Подвір’я навпроти церкви

Ви могли бачити цього священника в тіктоці, інстаграмі чи фейсбуці. Олексію Філюкові ставлять різні питання, зазвичай про віру й забобони, а він записує відео, де з гумором і впізнаваною харизмою відповідає.

Ні, жінкам не обов’язково йти до церкви в хустці.

Так, можна спати на ліжку, де колись вмерла баба.

Ні, знімати вроки і викачувати яйця — то не є добре.

Зараз онлайн-проповідування є звичним, але Філюк став одним із перших українських священників, які побачили красу такого способу спілкування з людьми. Та окрім своїх відео, отець Олексій впізнаваний також за вчинками. Найкраще він проповідує власним прикладом.

Священник відверто розповідає в інтерв’ю болючу сімейну історію: його дружина пішла до іншого чоловіка. Але з такою ж відвертістю він говорить про те, як зміг рухатись далі. Як живе з цією раною і чим її лікує. А лікує тим, про що, власне, й проповідує, — любов’ю. Про дружину досі з усмішкою говорить: «А я її все одно люблю!». Із такою ж усмішкою каже про іншу велику любов свого життя — синів. Народжених серцем, як каже священник.

Коли Олексій Філюк жив сам і його подвір’я повнилося тишею, він вирішив усиновити хлопчика із сиротинця. Стати йому батьком. Чоловік не лише самотужки дав собі раду з вихованням сина, а й запросив згодом у сім’ю ще одну дитину. А потім узяв під опіку ще одну. І ще одну. І ще.

Загалом Філюк став батьком для п’яти (уявіть собі!) дітей. 

Оскільки священник живе без дружини, то може всиновлювати лише хлопців, тож тепер їхнє подвір’я завжди наповнене чоловічим сміхом і спільною роботою по господарству. Вони всі з різних міст, із різними долями й життєвими випробуваннями. Але всіх об’єднує те, що ці діти втратили або й ніколи не відчували батьківську любов. І те, що священник Олексій їм цю любов дав.

Ми познайомилися восени 2025 року. Я тоді гостював у батьків мого друга Богдана в селі на Тернопільщині. Там, допізна розпиваючи самогон, ми згадали чомусь отця Олексія, і Бодя вигукнув:

— Та Філюк від мене тут через город живе!

Виявилося, що не через город, а через поле. А поле — між двома селами. Але все одно близько.

— Ну то їдемо до нього в гості, — кажу я.

Попри самогон, ми з Богданом спромоглися (він спромігся, якщо бути чесним) написати отцю повідомлення у фейсбуці. Розповів, що нас звати Богдан і Артур, і ми зараз у сусідньому селі, і хочемо приїхати до нього в гості. А Філюк зробив те, що й личить порядному чоловікові: отримавши повідомлення від незнайомих людей, які напрошуються в гості, він о третій ночі записав голосову відповідь:

«Хлопці, я маю завтра купу роботи від обіду, ну але як хочете, то зранку приїжджайте. Моє подвір’я знайдете — воно зразу навпроти церкви».

Ми з Богданом урочисто оголосили дружинам і всім присутнім, що о восьмій ранку зустрічаємось на тому ж місці та їдемо до Філюка. Звісно ж, ніхто нам не повірив. І, звісно ж, ми зустрілися на кухні ще о 7:15.

Знайшли подвір’я навпроти церкви у Шушківцях, а двері до хати нам відчинив Максимчик. Попросили покликати тата.

— Хлопці, — каже священник, ще сонний, — я другий раз в життю дозволив собі поспати довше як до восьмої години, і то не дали. Але файно, що приїхали, ходіть до хати, будем пили каву.

Спершу отець показує нам житло. Кімнати синів, із комп’ютером, книжками та іграшками. Кухню, яку ми зразу впізнаємо, бо священник тут не лише готує, а й показує у соцмережах випічку, яку робить для дітей. Звісно ж, і кімнату самого отця, де на робочому столі одразу видно Біблію і церковний пісенник — книги, які він найчастіше використовує у ледь не щоденних прямих ефірах. 

П’ємо каву ми в альтанці на подвір’ї. Знайомимось, я читаю уривки зі своїх книжок. Отець справляє враження простої та відкритої людини, розповідає нам ледь не про все своє життя, служіння, історії своїх дітей. Багато говорить про їхні здобутки в навчанні, розповідає про характер кожного, про те, як вони стали не лише синами йому, а й братами один одному. Майже всі хлопці мали певні вади здоров’я, коли священник брав їх під опіку, до кожного потрібен був окремий підхід і спосіб показати любов та піклування. Дітям важко було довіряти комусь дорослому, й отець працював над тим, щоб відновити цю довіру. Навчив хлопців побутових справ, допомагав зі шкільним навчанням, підтримував у пошуку захоплень, і тепер вони вміють готувати, мають друзів, обдумують майбутні професії, допомагають один одному у труднощах.

