У густому тумані: Сімферополь

§§§

[Ця колонка створена завдяки Спільноті The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Бачу хана. Він зупинився тут зі своєю свитою і, затуливши очі рукою від яскравого денного світла, вдивляється в білі скелі — ті сріблом відбивають сонячний промінь. В уяві правителя вже зростають будинки, білі мечеті, він уже чує дитячий сміх, гомін біля чешме, крики торговців. Уявне місто оживає…

А може, й не так. Може, все було просто й буденно. Або і зовсім не було нічого. Може, я просто вигадала тебе, моє біле місто — Акмесджит?!

Колись ми з ним чули, відчували одне одного. Зараз просто дивимося навкруги, щось помічаємо, про щось здогадуємося, та колишнього співлуння немає. Ми насторожені одне до одного. Я не довіряю йому, і воно дивиться на мене як на зрадницю (чи, може, я сама себе бачу такою). 

Колись я звикала до тебе, почувалася незахищено на твоїх вулицях — а потім полюбила тебе як споріднену душу, бо тоді ти практично не мав свого обличчя, був згоден на все, що з тобою робили, — аби просто любили. Ти щойно почав зігріватись — і все обірвалося. Любов змінилася рівним асфальтом, яскравими квітами, новими скляними хмарочосами замість старовинних будівель… На це — я вже чую —хтось каже: 

— А зато у нас везде асфальт и нет войны… и нас спасли, потому что нас могли захватить бандеровцы или пиндосы.

Не знаю, чи разом вони збиралися захопити, чи по черзі, і наскільки в цій ситуації принципова наявність нового асфальту.

Але в асфальт закатали не щебінь, пісок і ще якісь там потрібні інгредієнти — у ньому поховані гідність, повага, пам’ять і, взагалі, майбутнє.

Так, спочатку ти був сміливий, відважний, обстоював свою гідність. Ти був із тими, хто чинив опір. Повітря було прозоре — аж раптом упав туман, що рік у рік густішав, і скоро в ньому вже годі було відрізнити друга від ворога. 

Тоді наче запрацювала машина часу, і місто, яке донедавна крок за кроком набувало особистісних рис, — раптом ніби вернулося у своє далеке радянське минуле. Містяни розділилися за поглядами, за рівнем уміння пристосовуватися. Виїхала перша хвиля людей. Їх замістили обличчя, які з першого погляду можна було кваліфікувати як нетутешні. Інші очі!

Отже, першими змінилися лиця перехожих на вулицях, потім зникли ознаки західної цивілізації, як-от «Макдональдз», далі то тут то там почали виринати козачі патрулі, по тому на зупинках зазвучали пісні піонерської молодості на радість пенсіонерам, які, здається, сподівалися разом з піснями повернути і свою молодість. Зникло все неформальне, все, що вибивається, відрізняється чи просто незрозуміле.

Для кого незрозуміле, спитаєте?

Ну, наприклад, для о-он тієї бабці зі смугастою жовто-чорною стрічкою на сумці. Бабці байдуже, що її онуки тепер не мають майбутнього. І саме для неї все, що є зараз і буде попереду, — це все дуже правильно, справедливо, як має бути… (але стрічечку в лютому чомусь зняла, про всяк випадок).

Люди змінювалися самі і змінювали місто. У той час мені здавалося, що деякі люди зливаються у якусь єдину сіру рухому масу. І вся ця єдина сіра рухома маса, об’єднана слоганом «хоч каміння з неба», мабуть, «семимильними кроками» простувала би у своє майбутнє, попри те, що діється поряд, а діються — арешти, переслідування, зокрема за свободу невгодного слова…

Сіра маса простувала б, але — настав лютий двадцять другого року. Ви колись їздили у маршрутці, де всі відвертають одне від одного очі й мовчать? Тобто всю, цілковито всю дорогу — жодного слова?!

Приблизно в цей час, мабуть, і прийшло якесь протверезіння. Важко щось оцінити, бо тепер замовкли всі. Навіть ті, хто живе в цій системі і допомагає їй, — теж замовкли. 

Місто, як і люди, навчилося надягати маску, навчилося сміятись, коли хочеться плакати, і пускати нещиру сльозу, коли радієш усією душею, коротше, навчилося лицемірства. 

Сімферополь фізично наче і є, а наче його і немає, бо він, здається, не відчуває себе, він ніби не має значення. Тобто ніхто не подумає про нього, коли вирубає дерево, зруйнує дім чи навпаки щось збудує. Усе, що діється в місті, наче не має до нього жодного стосунку.

… Потяглася друга хвиля людей, які покидали своє місто, домівки, близьких.

Потяглася і третя хвиля — у вересні, коли почалася мобілізація. 

Спочатку, коли зникли хлопці, було дуже дивно. Таке відчуття, що і старші чоловіки кудись зникли — навчилися-бо зливатись із натовпом жінок, стали майже невидимими. 

Подейкували: ввечері будуть рейди — щоб виявити тих, хто за віком підходить для мобілізації. І тоді, щойно сонце сідало за обрій, цілі мікрорайони занурювалися в пітьму, ніде не спалахувала жодна лампочка… А зранку всі поводились так, наче це не вони завішували вікна, наче не вони сиділи в пітьмі, аби виглядало, ніби вдома нікого немає.

Минули і ці часи… 

О, так, Сімферополю, ти стоїш — красивий, підрівняний та підстрижений. А ще — наляканий, незахищений та невпевнений. У цьому ми з тобою схожі. Тільки я можу поїхати, покинути тебе тут самого, а в тебе такої змоги нема. Ти мусиш тут бути, стояти, терпіти, вдягати маски, ховаючи справжні почуття, співіснувати з лицемірством, вдавати, що ти веселе квітуче місто, коли в душі ти вже давно груддя сірого каменю, над тобою не сонце, а липкий туман зради. 

Так, іноді ти чуєш «бавовну», іноді ти сам стаєш містом-убивцею, і тоді твій туман стає ще густішим і липкішим, саме таким, якою буває провина… І, мабуть, ти вже звик до тієї «бавовни» вночі, звик до грюкоту в двері рано-вранці, між четвертою і п’ятою годинами…

Ти наче радісно всміхаєшся, а куточки губ спрямовані вниз.

Як же мені тебе жаль… Ти викинув з пам’яті минуле, ти живеш і картаєш себе. Мусиш щодня прокидатись і дивитися на постать Ілліча у самому серці твоїх вулиць. Мені здається, якби ти міг, сам би скинув, зрівняв би із землею те сіре уособлення імперії. 

Ти залишаєшся…

А я їду… Все ж таки їду. Озираючись, бачу в погляді гіркоту. Сірий липкий туман поглинає тебе, і ось мряка вже ковтає табличку з назвою міста «Симферополь».

До побачення, моє біле місто. 

Чи побачимось?..

Ілюстрація Вадима Блонського на основі архівної світлини авторки. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.