на наших книжках. Приміром, отець Іван Сидор — той, що бив у дзвони на Михайлівському в ніч проти 11 грудня 2013-го, — казав, що читав мої книжки, і це не є вигадкою (Іван Сидор народився у 1989-му, тож за віком був читачем «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги», — авт.). Люди, які колись — коли ми тільки запускали видавництво — робили зі мною фотографії на книжкових форумах у Львові, приходять нині з цими фотографіями, але вже зі своїми дітьми. «Бачите цього маленького хлопчика на знимці? Це я з мамою. А це вже я до вас зі своїм малим прийшов…» Отакий колообіг.

Власне, такі люди й спонукали мене видавати не тільки дитячу літературу. Бо коли тобі сотню чи й двісті разів кажуть: «Ми так хотіли б, щоб “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” видавала і дорослу літературу, бо звикли, що у вас — якість, і ми маємо до вас велику довіру…», ти починаєш про це замислюватися.

І зрештою я таки почав видавати дорослі книжки — для тих, хто вже прочитав свої дитячі.

Щоб цей зв’язок не уривався.

У 2022 році я поклала до свого тривожного наплічника кишенькову Біблію в перекладі Івана Огієнка, а у 2024-му замінила її на щойно виданий вами «Місяцеслов за Сковородою».

А знаєте, що для мене найважливіше у Сковороди? Його головний постулат про сродну працю. Але я подумав ось про що: як цей новотвір Сковороди найкраще передати українською? Різні були спроби, але не всі вдалі. Але ж «сродна» походить від слова «рід», а префікс «с-» у нас передається як «з-». Тобто це зрідна праця! Та, з котрою ми зріднилися. В нашій книжці ми так і переклали — дасть Бог, колись це сковородинське слово приживеться і в рідній версії — зрідна праця.

Але як ви думаєте, скільки ще людей поклали серед документів, ліків та найнеобхіднішого бодай одну вашу книжку? Можливо, вам звірялися у цьому читачі?

Так, і то чимало. Переважно брали з собою «Абетку» й «Улюблені вірші», бо вони озвучені — дитина може слухати їх одночасно з читанням, а тепер їх можна слухати і через QR-код. Брали «Нова радість стала», де також через QR-код можна прослухати уривки з різдвяних симфоній Мирослава Скорика та його учня Івана Небесного. Також брали нашу велику поетичну антологію «Від Тичини до Жадана» і ще багато всього — хто що любив, те й брав.

До речі, про рід, з якого походить і зрідна праця… Ваш пращур Степан Арсенич врятував від голодної смерті Івана Франка — це правда чи пізніша міфологізація?

Правда. Про це пише сам Франко в автобіографії. А я саме зараз завершую одну лицарську антологію і пишу про Франка так: «Титан мікеланджелівського кореня, похований в чужій сорочці». Образ Франка, який в останні роки навіть не мав незношеної сорочки…

Іван Якович вам віддячив — за предка і за ваші зусилля. Ви назвали видавництво словом з Франкового твору, і це стало своєрідним талісманом…

Віддячив, але не мені, а родові. І коли я це зрозумів, то стало мені якось і чудно, і дивно. Але думаю, чому ні — можливо, це й була така своєрідна віддяка.

Відомо, що ви походите зі шляхетського роду — noblesse oblige. Що ви взяли від пращурів, який головний принцип життя? Як далеко ви знаєте свій родовід і чи відчуваєте особливий зв’язок з кимось із предків?

Зазвичай люди досліджують церковні та судові книги, і от у таких книгах є чимало згадок про березівських Малковичів і Арсеничів — аж із XVII століття. Це хтось із татового роду, бо по мамі я — Арсенич. Загалом колись 26 боярських родів було нобілітовано на шляхетство — є навіть така книжка «Березівське боярство на тлі історії України». Бувають і кумедні знахідки. Принесли мені колись копію, здається, з XVII століття, — про березівського шляхтича Габріеля Малковича — писано було польською мовою. Подивувався я такому імені, але потім подумав про те, що цей Габріель, певно, насправді звався Гаврило (сміється).

