Військова медицина в Україні: досвід медика Гліба Бітюкова

Це аудіо створене за допомогою ШІ

У воєнній історії Гліба Бітюкова є один повторюваний сюжет. Щоразу, коли на ділянці фронту, де він служив, ставало спокійніше — наступ ворога зупинявся, бойові дії вщухали, — Гліб шукав собі новий підрозділ, де важче. Це, певно, найкраще характеризує військового медика-добровольця, який допомагав Силам оборони з 2014 року, співтворив медичну реформу, а в перші дні великої війни буквально змусив ТЦК записати його до війська.

В армії Гліб Бітюков став одним із найпомітніших голосів, що пояснюють цивільним серйозність ситуації на фронті, нагадують про необхідність виконувати свій обов’язок і підтримувати військо. Після відвертих дописів про армійську реальність медіа оцінили потенціал Гліба як експерта й публічного інтелектуала. Великий медичний і адміністративний досвід допомагає йому побачити й описати проблеми армії, підсвітити зони, в яких потрібні зміни або більша підтримка суспільства.

Після важкого поранення Гліб демобілізувався. Сьогодні він очолює Київський центр Українського католицького університету — вишу, до якого вступив буквально на шпитальному ліжку.

«Центр — це простір, в якому освіта, лідерство і повага до особистості допомагають формувати людей, здатних відповідально змінювати Україну. Особливий фокус центру — підтримка ветеранів у поверненні до цивільного життя через навчання, спільноту та нові можливості для дії», — розповідає Гліб Бітюков. Говоримо з ним про військовий досвід, про медицину країни, що воює, про проблеми бойових медиків і військових психологів, а також про маркери стійкості України.

Ця розмова створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику.

Доєднуйтеся!

Глібе, розкажіть, чим ви займались до великої війни?

Я закінчив Тернопільський медичний університет. Працював на швидкій допомозі в реанімації Київської міської клінічної лікарні. З початком війни у 2014 році почав волонтерити: надавав медичну допомогу на фронті, навчав військових тактичної медицини. Ми з друзями збирали й доставляли бійцям аптечки. Але з часом стало зрозуміло, що, по-перше, моїх знань із військової медицини недостатньо, по-друге, вони дещо застарілі, а отже, нерелевантні. Сучасна військова медицина кардинально відрізняється від того, що я вивчав свого часу. Тому я почав навчатись в іноземних інструкторів, які приїжджали в Україну. Вони побачили, що я знаю англійську мову, і почали запрошувати у закордонні центри, де я переймав передовий досвід.

Потім мене запросили в Міністерство охорони здоровʼя як радника міністерки Уляни Супрун. Згодом я зрозумів, що мені не вистачає управлінських знань, розуміння, як працює система охорони здоровʼя, як розробляти політики, будувати і втілювати стратегії. Тоді я почав вивчати менеджмент в охороні здоровʼя у Школі охорони здоровʼя Києво-Могилянської академії. Це допомогло мені краще розуміти управлінську частину медичного бізнесу.

Після виборів у 2019-му команда міністерства змінилася. Я теж пішов і почав працювати в міжнародних проєктах, мета яких — підсилити нашу систему охорони здоровʼя. І, власне, на цьому моєму життєвому етапі розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

І ви зголосились добровольцем…

Я не мав іншого морального вибору: долучився до Збройних Сил України. Для мене не була новиною служба в армії, я розумів, як виглядають процеси ззовні та всередині, як надавати медичну допомогу.

Розумів, що такі, як я, мають першими йти у військо.

У перший день повномасштабного вторгнення я вивіз доньку з Києва, повернувся і зранку наступного дня вже стояв у довгій черзі у військкомат. Три військкомати мені відмовили, а в четвертому я сказав, що не піду, поки не візьмуть. Це був вечір, працівники втомилися, тому махнули рукою і сказали: «Пиши рапорт, о 8:00 зранку шикування». Так із четвертої спроби я опинився в ЗСУ.

Мене призначили медиком взводу, потім медиком роти, яка тримала оборону Києва. На той момент весь мій підрозділ залишався в місті, тоді як війна точилася на околицях. Нас готували до того, що російська армія може прорватись у столицю. Але коли стало зрозуміло, що наступ буксує і Київ їм не взяти, я вирішив не чекати. Перевівся в інший підрозділ, який був на околиці Києва, і там почав надавати допомогу хлопцям і дівчатам, які цього потребували.

Потім русня відступила від Києва. Якраз у той час ішов наступ на Бахмут, тому я вирішив перевестися в підрозділ, який вирушав на оборону міста. Тоді Бахмут ще був вільний, а ми воювали на Світлодарській дузі — за двадцять кілометрів від міста. Під час виконання завдання в мою машину прилетів снаряд і я отримав важке поранення. Два місяці пролежав у лікарні. Було невідомо, чи зможу ходити. Тоді я подумав: життя все одно триває і я маю бути корисним іншим, нехай не зараз, але пізніше.

Лежачи на лікарняному ліжку, я подав заявку на вступ до вишу, в який не наважився б вступати у звичайних умовах, — Українського католицького університету у Львові. Це була висока планка. Далі почав готуватися до вступу: 40 хвилин підготовки, 20 відпочинку. І так день за днем. Так, перебуваючи в лікарні, я вступив в УКУ. За два роки закінчив навчання на магістерці «Публічне управління та адміністрування» Школи публічного управління УКУ.

Але також у лікарні я відчував сором, що не можу бути у своєму підрозділі й виконувати свою роботу, тому вирішив зробити все, щоб якомога швидше відновитись і повернутись на фронт. Оскільки машину, на якій я евакуйовував військових, знищили в день мого поранення, я зрозумів, що найперше треба знайти новий транспорт. Назбирав достатню суму на авто, а один із волонтерів привіз мені його з Європи прямо на парковку лікарні. Коли я ще навіть не ходив на милицях, нова машина вже стояла надворі. Це додавало мотивації зробити все можливе, щоб почати ходити і поїхати до свого підрозділу. Врешті так і сталося. Завдяки хорошій фізичній формі (до війни я бігав марафони, плавав, брав участь у велозмаганнях) і зусиллям лікарів мені вдалося відновитись і повернутись у свій підрозділ.

Де ви служили після повернення?

На той час підрозділ звільняв Харківщину, і я надавав медичну допомогу там. Коли нас вивели на пункт постійної дислокації, я зрозумів, що це надовго, і почав шукати місце у підрозділі, який воює. Тоді частину нашого підрозділу послали знов у Бахмут, який уже був практично оточений росіянами, а в місті залишалося буквально декілька військових. Десь усередині я видихнув, що знову їду в Бахмут — точку, в якій через поранення не завершив роботу, і ось ніби отримав можливість продовжити цю обірвану лінію. Їдучи в Бахмут, ми розуміли, що це майже напевне дорога в один кінець. Дивом майже всім вдалося врятуватися, але кілька хлопців загинули.

Далі я перевівся у підрозділ на Лиманському напрямку, а ще пізніше у ДШВ і служив військовим медиком на Авдіївському напрямку. Потім фронт відсувався в бік Покровська; ми були там, а далі біля Куп’янська, Лозової, проводили операції на Курщині й Сумщині. Виконувати завдання з кожним днем ставало все важче, адже травма не припиняла турбувати. Врешті я отримав інвалідність і демобілізувався влітку 2025 року.

Ви весь час шукали для себе складні й некомфортні умови. Ви робили це свідомо і розуміли, що чергове завдання може виявитися останнім?

В якийсь момент я просто прийняв факт, що можу загинути. Спочатку це було для мене непросто і я боявся думки про смерть, жив переконанням, що це може трапитись із будь-ким, але не зі мною, що мене пронесе. Але щойно перестаєш сперечатися у своїй голові з цією думкою, припиняєш наводити аргументи самому собі, чому це зі мною ніколи не станеться, — це наче перевертає твій світогляд, перепрошиває тебе. Ти отримуєш спокій, який стає фундаментом ефективності. Емоції вщухають, і залишається обовʼязок робити свою роботу якісно.

Що таке медицина країни, яка воює?

Як у 2014 році, коли почалась війна, так і у 2022-му військова медицина лежала на плечах добровольців, які пішли в армію. Тобто людей, які були медиками в цивільному житті або були дотичні до медицини й перенесли свій досвід у військову площину. Вони ж, як правило, дбають і про матеріальне забезпечення, щоб мати все необхідне для порятунку військових.

Так само я як медик взводу, а потім медик роти розумів, що мушу сам подбати про все — від ліків до машини. Без друзів у різних сферах це було б неможливо зробити. За час служби в армії я пройшов шість військових частин, був на різних посадах у різних підрозділах і не бачив, щоб десь це працювало по-іншому. Лише у 2025 році ситуація із забезпеченням дещо покращилась.

Прикро, що іноді проблема не в наявності необхідних речей, а в налагодженні процесів і комунікації. Потрібні речі лежать на складах Міноборони, і те, чи потраплять вони у підрозділи, часто залежить від самих підрозділів. Людина, відповідальна за медичне забезпечення, не зацікавлена в тому, щоб налагодити постачання, адже, по-перше, це складно, потребує багатьох зусиль, документів, а по-друге, завжди є хтось, хто і так через волонтерів отримує все необхідне. Досвідчені медики, які приходять із цивільного життя в армію, приносять із собою розуміння, як усе має працювати, а також — що саме потрібно. Людям, які відповідають за забезпечення в армії, байдуже, які саме бинти отримувати — аби щось було. Тож активні й ініціативні медики через знайомих намагаються отримати все, що їм потрібно, і не сподіваються на допомогу від держави. А орган, який не використовують, атрофується.

