Порожня полиця

Мені б хотілося, щоб у всіх українських бібліотеках, книгарнях чи будь-яких інших публічних просторах, де є книжки, одна полиця — з тих, що на видноті, — завжди лишалася порожньою.

Порожня полиця для книжок, яких вже ніколи не напишуть. Кожен, хто погляне на неї, міг би уявити твори, які могли змінити епоху, здобути престижні міжнародні нагороди, стати візитівкою української культури в кожній країні світу, отримати мільйонні наклади й екранізовані адаптації, створити новий канон, надихнути наступне покоління літераторів. Кожен, хто погляне на неї, згадає кров, якою історія вмила нас. Масові розстріли в урочищі Сандармох, пекло Голодомору, жорна Другої світової, катівні ГУЛАГів, насильницька русифікація.

Попри всі брутальні випроби двадцятого століття, українська нація зробила неможливе: спромоглася вистояти. Мусила платити за цей чин надзвичайно високу ціну — і заразом призвичаїлася до жахливих втрат. Через те ми нечасто задумувались, скільки митців, відомих загалу, і тисяч інших, незнаних нами, що їх кості порозкидані або тайком поховані (Осип Мащак, рядок із «Молитви українського націоналіста») віддали свої життя, не створивши шедеврів, які могли і мали принести людству. Їхнє число можна лише уявити.

Утім, століття двадцять перше має не остаточну, але конкретну цифру. Двісті вісімдесят девʼять. Саме стільки людей літератури, згідно зі списком меморіального проєкту «Недописані», який заснували Олена Герасим’юк та Євген Лір, загинуло внаслідок російсько-української війни із 2014 року.

Двісті вісімдесят девʼять українців і українок, які мали формувати новітній пласт сучасної літератури: прозаїки, поети, перекладачі, редактори, видавці, бібліотекарі, педагоги, дослідники. Чоловіки й жінки, молоді й літні, цивільні й військові — кожен мав сімʼю і друзів, унікальний досвід, мрії про майбутнє і творчі плани, які вже ніколи не втіляться.

Наведена вище цифра актуальна на лютий 2026 року. У березні 2025 року вона налічувала на 50 імен менше: 239. Скільки їх буде наступного року?

Коли мене запитають що таке війна

я без роздуму відповім: імена

(Максим «Далі» Кривцов. Загинув на фронті 7 січня 2024 року).

Наш спадок — імена, викарбувані на надгробках під жовто-синіми прапорами, і памʼять, якої мусимо бути гідні. Імена з переліку «Недописаних» розповідають не лише трагедію сімей, що втратили найближчу людину у війні проти російських загарбників. Вони нагадують кожному, хто вважає себе українцем, як ми вкотре збідніли. Що змушені жити — точніш, виживати — у випатраному світі, де більше не буде нових проєктів Руфа, прози Амеліної, поезій Кривцова, світлин Костишина. Нам пощастило успадкувати лише той доробок, що вони встигли створити; решта — назавжди поруч із ненаписаними пʼєсами Куліша, прозою Підмогильного, поезіями Зерова.

На порожній полиці.

Я не знаю, хто прийде після нас. Не знаю, що трапиться завтра, скільки ще імен потрапить до списку «Недописаних» і якою стане та страшна цифра наприкінці теперішнього етапу російсько-української війни. Знаю лише одне: маємо памʼятати, битися, творити.

Памʼятати, щоб вистояти попри втому й зневіру. Битися, щоб вибороти власну державу без імперського тавра та мирне життя для наступних поколінь. Творити, щоб довкола порожньої полиці були інші — наповнені книжками сучасних авторів і авторок, голосами нової генерації української літератури, які карбують наш досвід пронизливими текстами та болючими римами, створюючи майбутній спадок тут і зараз. Адже завтра може настати не для всіх.

Повітряна тривога по всій країні

Так наче щоразу ведуть на розстріл

Усіх

А цілять лише в одного

Переважно в того, хто скраю

Сьогодні не ти, відбій

(Вірш Вікторії Амеліної, яка загинула 1 липня 2023 року внаслідок ракетного удару по Краматорську).

Читайте до теми

Тетяна Терен: «Мені важко говорити про наше культурне піднесення, бо воно дається страшною ціною»

Культурна менеджерка — про три рідні міста, силу спільнот і культуру, що виживає в умовах геноциду

Де зібрати усіх наших привидів

Питання спадку — страшенно незручне. У наших предків або більшість усього забрали, або не дали набути

Прапор досі чекає

Прапор першого українського флоту чекає на повернення до рідного Криму вже понад століття, відколи Україна офіційно підтвердила — у неї є не тільки земля, а й море