Про містику у вашому житті. Ліна Костенко назвала вас «найніжнішою скрипкою України» — і дружина ваша, Ярина Антків, скрипалька. Містика переслідує вас?

Наймістичніше навіть не це. Ми з Яриною познайомилися в березні 1985 року. А влітку 1984-го вона була у мене вдома в Карпатах, у Березові. Але я якраз поїхав на поетичні читання до Грузії.

А мій дядько, рідний брат мами, відомий івано-франківський історик, етнограф і археолог Петро Арсенич завжди опікувався різними пошуковими експедиціями. І ось відома професорка зі Львова пані Лариса Крушельницька — зі славного роду Крушельницьких, який більшовики майже винищили у 1930-х (вони свого часу любили бувати в Березові), везла студентів на розкопки, а дядько тоді якраз гостював у нас і покликав пані Ларису зі всією експедицією до нас додому на маленьку гостину. Мама дуже любила та ще й досі любить гостити людей. А серед тих студентів була й моя майбутня дружина Ярина, але з’ясували ми це пізніше — у перший вечір нашого знайомства. Пані Лариса розповіла мамі про дівчинку з Києва (там Ярина жила від п’яти років, хоча народилася у Львові), яка пила чай, коли всі смакували кавою, і хотіла кави, коли всі пили чай.

Але ще така історія: у січні 1992-го ви пишете вірш «Із янголом на плечі», а у квітні того ж року стартує «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яка починається з «Абетки», а «Абетка» починається з літери «А», де біля літери зображено ангела. І цей старт виходить дуже успішним. Чи відчуваєте ви, що хтось або щось вас веде і оберігає, коли «жене у спину сірий маятник життя»?

Не хочеться зурочити, тому скажу обережно: так, припускаю, що наш ангел благоволить нам. А віршика, який ви процитували, мене мій тато навчив. Власне, це була молитва — не канонічна, але щира. В першій редакції цей вірш був дуже наближений до того, що навчив мене колись тато… А щодо видавництва, то я зустрів чоловіка, який мав багато зайвого картону, а я натомість мав ідею щодо «Абетки», але не мав грошей. Так ми й зробили нашу першу книжку.

А чи не випадало вам брати до рук пензля?

Ні. Чого не вмію, того не вмію. Вірші — писав, пісні — теж писав. Одна моя пісня була популярна в школі, ми їздили з нею виступати в інші села, у клуби, на колгоспні поля. І я там виводив «Літо-літечко прийшло в гори, у Карпати…». Страшенно мудрі слова, та й мелодія відповідна. Але виконував я цю пісеньку завжди «на біс». Ще й в театрі грав.

В театрі грали?

В театрику. Нашому сільському. Мій тато там теж грав, а ще він писав гуморески. А раз було, що й маму взяли у виставу — ставили «Фараонів» за п’єсою Олексія Коломійця. Мені дісталася роль хлопчика-посильного. Я любив наші вистави, а особливо любив під час «гастролей» в сусідніх селах їсти зі столу солодощі, які випікали для вистави.У мене було дуже щасливе дитинство. У нас часто гостювали дисиденти — друзі мого дядька-історика, якого потім зняли з посади викладача інституту. Мені здається, що в мене були найкращі батьки, яких я тільки міг уявити. Вдома я мав багато обов’язків, бо господарка була велика, але батьки ставилися до мене дуже лагідно — берегли мене, леліяли. Мені дуже пощастило. Я ніколи не відчував бідності.

А родина скромно жила?

Як сказати… По-простому жила. Та я ніколи не відчував, що мені чогось бракує. Не мали надлишку, але мені завжди всього вистачало. Хоча, можливо, в мене такий характер, що поганого я не пам’ятаю, — така вже моя особливість. І слава Богу.

Я чому запитала про пензель. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» із самого початку вирізнялася ілюстраціями надзвичайно високої якості. Як ви підбирали художників — як шукали своїх людей?

Митців та художників я страшенно люблю із самої своєї юності. Якось так сталося, що доля привела мене у видавництво «Веселка».

