Перемогти себе. Забути про незрячість

Незрячий психолог Андрій Вороняк про освіту, волонтерство і допомогу бійцям АТО

Ірина Матвіїшин, Ірина Середа
3 Квітня 2017

36-річний Андрій Вороняк — психолог. Він працює у Львові, здобуває чергову освіту, займається волонтерством і по-спортивному сприймає виклики.

— Те, що я незрячий, люди часто помічають, коли вже на них налітаю, — жартома каже Андрій.

Своїм прикладом він заперечує всі стигми щодо людей із фізичними обмеженнями. Це  історія перемоги над собою заради повноцінного життя серед тих, хто бачить.

Вирватися із мушлі

— Якось одна жінка поламала мені тростину на вулиці. Інша вирішила врятувати від мене Сихівський ринок і провести, куди потрібно. Сихівський ринок вона врятувала, а себе — не змогла. З того часу ми, як той Мойсей, 14 років водимо одне одного, — розповідає Андрій про знайомство зі своєю дружиною. Почуття гумору йому не бракує. — Треба дивитися з усмішкою на речі, які, здавалося б, не дуже смішні.

Втім, так було не одразу. Коли Андрій закінчував школу, йому діагностували пухлину мозку. Вже тоді він зрозумів, що з цим треба якось боротися. У 20 він різко втратив зір. Тоді здавалося, життя закінчилося.

У 20 він різко втратив зір. Тоді здавалося, життя закінчилося

sm1a8958

— Від Різдва 2000 року я живу без відчуття світу. Це схоже на те, коли тебе кидають у холодну воду посеред моря. Повний шок, відсутність будь-яких надій. Одразу навіть складно усвідомити, як це твоє помешкання раптом стало тобі незнайомим. Близько року я просто вчився ходити квартирою, не перевертаючи меблів. До цього я займався важкою атлетикою, плаванням, з пухлиною бігав на довгі дистанції. Від моменту втрати зору все змінилося, але реакції — ні. Я звик ходити швидко, імпульсивно. Довелося змінювати чимало звичок. Правилом номер один став педантизм щодо речей. У світі незрячого все має своє чітко визначене місце.

Через рік Андрій став на облік в Українському товаристві сліпих. Втім, каже, середовище незрячих — це вузький мікросоціум, з яким у нього мало спільного. Він ніколи не навчався з незрячими — до Львівського національного університету імені Івана Франка вступив на звичайних умовах. Психологію обрав з особистих питань.

Від Різдва 2000 року я живу без відчуття світу. Це схоже на те, коли тебе кидають у холодну воду посеред моря. Повний шок, відсутність будь-яких надій

— Як це часто у житті трапляється, відповідей я не отримав, а питань стало ще більше. Та це мене ще більше мотивувало. Зараз я маю сертифікат із арт-терапії. Деколи мені кажуть, що незрячий не може цим займатися. А я заперечую — може, і навіть дуже ефективно.

Маючи досвід роботи психолога-вихователя з дітьми із вадами опорно-рухового апарату, Андрій певен: якщо до тебе ставляться як до здорового, то і розвиваєшся по-іншому. А інколи адекватне ставлення людей дає змогу обійти навіть фізичні обмеження. Зараз він працює психологом у приватній фірмі.

— Я отримую задоволення від співпраці та здорової конкуренції зі зрячими. Особливо, коли мої друзі чи колектив на якийсь час забувають, що я не бачу. Я вважаю, що це світ зрячих і мені треба максимально пристосуватися до його умов, щоб отримати щось в житті.

В мені постійно борються мої функціональні обмеження з тим, що я бачив, і прагну поводитися, як зрячий. У середовищі, де я працюю і вчуся, я можу щось дати. На жаль, стикався зі значною кількістю незрячих, які очікують, що їм щось дадуть, нібито їм хтось щось зобов’язаний. Це патова ситуація, від якої страждають і незрячі, і їхнє оточення. Якщо ти закрився у цій мушлі, у своїй сліпоті чи іншій ваді, ти перспективи не маєш.

Технології наосліп

Ще після першого курсу Андрій зрозумів: без комп’ютера дороги немає. Щоб навчатися зі зрячими, треба було адаптувати матеріал під себе. Бувало, саме це займало 80% часу.

sm1a8964

— За перший місяць вивчення комп’ютера мої друзі тричі переставляли Windows. Коли я чув «operation is invalid» (операція недійсна, — TU), навздогін кричав: «Сама ти ржава залізяка!». Рідні боялися заходити на кухню, коли я сидів з ноутбуком. Це виклик собі, мозок працює на межі своїх можливостей. Ти ставиш мету і знаходиш шлях, як вирішити питання. По-іншому жити нецікаво.