Ми допили каву, і отець сказав, що зараз поведе нас оглянути сільський храм.

— На, — каже Боді, даючи ключі, — йди відкривай церкву, а я піду причешусь, щоби якось нормально виглядати.

В цей момент до альтанки підходить Максимчик і починає збирати посуд.

—  Синочку, — каже Філюк, — ти що, просто так собі захотів прийти і тут прибрати біля нас?

— Та-а-к, — відповідає Максим, який має проблеми з мовленням і слухом, тож говорить нечітко і з помітними зусиллями.

— Ви є мої найкращі синочки! — усміхаючись, говорить отець Олексій.

— А ти-и є нашь найка-а-щий та-аточко.

Потім, коли ми знову залишилися втрьох, Філюк каже: «Я молю Бога, щоб мене вберіг, тільки для того, щоб їх виховати і на ноги поставити. Я хочу допомогти цим хлопцям, дати добре життя. В них нікого нема, крім мене… ».

Віктор, найстарший син, уже одружився, і в нього народився первісток Юліанчик. Це перший внук Олексія Філюка. Його другий син, Сергійко, тепер має власну хату — батько придбав старий будинок на сусідньому подвір’ї та зробив у ньому ремонт. Максимко значно краще говорить і соціалізується, ніж це вдавалося йому у перші місяці в Шушківцях. У Василька, який теж стає успішним блогером, саме в суботу нашого приїзду, як виявилося, був день народження. Михайлик, якого Філюк узяв під опіку цього ж року, вже звик до сім’ї та братів.

Ви точно могли бачити цього священника в тіктоці, інстаграмі чи фейсбуці. В самому тільки фейсбуці за Філюком стежить понад мільйон людей. Його відео набирають сотні тисяч переглядів і десятки тисяч реакцій та коментарів. У його месенджерах — тисячі звернень підписників із дуже різними запитами: від уточнення, чи можна спати на ліжку, на якому колись умерла баба, до прохання прийняти в гості саме того ранку, коли він удруге в житті вирішує довше поспати. Та у грудні 2025 року, через два місяці після нашого візиту, Олексій Філюк отримав одне особливе повідомлення. Йому написав дев’ятнадцятирічний хлопець Михайло. Розповів, що ріс без батьків, виховувався у дитячому будинку, зараз навчається в коледжі, стежить за Філюком в інтернеті й дуже хотів би мати таку ж дружну сім’ю.

— Можна мені приїхати до вас на Святвечір? — спитав хлопчина.

Передріздвяного вечора разом із ним за столом знову сиділо п’ятеро хлопців — як і до одруження Віктора. А потім Михайло приїжджав у Шушківці ще і ще. А потім вони всі полюбили один одного. А потім Михайло став іще одним сином отця Філюка, його шостою дитиною. Михайликом-старшим, як почали його кликати в сім’ї.

Тепер у тіктоці або фейсбуці можна натрапити на відео, де Михайло радіє снігу на подвір’ї навпроти церкви або показує, що тато запакував йому в рюкзак на навчання. А моє улюблене — відео про те, як Михайло побачив, що в тата розірвана куртка, і взявся самотужки її зашити.

Мені одразу почали траплятися ці відео й дописи, і я так радів за хлопчину. І так захоплювався отцем. І так серце деколи щеміло. А це ж я навіть ще не знав тоді… 

Дізнався, коли натрапив на відео Михайла, де він готує пельмені. Хлопець підписав пост, показував, як приготував собі обід, як їв, але за ціле відео не промовив жодного слова. Я ввімкнув наступне — він і там мовчав. На кожному своєму відео Михайло усміхається і активно жестикулює, але не розмовляє. Хлопець може спілкуватися тільки жестовою мовою або писати. І кожну публікацію він підписує такими словами, що, навіть неозвучені, вони лунають дуже голосно. Розповідають про красу вчинку, який для нього зробили. Красу великої любові, яку йому врешті дали. Яку він нарешті отримав від тата. Яка нарешті лікує.

Відкриваю останній допис Михайлика на фейсбуці. Селфі, де він усміхнений і зібраний в дорогу до того подвір’я навпроти церкви в Шушківцях. Дуже дорослий і дуже красивий. Бо люблений.

Всім привіт! Сьогодні я їду додому. Скоро побачу тата — і це робить мене дуже щасливим. […]

Тату, я дуже за тобою сумую. Я тебе дуже люблю і не можу без тебе. Ти для мене дуже важливий.