Це моє перше місце роботи як книгаря, бо до того я працював ще пів року вчителем.

Отож, у «Веселці» я зустрів дитячих письменників та ілюстраторів. Там були дуже гарні художники. Був іще перший приватний дитячий часопис «Соняшник», де я познайомився з Володимиром Харченком, який згодом намалював нашу першу «Абетку». А з Костем Лавром ми зустрілися у видавництві «Молодь» — туди я прийшов працювати після «Веселки».

Виявилося, що з художниками працювати дуже цікаво. Ми вирували новими ідеями. Отож, у моїй команді вже були Харченко й Лавро, а в одне щасливе надвечір’я до нас завітав і Владислав Єрко — його скерувала в «Абабу» Катерина Штанко — дивовижна ілюстраторка, яка тепер стала ще й чудовою письменницею. Єрко, до речі, до «Абаби» обійшов чимало видавництв, але там, на щастя, не зрозуміли його ілюстрацій, сказали, що вони для дітей заскладні. А я, пригадую, з фотографіями його малюнків просто не міг розлучитися — прийшов додому збуджений, і вечеряв, поставивши їх перед собою, і так снідав, і обідав. Так і почалася наша співпраця.

Вчора, до речі, ми саме здали до друку його величезний альбом — майже 500 сторінок. Від ілюстрацій дитячих і до «дорослячих». Із Єрком у видавництва почався новий етап. Він захопив та причарував буквально всіх. А його «Снігова королева» стала справжньою подією — настільки значною, що безліч молодих людей вирішили пов’язати свою долю з художньою творчістю саме під впливом «Снігової королеви», і я маю щодо цього чимало свідчень. Ось такий Єрків магнетизм.

Працювали ми й з Володимиром Голозубовим — класиком української графіки. Ось (показує) «Рукавичка», яку він намалював. Пан Голозубов отримав найвищу у Європі художню винагороду —«Золоте яблуко», її вручили йому в Братиславі 1971 року. Мені завжди було цікаво пробувати нові речі — наша інтерактивна версія «Снігової королеви», приміром, є унікальною. Це річ, сказати б, з високої полиці. Щоправда, це не завжди має комерційний успіх, бо легше продати щось дешевеньке й недолуге, аніж те, до чого треба тягнутися.

Тепер переважно малюють книжки так, як курка лапою. Все одноманітне — як одна безконечна вовча пісня, навіть художників між собою іноді важко розрізнити. Кажуть, треба малювати саме так, спрощено, щоб «діти не боялися», щоб знали, «що й вони так зможуть намалювати». У мене, однак, зовсім інші уявлення про дітей — їх не лякає краса. Вони бачать перед собою безмір майстерності і розуміють, що мусять прагнути саме до цього. Якщо самі хочуть стати перфектним художником або перфектним майстром своєї справи. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» піднімає душу дитини до певного естетичного рівня.

На початку нульових ви реалізовували проєкт «Міні-Диво», який був, по суті, благодійництвом, бо продавав видання за символічну одну гривню. Як вам це спало на думку?

Він підвищив популярність видавництва — ми продали тоді 1 млн 600 тисяч книжок по одній гривні. Хоча й звичайна ціна на книжку «Абаби» не є недоступною чи захмарною. Я добре знаю, про що кажу, — порівнюю з цінами інших видавництв і знаю собівартість кожної книжки.

А щодо «Міні-Дива», то я мав тоді домовленість з «Укрпоштою», щоб книжки цієї серії продавалися у кожному відділенні. Бо читачі ще мали відрізати спеціальний куточок від книжки і надіслати нам — ми розігрували серед покупців сім комп’ютерів. І книжки купували, і листи нам надсилали — ми отримали майже 42 тисячі листів! Я мусив узяти на роботу ще двох людей тільки для того, щоб вони їх читали. А самі листи були неймовірні — я плакав над деякими з них, а деякі знав напам’ять. Канал «1+1» тоді безкоштовно давав нашу рекламу у прайм-тайм — тоді це ще був дуже український канал. А озвучувала нашу рекламу Ніна Матвієнко.