Згодом Андрій став сертифікованим інженером із забезпечення якості тестування програмного забезпечення, викладав комп’ютерні курси для незрячих, обслуговував комп’ютери в Українському товаристві сліпих. Там долучився і до спільного проекту із видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Із Віктором Лапчаком розробив макет «Комбінованої абетки» шрифтом Брайля для батьків із незрячими дітьми і навпаки.

Згодом Андрій став сертифікованим інженером із забезпечення якості тестування програмного забезпечення, викладав комп’ютерні курси для незрячих, обслуговував комп’ютери в Українському товаристві сліпих

Сьогодні свої знання із психології та технологій Андрій Вороняк використовує для допомоги дітям, які не бачать. В інклюзивному просторі «Сенсотека» він знову навчатиме незрячих учнів школи №100 користуватися сенсорними смартфонами з основами GPS-навігації. Розмовами про навігацію Андрій заохочує школярів вивчати плоский телефон.

— Вони бояться смартфонів як вогню. Усі маніпуляції з пристроєм — це численні жести подекуди навіть чотирма пальцями в різні боки. У незрячого це вимагає неабиякого терпіння. Коли я освоював ґаджет, моя дружина казала, що я на кілька місяців пішов «у віртуальні світи».

Сьогодні Андрій без смартфону вже не уявляє свого життя.

Міф про чутливість

Окрім GPS-навігації, Андрій використовує програми на зразок «Be my eyes» (Будь моїми очима, — TU), читає книжки з озвученням.

— Сучасної літератури шрифтом Брайля є мало. Та й це не зовсім зручно — занадто об’ємно. Тому у мене є різні книжки на телефоні. Поки що все озвучення на телефоні російською. Український текст це трохи спотворює, але у Харкові вже активно тестують перший українськомовний синтезатор. Та все ж для грамотності незрячого, я вважаю, важливо читати руками, без аудіосупроводу.

sm1a8973sm1a8980

sm1a8976sm1a8986

Зі шрифтом Брайля Андрія ще в юності ознайомила вчителька школи №100 Надія Миколаївна.

— Не можу сказати, що я ним володію, бо вже багато років не використовував. Але чутливість в руках розвивається швидко, якщо того дуже хотіти. Існує безліч легенд про те, що у незрячих є якась гіперчутливість у пальцях і не тільки. А це лише перенесення акценту уваги на той чи інший орган чуття. Таке може розвинути в собі кожен, поставивши за мету.

Наче чарівник, Андрій кілька секунд водить пальцями по чорній поверхні телефону. Враз звідти починає белькотіти жіночий голос: синтезатор читає книжку Віктора Франкла «Людина у пошуках сенсу».

— Дуже глибока, — коментує Андрій. — Якщо ти знаєш, для чого, то подолаєш будь-яке «як», сказав Ніцше.

Слухати й допомагати

Під час навчання на підготовчих курсах для тренерів із соціально-психологічної адаптації ветеранів АТО Андрій дізнався про нову програму в Українському католицькому університеті. Сьогодні психолог здобуває ще одну кваліфікацію у магістратурі: «Клінічна психологія з основами когнітивно-поведінкової терапії», застосовуючи знання на практиці. Вже другий рік поспіль як психолог-волонтер він працює з українськими бійцями, які повернулися з війни на сході.

— Я б сказав, що відсутність зору інколи заважає, а інколи допомагає. Я можу, не оцінюючи людини візуально, за тим, як і що вона говорить, сформувати попереднє враження. Менше зважаю на зовнішні чинники. Тому тим, з ким працюю, це дає певний рівень конфіденційності.

sm1a8995

Андрій зізнається: часто почати глибшу розмову непросто — потрібен кредит довіри.

— В нас, як і раніше, прогресує «кухонна психотерапія» або терапія за допомогою чарки. Часто ветерани не визнають своєї проблеми, мовляв, ми ж не хворі. Тут не йдеться про хворобу, а про абілітацію — варіант адаптації. Для здорової психіки вбивати не притаманно. Тому наші хлопці, які беруть активну участь в бойових діях, отримують серйозний рівень стресу. Важливий момент — стресостійкість їхньої нервової системи. Гарне слово — resilience — пружність нервової системи. Наскільки психіка адаптивна до подій. Є люди, які струсили з себе пил і живуть, а є ті, хто важко переживає навіть незначні, умовно кажучи, стреси.

