Максим Громов потрапив на війну у 17. Аби взяли, довелося збрехати, що повнолітній. Відтоді, останні чотири роки свого життя, він майже завжди на передовій. Макс із позивним «Мародер» захищав українські позиції на Савур-Могилі, у Вуглегірську, Дебальцевому, Зайцевому та Пісках. Він встиг послужити у трьох підрозділах ЗСУ, гучно посваритися з добрим десятком «паркетних» офіцерів, фактично самотужки опанувати ремесло сапера та розвідника й стати командиром для вдвічі старших бійців.
Диво
Від Макса пахне соляркою. У нього затерті брудом руки і кумедна шапка, як в одного зі злодіїв фільму «Сам удома». Юне лице і неслухняні кучері, що вибиваються з-під капелюха, контрастують із поглядом — зовсім не дитячим і важким.
— Чуєш, які новини? Альо, Макс! Альооо! Новини які, розказуй! — кричу із заднього сидіння.Котимося на праворульному старому джипі, подарованому колись волонтерами, у бік зруйнованого Донецького аеропорту. Дорогою на передову двічі «закипаємо» — Макс з товаришем доливають у двигун води й жартують між собою: «Буде образливо, якщо заглухнемо десь у невдобній позі».
Макс трохи нахиляє вухо до плеча, просить розбірливо повторити ще раз і аж тоді каже:
— На фронті без змін. Воюємо потроху.
Влітку минулого року поблизу села, в яке ми прямуємо, разом з іще одним розвідником Максим підірвався на «МОНці» — протипіхотній уламковій міні направленого ураження.
— Це, — каже військовий, — була розтяжка. Я йшов другим, нас накрило вибуховою хвилею й підкинуло метри на три. Але удар здебільшого припав на мене. Те, що ми вижили, — диво.
Зазвичай, пояснює, після зустрічі з «МОНкою» люди, в кращому разі, отримують інвалідність, в гіршому — гинуть.
— А тут, бачиш, ще нормально закінчилося!
Те, що Макс називає дивом, коштувало йому здорового слуху: міна пошкодила хлопцю барабанні перетинки і зачепила нерв, який відповідає за чіткість звуку.
— То, — каже, — вже неможливо виправити. Чую все наполовину тихше.
Про селище Піски, куди заїжджаємо серед непросвітної ночі, варто було б написати окремий репортаж. Колись багате село, де мали дачі найзаможніші люди Донецька, тепер вщент розбите війною. Єдиною спорудою, куди досі не «прилетіли» снаряди бойовиків, залишається місцевий монастир. Все інше — потрощене, понівечене і розграбоване. З міркувань безпеки, більшу частину дороги ми їдемо з вимкненими фарами. Хлопці не перестають жартувати, що машина нас постійно демаскує: дуже гучно реве, але «трясця, що ж ти зробиш цій калимазі?!»
Те, що Макс називає дивом, коштувало йому здорового слуху: міна пошкодила хлопцю барабанні перетинки і зачепила нерв, який відповідає за чіткість звуку
Військові тут здебільшого живуть у покинутих будинках. Проте мусять періодично міняти насиджені позиції — кажуть, схоже на те, що ворог таки планує зрівняти Піски із землею.
Хочеться нормальної війни
— Спатимеш у моїй кімнаті. Сам відпочиватиму ці дні з пацанами, — каже по приїзду Максим.
Своєю Макс гордо називає невеличку кімнатку зі спальним місцем, вікном, закладеним мішками з піском, шафою та комодом, де стоять якісь гранати, ще гранати, і знову гранати. Насправді такі умови для передових позицій — справжня розкіш. Просто взводу розвідників 57-ї механізованої бригади, яким в цей час керує хлопець, пощастило зайняти поки що не вщент розбитий покинутий котедж.
У синьо-жовтих рамках в кімнаті стоять портрети молодшого сержанта Ігоря Шаповала та солдата Віталія Лашкула. Це загиблі бійці, чиїм командиром раніше був Макс. Навпроти портретів — два патрони і чека від гранати.
— Ці фото завжди стоять на видному місці. Ми маємо пам’ятати, — говорить військовий і абсолютно спокійним голосом додає: — Знаєш, мені вже хочеться нормальної війни. Щоб відвоювати наші території, а не чекати наказів. Я ж усвідомлюю, що можу не дожити до 30.