Завдяки листам я вивчав тоді географію України. Читаю зворотну адресу — Боже ж ти мій — село Золотий Колодязь! Минулого року його окупували кацапи, але за кілька тижнів наші вибили їх звідти, і я був такий щасливий за Золотий Колодязь. Або, пригадую, був ще лист із Херсону: «Ваші книжки у нашому загазованому смогом чужої мови місті — це як киснева марлева пов’язка». Як вам такий образ — «киснева марлева пов’язка»? Я пам’ятаю це й досі.

Або з Криму писали, що там вперше за всі роки Незалежності бачать на пошті українські книжки, та ще й за одну гривню.

Пізніше мені подзвонила авторка цього листа, і я запитав у неї про її сина Іллюшу (я запам’ятав, як його звали) — і вона розплакалася від розчулення, що я досі тримаю це в пам’яті.

Тут доля нам теж благоволила, бо щастило на добрих людей — на тих, хто давав нам рекламу, на тих, хто допоміг провести на «1+1» розіграш комп’ютерів. Це було веселе і гарне дійство, у якому брав участь навіть український «Гаррі Поттер»!

Я думаю про те, що таке отримати комп’ютер у 2001 році. Вони не були дешевими і доступними…

Так я ще й пообіцяв семистам авторам найкращих листів подарувати по великій книжці. І цим ледве не поховав видавництво. Наша бухгалтерія була шокована, але я заявив про призи з екрана, тож відступати було нікуди. Але найгірше те, що листи ми повиймали з конвертів, і потім довго шукали, хто який лист писав. А щодо комп’ютерів, то видавництво надіслало людям кращі за ті, якими користувалися ми самі.

Ми говоримо з вами за три місяці до 35-річчя української Незалежності. У 2018-му ви сказали: «Мені здається, Бог нас готує до тривалих мандрів». Через чотири роки почалося повномасштабне вторгнення — і для багатьох ваші слова збулися. Що чекає на Україну далі?

Я хотів би запитати про це у Господа Бога. Але подивіться ось на картину (показує). Це з нашої книжки «Нова радість стала». Це образ нашого українського різдвяного раю. Я просив художника, щоб у кожній хаті світилися вікна, і щоб під кожним вікном були колядники. Тобто щоб ми всі нарешті були вдома і одне одному колядували.

Я мрію про відроджений український рай і про те, щоб у словах «рідний край» ми чули «рай», і у слові «Ук-раї-на» чули «раї», бо це — наші раї.

І щоб люди, які виїхали, відчули цей рай звіддаля, бо всюди добре, але вдома — найліпше. Багато людей не вернеться — хтось уже прижився там, де він є, але чимало таки приїдуть додому.

Кацапи хочуть винищити нас і наші культурні коди — недаремно московська імперія привласнювала навіть пам’ять про наших князів та королів. Але я пам’ятаю нашу з Юрієм Андруховичем розмову перед війною. Ми зустрілися тут, у Києві, і говорили про тривожні передчуття, які буквально висіли в повітрі. Був лютий 2022-го, і Юрко питав мене, а я — його про те, що насувається. І я тоді, пам’ятаю, провів аналогію з тенісистами: буває сильний тенісист, який у всіх виграє, але є хтось один такий, що не входить у першу десятку, але дуже незручний для нього, і цей громило часто йому програє. Щось таке подібне у Путіна з Україною, яка наче стає тільки сильнішою через його атаки. І досвід Майдану 2004 року, а також 2013–2014 років це тільки доводить.

Тож урешті-решт Путін зламає об нас зуби. І щось подібне стається вже. Бо дивіться — на початку війни ми просили закрити нам небо, а тепер багато заможних країн вже просять про це нас, і це звучить, як казка про гидке каченя, яке врешті стає прекрасним лебедем в очах світу. А все тому, що ми боремося на боці правди і світла. Тож дай Боже нам і нашим хлопцям, які воюють, протриматися і перемогти. Вірю, що з Божою допомогою все так і буде.