Психолог наголошує: абілітацію практикували ще індіанці щодо своїх вояків. Головне — зрозуміти, наскільки комусь потрібна допомога.

Адаптуватися й адаптувати

У планах Андрія також поновити заняття із просторової орієнтації з тростиною для школярів. Торік в межах «Сенсотеки» він вже працював із групою дітей, та вони досі не ходять самі.

— Часто буває, батькам простіше взяти ту дитину під руку і заволокти куди треба. А буває, що батьки соромляться своєї дитини з тростиною, — це страшно. Треба дати можливість вчитися ходити з тростиною, бо це дає відчуття свободи.

sm1a8955sm1a9022

Колись мама Андрія виводила його на стадіон біля будинку, і хлопець міг годину ходити по колу. Якщо деякий час стояв на місці, вона забирала його додому.

— Коли відриваєшся від знайомого об’єкту і йдеш, то спочатку здається, що це крок в нікуди. Та зараз для мене немає жодних перешкод, аби поїхати до Києва чи кудись за кордон.

Влітку як тренер на чолі з групою незрячих школярів із Києва Андрій їздив у Болгарію. За допомогою GPS, каже, можна пересуватися будь-куди.

— Однак я завжди пояснюю своїм учням, що тростина — це ближній зір, а GPS-навігація — дальній. GPS не попередить про дрібні перешкоди, яму чи стовп.

На волонтерських засадах Андрій опрацьовує центри надання адміністративних послуг на рівень доступності для маломобільних груп населення. Виїжджає на об’єкти і дає рекомендації, що треба зробити.

— У 2009 році я їздив у робочу поїздку до Швеції від УТОСу. Про тамтешнє пристосування міст для незрячих можна лише мріяти. Мене найбільше вразила можливість отримати собаку-поводиря. Понад те, держава фінансує утримання цього собаки. Його під тебе адаптовують. Відтак ти маєш серйозний інструмент і надійного друга.

sm1a8929

У Львові собак-поводирів немає. В Україні взагалі з цим проблема. Це і складно, і, мабуть, дуже дорого. Крім того, мають бути юридично обумовлені права людини, яка йде із собакою-поводирем. У нас далеко не в кожен заклад впустять.

Подалі від жалю

Зі слів Андрія, співчуття — це останнє, що потрібне незрячому. Пригадує, як деякі друзі навідувалися просто пожаліти. Тоді вказував на двері.

— У нас ставлення соціуму до людей із фізичними обмеженнями часто таке: я тебе пошкодую, але нічого не зроблю. Відверто кажучи, мене це принижувало і вводило у стан дезадаптації. Тут ти стараєшся вийти з нього, а тебе мішком по чубку —  «ти такий бідненький». А від слова «сліпенький» в мене аж мороз по шкірі, — Андрій сміється. — Найбільше стигматизує власне цей жаль. Мені це давало стимул вирватися із середовища незрячих і більше могти самому. Тим паче, я сам забезпечую свою сім’ю.

Останніми роками, зазначає Андрій, люди стали  толерантнішими до незрячих, частіше пропонують допомогу на вулиці. Проте упередження нікуди не зникли.

Більшість незрячих — це люди, компетентні у багатьох питаннях. Нам просто потрібно дати шанс, можливість себе проявити

— Людині без функціональних обмежень складно зрозуміти, що тому, хто їх має, треба спочатку перебороти себе, щоб щось почати робити. Перебороти соціальну стигматизацію, яка хоч-не-хоч, але робить із тебе інваліда. Часто є переконання: якщо ти незрячий, то в усіх інших питаннях ти теж інвалід. Тут я навмисно вживаю це слово, бо воно стигматизує, вішає тобі на чоло ярлик. Більшість незрячих — це люди, компетентні у багатьох питаннях. Нам просто потрібно дати шанс, можливість себе проявити. Інколи допомогти. Це знімає вантаж із соціуму і дає величезний ресурс. Незалежно від того, чи бачиш ти цей світ.

Текст
Ірина Матвіїшин
Фото
Ірина Середа

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки