У свято кав’ярня третьої хвилі на Подолі має рівно такий самий вигляд, як і в будні. Хіба до фільтру подекуди можуть запропонувати ще й паску — «схожа на панетоне, пухка така, будете?».
Минулого Великодня я працювала на події в Софії Київській. Як би сказали фольклористи — споглядала і спричиняла святкування. Я з Херсону, з того боку, де тепер майже немає живих душ, і тут дивилася, як інші набувають спадок та досвід. Фотографуються біля стрічок на деревах, сміються — й цікаво: чи усвідомлюють, що просто зараз із малознайомими людьми продовжують традиції, яким сотні років?
У моїй родині святкування Різдва і Великодня було, але радше формальне, без розуміння навіщо, бо так повелося. До традицій я, людина без сімейних реліквій, прийшла вже дорослою. Тепер досліджую українську традицію разом з колегами-науковцями, шукаю: що з минулого маємо забрати у майбутнє? І часто розмірковую: що було б, якби всі покоління однаково знали і свідомо обирали традиції? Чи допомогло б нам це у війні? Чи, може, вже допомагає, але ми просто цього не усвідомлюємо?
***
— От би зараз ковбаски, — каже мій приятель у тій-таки кав’ярні третьої хвилі.
Ми не домовлялися разом святкувати Великдень — після роботи випадково зустрілися компанією приятелів. У Києві, принаймні у моєму оточенні, цілком ок працювати в неділю.
— У мене є домашня ковбаса, мама передала, — відповів інший знайомий. — Ви ще тут будете? Я збігаю принесу.
— А в мене ще овочі якісь є, паску подарували, яйця таки пофарбувала! — згадала і я.
За якихось 15 хвилин посеред абсолютно гіпстерського кафе зібрався цілком традиційний стіл. Знайшлися і крашанки, і паски. Свідомо чи ні, ми відтворили традицію. І це був Великдень! Це сто відсотків був він!
Попри все, нас, українців, тягне сісти разом: відчути впізнавані смаки, поговорити про щось глибше, згадати своїх, себе і своє походження. Але як і чому це працює?
З одного боку, традиція — дуже приземлена і навіть практична річ. Вона буквально лікує нашу менталку. Серед обстрілів і ракет ти буквально не знаєш, чи доживеш до Великодня. Та якщо дожила — пращури для тебе вже все продумали. Вони розписали, що і коли ти будеш робити: коли почати пекти паску, коли мити вікна, коли прибирати, коли йти святити кошик. І в цьому є якась дивна, але дуже заспокійлива логіка світу. Передбачуваність, якої так сильно бракує.
З іншого боку, традиція простягає руку в минуле.
Ми не прийшли сюди з нікуди і не починаємо все наново.
Так уже історично склалося, що ми багато чого успадкували не через родину, а через спільноту.
Спільноту, яка змогла зберегти і саму себе, і традиції. Цей потік немов обірвався, але зараз ми маємо шанс його відновити. Нам годиться залатати цю трубу, якою усе передасться далі. Виправити історичну несправедливість. Продовжити передачу з родини в родину — свідомо, осмислено, по-дорослому.
Бо традиція дає відчуття єдності.
Ти знаєш, що на сході, заході, півдні, півночі, в центрі, будь-де в Україні (навіть ментальній) люди пектимуть паски, фарбуватимуть яйця, зберуться за столом. Так, це будуть різні люди, але всі — свої. Буде срач про те, яка паска правильна — сирна, солодка, солона, з поливкою чи без, але це наші люди, і наші срачі! Нас об’єднає дещо більше — сам факт цього досвіду. Цей смак, який ти впізнаєш. І навіть якщо ти не можеш його зараз відчути — ти точно пам’ятаєш його. А отже, і проживаєш. Це про «nostos» — повернення додому з довгої подорожі, бодай через спогад.
День, коли ми можемо одягти вишиванку, задекорувати кошик, виставити фото, піти до церкви або не піти — але все одно відчути, що ми частина чогось більшого. І це не про те, що є один правильний спосіб святкувати. Я не говорю, що є тільки християнська традиція і тільки у такій формі. Ми можемо разом проживати цей досвід з іншими культурами, залучаючи їх до свого святкування, щоб потім разом долучитись до їхнього.
***
Що ближче до Великодня, то більше я думаю про те, що не можу поїхати додому. І на поминальні дні (те, що в Києві називають «гробки», на Луганщині — «красна горка», а в нас — «проводки») я б дуже хотіла піти на могили своїх. Але не можу, бо цвинтар — буквально за кілометр від росіян.
Це могло б стати сумом, але ж насправді мої — це не лишень мої-мої.
Мої можуть бути різними. Мої — це ті, з ким я за одне. З ким ми не сиділи за спільними столами, але хто говорить до мене (так-так, до мене) зі своїх сторінок у книжках і соцмережах, через свої дії та вибори.
Я можу поїхати на Марсове поле, піти на Байкове кладовище, наприклад, до Стуса, на Аскольдову могилу до загиблих Героїв України, яких не знала за життя, але які були друзями моїх друзів.
Я можу бути зі своїми.
Зрештою, і Великдень — це про дуже прості речі. Про пам’ять. Про життя, про дію. Про те, що щось триває далі, навіть якщо нам зараз складно це відчути. І, можливо, воскресіння — не лише релігійне. Воно також про воскресіння традиції, воскресіння нас самих і воскресіння надії: якщо Великдень відбувається, то відбуваюсь і я.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
