Квартира №63

Симфонія розпачу

1.

Час зупинився, хіба ні? От і на календарі застигла дата — 15 квітня 1968 року. Насправді минуло понад пів століття. Квартира №63 у будинку Роліту — так називали кооператив «Робітник літератури», де радянський режим селив інтелігенцію, аби зручніше за нею наглядати, — лишилася незайманою. Як бути точнішим, незайманою лишилась одна з кімнат: кабінет видатного композитора, музики якого влада боялась, а учні — обожнювали.

Тетяна йому не кровна родичка, але тепер їй належить його архів — зібрала валізи для себе і двох дітей, запхнула кота Філю в переноску і роззирнулася довкола. Зі стіни над робочим столом за її розгубленими зборами пильно стежили тутешні наглядачі ладу: профіль Ваґнера у потьмянілій чорній рамі, а під ним — скромніший портрет Глієра, який той сам подарував господареві. Колись вони — Глієр і Лятошинський, мешканець цієї квартири, — були вчителем і учнем у Київській консерваторії, а зрештою стали друзями. Щоправда, перший згодом переїхав до Москви, а другий лишився в Києві.

Тепер на Київ із Москви суне війна. За вікном реве повітряна тривога, або, як сказав би Борис Миколайович Лятошинський — крещендо, crescendo.

«Повернемось чи ні? — думає Тетяна. — А якщо ні, то що буде з усім цим?»

Архів партитур і листів у валізи не вмістити.

2.

Б. Лятошинський — Р. Глієру, 26 березня 1939 року:

«…Ми вже живемо на новій квартирі, будь ласка, запишіть адресу: вул. Леніна, № 68, кв. 63. Хороші 4 кімнати на 2 поверсі, тож тепер, коли будете в Києві, просимо Вас зупинятися в нас. У моєму кабінеті абсолютно тихо».

У кабінеті, може, й тихо, а проте за його межами лунає звична для цієї квартири поліфонія: у довгому коридорі гацапурить 11-річна племінниця дружини — Ія, яку Борис Миколайович та його дружина Маргарита Олександрівна виховують із п’яти років. У їдальні пораються Маргаритині батьки, а сусід згори — Абрам Луфер — вправляється на піаніно. Борис Миколайович не наважується сваритися з викладачем Київської консерваторії — певно, тому, що й сам нерідко сідає за рояль. До того ж зараз у нього інші клопоти.

Чоловік невситимо бореться з партитурою Симфонії № 2: руки дерев’яніють, але він змушує їх писати жирно і твердо. З його почерку зчитується впертість творця. Борис Миколайович безупинно нотує й закреслює, аж доки не сточує олівець фірми «Кохінор» до самого кінчика, тож бере новий.

Верхнє світло зазирає у прочинену шухляду стола: тут лежать партитури Моцарта, Бетховена й Шумана, листи, що чекають на відповідь, і волоський горіх у шкаралупі — смаколик для білочок, який Борис Миколайович забере із собою, коли поїде на дачу у Ворзель.