— Не мели дурниць! — кажу.
І певний час ми мовчимо.
— Мама виростила мене сама — батько помер, коли я ще був малим. Як розгорнувся Майдан — я поїхав до Києва. Просто не міг сидіти у себе в Кіровоградській області та дивитися по телевізору, що там і як. Потім склав ЗНО, закінчив школу, думав вступати у Сухопутну академію у Львові, але почалася війна, — розповідає Максим.
Попри холод на вулиці, у кімнаті Макса тепло: похилена на бік буржуйка пухкає, частково випускаючи дим просто в кімнату. Максим говорить далі, потупивши погляд у відблиски вогню.
Каже, спочатку хотів піти у Збройні сили, але вік не дозволяв. Та й у добровольчі формування неповнолітніх не брали. Тому, зізнається, він і вигадав історію про 19-річного Женю, котрий вирішив виїхати із окупованого Криму і втратив паспорт.
— У батальйоні «Крим» мене спочатку сприймали з пересторогою, але врешті повірили, що документи згоріли. На перший штурм Савур-Могили не взяли. Я через то був дуже злий. Потім дізнався про другий виїзд, пішов до командирів та й кажу: «Всьо, їдем!» А вони такі: «Може, подумай ще, може, не треба…» Я аж скипів: «Нє, чудаки, якщо не берете мене, то я ващє звалю від вас. Бо нашо мені такий цирк». Вони щось покумекали та й взяли.
Про те, як Макс закипає, у розвідвзводі 57-ї бригади ледь не легенди складають. Підлеглі бійці (які часто вдвічі старші за нього) кажуть, що юний командир нерідко гарячкує. Найбільше не любить пияцтва. Якщо з’явитися перед ним у нетверезому стані, можна, у буквальному сенсі, добряче отримати по голові. У тихій розмові тут і зараз він справляє геть інше враження.
— Та що казати… Ну, на Савурку ж тоді ми рушили двома вертольотами: гружені, по-бойовому. Летіли низько — може, метри два-три над землею. Нас майже одразу обстріляли: тун-тун-тун — таке тільки було чути. Потім дивлюся, а все днище у дірочку стало. Поруч зі мною стояв боєць із позивним «Баха» — куля потрапила йому в спину. Він вижив, на щастя. Але я тоді всерйоз перелякався. Ще страшніше стало, коли нам прострелили бак. Ми почали кричати пілотам: «Що робити?! Що нам робити?!» А вони кажуть: «Закрийте дірку руками». І сміються, уявляєш? Потім виявилося, що то був запасний бак, але ж ми не знали!
«Сталінград? Пабєда!»
Сапером Макс став фактично самотужки. До війни, каже, трохи цікавився піротехнікою, і вже на фронті вирішив, що це може приносити чималу користь. У батальйоні отримав близько 100 кілограмів пластиду і потягнув за собою на Савур-Могилу, але паніка й відсутність бойового досвіду ледь не коштували йому життя.
— Ті 100 кілограмів тротилу ми тягали за собою, хоч і підіймалися під обстрілами. Вже на горі я почав шукати детонатори та підривну машинку й зрозумів, що вони лишилися у вертольоті. Так спішили, що просто забули їх на борту! — пригадує Громов.
Знаєш, мені вже хочеться нормальної війни. Щоб відвоювати наші території, а не чекати наказів. Я ж усвідомлюю, що можу не дожити до 30
Коли група Максима прибула на Савур-Могилу, там було тільки троє офіцерів. Спецпризначенці одразу назвали новоприбулих «смертниками».
— Вони, — каже Макс, — страшно здивувалися, що до них заїхали якісь ненормальні. На висоті нас було усього чоловік 12-13, приблизно стільки ж хлопців розташувалися внизу.
Бої за Савур-Могилу тривали з липня по вересень і стали одним із найкривавіших протистоянь 2014 року. За різними даними, тоді загинуло від 40 до 55 армійців. За словами тодішнього радника міністра оборони Олександра Данилюка, ворог стріляв по наших військових не тільки з Донецької та Луганської областей: зі сторони Росії, за даними української розвідки, по бійцях гатили курсанти Коломенського вищого артилерійського командного училища — в такий спосіб вони складали черговий іспит.
— Під перший серйозний обстріл потрапив одразу із систем залпового вогню «Град». Один із офіцерів сказав нам: «Як буде команда «карандаші» — тікайте в окопи і лежіть там». Це вже зараз я знаю, що «карандаші» — снаряди «Граду». Знаю, що летіли вони зі сторони Сніжного та Торезу. А тоді повного усвідомлення не було — сказали «карандаші», а я перші секунди стою й дивлюся, як снаряди летять у наш бік.
— Знаєш, — додає Макс після паузи. — Це, блін, реально гарно. Як би дивно не звучало, але «Град» красиво летить — світиться червоним так, ніби запалює небо.
Бойовики запалювали небо над Савур-Могилою сотні, а може, й тисячі разів. Ворожа артилерія довго пристрілювалася, але зрештою почала влучати просто по позиціях українських військових. Поза тим, окупанти періодично відправляли поближче свої диверсійно-розвідувальні групи.
— То ми, — усміхається Макс, — щоби своїх визначати, вигадали смішний пароль. На запитання «Сталінград?» — треба було відповідати: «Пабєда!»
Макс багато сміється. Хоча за чотири роки на війні хлопець пережив десятки ситуацій, в яких легко можна було б посивіти. На Савурці разом із легендарним, тепер вже генерал-майором, Ігорем Гордійчуком Макс вираховував секунди, аби потім перебігати під мінами.
— Почався обстріл — і ми сховалися у підвалі. Аж тут я згадую, що біля «Уралу» лежать ті мої 100 кілограмів пластиду! Якщо туди потрапить снаряд — нас уже нічого не врятує. Від прильоту до прильоту міни, як ми вирахували, було 10 секунд. Чекали чергових вибухів — і стрімголов до «Уралу». Забрали один із ящиків з вибухівкою й побігли назад у підвал. І так вчотирьох носилися туди-сюди кілька разів.
У момент, коли ворог бив по висоті вже більше ніж просто сильно, командування нарешті надіслало групі Гордійчука підмогу. Максим пригадує, як частина добровольців приїхали без касок та бронежилетів — змушені були знімати екіпірування із загиблих, серед яких були й бойовики.
— Серед того хаосу і смерті були і трагікомічні ситуації. Так, перед наказом виходити одного з наших військових поранило і його евакуювали у госпіталь. За якийсь час «прилетіло» і у медзаклад — бійця привалило бетонними плитами. Коли він вже потрапив в іншу лікарню, то питав, чи міцна там стеля і чи зроблена вона з цільного бетону, — пригадує Громов. — А ще був з нами водій — Дімон на прізвисько «Бєшаний» — він випивав 200 грамів горілки і мчав на Савурку. Якийсь час Дімон був єдиним, хто погоджувався доставляти нас — «смертників» — на гору.
Ноу-хау
— Зараз ми рушаємо на позицію, яка вже не зовсім на нашій території. Коли скажу бігти — ти побіжиш. Коли скажу зупинятися — зупинишся. Зрозуміла? — Макс, так само монотонно, як відповідає на запитання, інструктує перед виходом до пацанів з його взводу.
Він застібає на мені каску й тугіше затягує бронежилет, а я нию, що «незручно, ледь дихаю, воно важке».
— Ти або йдеш «при параді», або не йдеш взагалі, — ріже слова Макс.
Заходи безпеки у Пісках — очевидна необхідність. До того ж у 34-го батальйону, який тримає тут оборону, незадовго до нашого приїзду були поранені і загиблі.
Щоб дістатися до позиції, яка «вже не зовсім на нашій території», ми й справді перебігаємо декілька вуличних прольотів.
— Буде недобре, якщо тебе вб’ють. Мені перепаде, що дівчину сюди привів. Та й взагалі незручно якось буде, — жартує Громов.
Група розвідників, що утримують позицію, з якої ворога видно неозброєним оком, — це як ті, хто воює ледь не з перших днів, так і ті, хто підписав контракт буквально нещодавно. Макс каже, що хоч всіх своїх бійців вже перевіряв у боях, на цю точку обирає військових не лише за досвідом.
— 19-річний хлопчина, що ти йому так по-материнськи усміхалася, насправді — класний боєць. Я знаю, що завжди можу розраховувати на нього. І ще, до речі, його рідний брат служить в одній із десантних бригад, — розповідає Громов про своїх.
