09:00
загальнонаціональна
хвилина памʼяті

Це аудіо створене за допомогою ШІ
§§§
[Ця колонка створена завдяки Спільноті The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Бачу хана. Він зупинився тут зі своєю свитою і, затуливши очі рукою від яскравого денного світла, вдивляється в білі скелі — ті сріблом відбивають сонячний промінь. В уяві правителя вже зростають будинки, білі мечеті, він уже чує дитячий сміх, гомін біля чешме, крики торговців. Уявне місто оживає…
А може, й не так. Може, все було просто й буденно. Або і зовсім не було нічого. Може, я просто вигадала тебе, моє біле місто — Акмесджит?!
Колись ми з ним чули, відчували одне одного. Зараз просто дивимося навкруги, щось помічаємо, про щось здогадуємося, та колишнього співлуння немає. Ми насторожені одне до одного. Я не довіряю йому, і воно дивиться на мене як на зрадницю (чи, може, я сама себе бачу такою).
Колись я звикала до тебе, почувалася незахищено на твоїх вулицях — а потім полюбила тебе як споріднену душу, бо тоді ти практично не мав свого обличчя, був згоден на все, що з тобою робили, — аби просто любили. Ти щойно почав зігріватись — і все обірвалося. Любов змінилася рівним асфальтом, яскравими квітами, новими скляними хмарочосами замість старовинних будівель… На це — я вже чую —хтось каже:
— А зато у нас везде асфальт и нет войны… и нас спасли, потому что нас могли захватить бандеровцы или пиндосы.
Не знаю, чи разом вони збиралися захопити, чи по черзі, і наскільки в цій ситуації принципова наявність нового асфальту.
Але в асфальт закатали не щебінь, пісок і ще якісь там потрібні інгредієнти — у ньому поховані гідність, повага, пам’ять і, взагалі, майбутнє.
Так, спочатку ти був сміливий, відважний, обстоював свою гідність. Ти був із тими, хто чинив опір. Повітря було прозоре — аж раптом упав туман, що рік у рік густішав, і скоро в ньому вже годі було відрізнити друга від ворога.
Тоді наче запрацювала машина часу, і місто, яке донедавна крок за кроком набувало особистісних рис, — раптом ніби вернулося у своє далеке радянське минуле. Містяни розділилися за поглядами, за рівнем уміння пристосовуватися. Виїхала перша хвиля людей. Їх замістили обличчя, які з першого погляду можна було кваліфікувати як нетутешні. Інші очі!
Отже, першими змінилися лиця перехожих на вулицях, потім зникли ознаки західної цивілізації, як-от «Макдональдз», далі то тут то там почали виринати козачі патрулі, по тому на зупинках зазвучали пісні піонерської молодості на радість пенсіонерам, які, здається, сподівалися разом з піснями повернути і свою молодість. Зникло все неформальне, все, що вибивається, відрізняється чи просто незрозуміле.
Для кого незрозуміле, спитаєте?
Ну, наприклад, для о-он тієї бабці зі смугастою жовто-чорною стрічкою на сумці. Бабці байдуже, що її онуки тепер не мають майбутнього. І саме для неї все, що є зараз і буде попереду, — це все дуже правильно, справедливо, як має бути… (але стрічечку в лютому чомусь зняла, про всяк випадок).
Люди змінювалися самі і змінювали місто. У той час мені здавалося, що деякі люди зливаються у якусь єдину сіру рухому масу. І вся ця єдина сіра рухома маса, об’єднана слоганом «хоч каміння з неба», мабуть, «семимильними кроками» простувала би у своє майбутнє, попри те, що діється поряд, а діються — арешти, переслідування, зокрема за свободу невгодного слова…
Сіра маса простувала б, але — настав лютий двадцять другого року. Ви колись їздили у маршрутці, де всі відвертають одне від одного очі й мовчать? Тобто всю, цілковито всю дорогу — жодного слова?!