На передовій позиції розвідників робота налагоджена, як годинний механізм. Поки Максим з групою прочісують територію поруч — з позиції їх прикривають снайпери. Один із них — невисокого зросту чоловік із позивним «Монгол» — тримає ворога на мушці, обладнаній із двох стільців.
— Ноу-хау, — каже, — військове. Тільки тут, тільки у Пісках.
План на життя
Після Савур-Могили Макс опанував майстерність розвідника, але й саперної справи не закинув. Далі були бої за Вуглегірськ, Дебальцеве, довгі місяці у Зайцевому, Пісках та інших населених пунктах буремного Донбасу.
Військовий не може пригадати, скільки за чотири роки війни отримав контузій та поранень.
— Перший раз після контузії нічого не зрозумів і просто проблювався. Коли ж під Вуглегірськом лупануло — прямо на місці з мене уламки витягали. А ото після «МОНки» навіть у госпіталі лежав. Кароч, всього вже й не пам’ятаю.
У січні 2015-го у боях за Дебальцеве Макс, каже, власноруч підбив півтора танка.
— Півтора, то як? — питаю.
— Ну, в перший я влучив із СПГ (станковий протитанковий гранатомет, — TU) з 800 метрів, і все було очевидно. А от другий був далеченько — кілометрів, може, зо два. Точно підбив його, але не знаю, чи знищив повністю.
— Тоді ж, біля Дебальцевого, — продовжує Максим, — я був за корпусом нашого танка, у який потрапило два снаряди. Можеш собі уявити, як було гучно. Добре пам’ятаю ту контузію — блював, шо дурний, все тіло ломило, голова розколювалася.
Гражданка не пішла мені, шариш? Тут, у військовій справі, багато чого знаю, багато чому ще хотів би навчитися. А більше я нічого не вмію
Попри загальний спокій, 21-річний юнак усвідомлює, як сильно війна травмувала не тільки його фізичне здоров’я, а й психіку. Макс помітно ніяковіє від моїх запитань про те, як він бачить себе за кілька років. Морщить ніс, коли жартую, що ображуся, якщо не покличе мене колись на своє весілля. Та відверто зізнається — має серйозні проблеми зі сном і важко уявляє себе отак просто серед цивільних.
— Тому, — каже Громов, — я вирішив повертатися на передову.
Влітку 2017 року хлопець вступив до Військового інституту КНУ ім. Т. Шевченка. Але з навчанням не склалося. У приймальній комісії йому обіцяли один напрямок, але насправді вийшов інший.
Максим жив у гуртожитку із молодшими і, м’яко кажучи, не такими досвідченими курсантами: хлопці періодично ходили на вечірки й жили звичайним студентським життям, в той час як юного ветерана, як сам каже, накривало по-чорному.
— Гражданка не пішла мені, шариш? Не тільки через напрямок і не тільки через курсантів. Просто я нічого більше не вмію. Тут, у військовій справі, багато чого знаю, багато чому ще хотів би навчитися. Але це має бути щось практичне, а не пусті розмови і записи у зошит. Ти уяви собі, що в цих ВУЗах банально вчать лише неповному розбору автомата — таке щось недолуге, суто щоб почистити. А треба ж вчити повному, щоб боєць міг, у разі чого, і деталь у своїй зброї замінити, і почистити, якщо треба, глибше. Та й таке.
Ледь не кожну репліку про майбутнє Макс закінчує сталим: «Та й таке».
І ще часто повторює:
— Я сам не знаю, що далі. Хочу розвиватися як військовий, але без вищої освіти офіцером не станеш. А йти вчитися, коли в країні війна, не можу. Ну хіба на «заочку».
Весною хлопець перевівся з 57-ї у 28-му бригаду. У розмові з ним жартувала, що тепер матиме пункт постійної дислокації в Одесі — буде відпочивати на морі і їсти креветки. Але й тут не склалося — поки матеріал готувався до публікації, Громов вже поїхав на полігон. Найближчим часом він знову опиниться на передовій.
— Тобі треба план на життя! Щоб був чітким, і по ньому рухатися! — не вгамовуюся.
— Та треба. Але поки не виграємо війну, доведеться сідати зі мною в машину і їхати під Донецький аеропорт.