Приблизно в цей час, мабуть, і прийшло якесь протверезіння. Важко щось оцінити, бо тепер замовкли всі. Навіть ті, хто живе в цій системі і допомагає їй, — теж замовкли.
Місто, як і люди, навчилося надягати маску, навчилося сміятись, коли хочеться плакати, і пускати нещиру сльозу, коли радієш усією душею, коротше, навчилося лицемірства.
Сімферополь фізично наче і є, а наче його і немає, бо він, здається, не відчуває себе, він ніби не має значення. Тобто ніхто не подумає про нього, коли вирубає дерево, зруйнує дім чи навпаки щось збудує. Усе, що діється в місті, наче не має до нього жодного стосунку.
… Потяглася друга хвиля людей, які покидали своє місто, домівки, близьких.
Потяглася і третя хвиля — у вересні, коли почалася мобілізація.
Спочатку, коли зникли хлопці, було дуже дивно. Таке відчуття, що і старші чоловіки кудись зникли — навчилися-бо зливатись із натовпом жінок, стали майже невидимими.
Подейкували: ввечері будуть рейди — щоб виявити тих, хто за віком підходить для мобілізації. І тоді, щойно сонце сідало за обрій, цілі мікрорайони занурювалися в пітьму, ніде не спалахувала жодна лампочка… А зранку всі поводились так, наче це не вони завішували вікна, наче не вони сиділи в пітьмі, аби виглядало, ніби вдома нікого немає.
Минули і ці часи…
О, так, Сімферополю, ти стоїш — красивий, підрівняний та підстрижений. А ще — наляканий, незахищений та невпевнений. У цьому ми з тобою схожі. Тільки я можу поїхати, покинути тебе тут самого, а в тебе такої змоги нема. Ти мусиш тут бути, стояти, терпіти, вдягати маски, ховаючи справжні почуття, співіснувати з лицемірством, вдавати, що ти веселе квітуче місто, коли в душі ти вже давно груддя сірого каменю, над тобою не сонце, а липкий туман зради.
Так, іноді ти чуєш «бавовну», іноді ти сам стаєш містом-убивцею, і тоді твій туман стає ще густішим і липкішим, саме таким, якою буває провина… І, мабуть, ти вже звик до тієї «бавовни» вночі, звик до грюкоту в двері рано-вранці, між четвертою і п’ятою годинами…
Ти наче радісно всміхаєшся, а куточки губ спрямовані вниз.
Як же мені тебе жаль… Ти викинув з пам’яті минуле, ти живеш і картаєш себе. Мусиш щодня прокидатись і дивитися на постать Ілліча у самому серці твоїх вулиць. Мені здається, якби ти міг, сам би скинув, зрівняв би із землею те сіре уособлення імперії.
Ти залишаєшся…
А я їду… Все ж таки їду. Озираючись, бачу в погляді гіркоту. Сірий липкий туман поглинає тебе, і ось мряка вже ковтає табличку з назвою міста «Симферополь».
До побачення, моє біле місто.
Чи побачимось?..
Ілюстрація Вадима Блонського на основі архівної світлини авторки. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
Чотирнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters присвячений їжі, що в умовах війни стала для українців символом опору й солідарності, а також маркером національної ідентичності.
У цьому випуску ми досліджуємо, як змінюються гастрономічні практики нації, що мусить збройно відстоювати своє право бути, а також розглядаємо їжу як акт деколонізації. Тоді як радянська влада цілеспрямовано нищила міську кулінарну культуру, сьогодні ми повертаємося до втраченої унікальності — відшукуємо перервані традиції й водночас вибудовуємо нові.
Запросіть друга до Спільноти
Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити
Придбайте для друга подарунок від TUM
Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку
Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Вітаємо у спільноті!
Вхід в кабінет
Відновлення пароля
Оберіть рівень підтримки
Амбасадорський
digital & print
на 17% дешевше499 грн/міс
Амбасадорський
digital & print
на 17% дешевше416 грн/міс
499 грн/міс
При оплаті 4999 грн за рік