Після реформи керівником цивільного закладу охорони здоровʼя не обовʼязково має бути лікар, але ця людина повинна мати управлінську освіту, щоб бути добрим менеджером. Важливо було зламати цю шкідливу радянську догму, що керівником лікарні має бути головний лікар. Неможливо якісно поєднати роль лікаря й управлінця, адже ти не можеш розвиватися як медик, якщо пʼять днів на тиждень маєш бути управлінцем, і не можеш бути добрим управлінцем, якщо робиш це за залишковим принципом.

Але у військовій медицині цих змін не відбулося, і начальниками медичних служб, командирами медичних підрозділів призначають тих, хто має медичну освіту й може зовсім не мати управлінських навичок. Натомість ці люди вбачають у призначенні можливість отримати звання. Це ще одна проблема нашої армії: звання привʼязане до посади. Якщо ти хочеш отримати наступне звання, повинен отримати наступну посаду. Тобто звання дають не за те, що ти щось добре зробив, а за те, що потрапив на вищу посаду. Тому люди роблять усе можливе, щоб дертися по службовій драбині. Так працює система карʼєрного росту в армії: прийшов, рік прослужив, отримав звання і пішов далі. Коли зʼявляється нова людина на керівній посаді, підрозділ розуміє, що вона тут на рік.

Як можна трансформувати цю систему?

По-перше, треба змінити систему призову, призначень і посад. Бо армійське середовище здебільшого обирає й залишає собі подібних, тих, із ким комфортно працювати. І якщо людина ініціативна, активна, хоче щось змінювати, то це точно не та людина, яка представляє більшість армійського середовища. Щоб рости, потрібно довести свою лояльність до командування. Ніхто ще не виріс, кажучи «ні» своєму начальству, але питання, на які компроміси потрібно йти. Скажімо, якщо цінність середовища — лише карʼєрний ріст, тоді не варто очікувати, що нові люди, яких призначатимуть на ті чи ті посади, будуть іншими.

У нас немає HR-служби або системи розвитку людського капіталу в армії. Це унеможливлює професійний розвиток армійської системи, набір кваліфікованих і вмотивованих людей. І тому часто армія є неефективною.

Якими є вимоги до військових медиків?

Щоб стати медиком на фронті, потрібно мати медичну освіту, але бойовим медиком може стати людина й без такої освіти, пройшовши тренінги з тактичної медицини. Щоб виростити доброго медика, потрібен не один рік навчання і практики, тож такі фахівці є цінним ресурсом. Вони можуть не лише самі надавати допомогу, але й навчати інших.

Також різні медики мають різні завдання. Працювати у медслужбі батальйону й лікувати хронічні хвороби військових — це одне, а працювати в евакуаційній бригаді й бачити найскладніші випадки — це інше. Тому крім компетенцій і навичок не менш важливою є здатність ефективно працювати у змінних, часто екстремальних умовах. Проте неможливо до кінця передбачити, як наша психіка реагуватиме на війну, і до неї підготуватися.

Які поранення, що часто трапляються у військових, є найважчими?

Це, перш за все, черепно-мозкові поранення і сильні внутрішні кровотечі через розрив органів чи пошкодження магістральних кровоносних судин. Це ті травми, після яких люди, як правило, помирають. Але разом із тим я бачив військових з об’єктивно смертельними пораненнями, які виживали. Інколи наше уявлення про здатність людини виживати хибне, бо навіть після дуже складних поранень вдається врятувати пацієнта, якщо вчасно вивезти його з небезпечної зони і надати необхідну допомогу. Тому військовим медикам вкрай важливо діяти максимально обережно, щоб не потрапити під обстріл і успішно евакуювати пораненого.

Процес і логістика порятунку суттєво змінилися за останні роки. Раніше, буквально рік тому, отримавши завдання виїжджати на позиції, щоб евакуювати потерпілих, я розумів, що дорогою мене бачитиме ворог. Тоді ще не було аж так багато дронів, але по мені легко могли працювати мінометом. Щоб влучити з міномета в ціль, потрібен час, декілька пострілів, щоб відпрацювати приціл. Тому коли я чув постріл поблизу, то розумів напевне: це по мені, але мимо, отже, я маю кілька хвилин до наступного пострілу. І моє завдання — швидко заїхати, забрати пораненого і якомога швидше повернутись на безпечну відстань.

Зараз такий процес евакуації неможливий через величезну кількість ворожих дронів у повітрі. Тому все частіше поранених вивозять наземними роботизованими комплексами, які забирають людей туди, куди може підʼїхати евакуаційний транспорт.

Так чи інакше, найстрашніше для військових медиків — це не встигнути.

Загроза життю для самих медиків під час евакуації досить висока. То виходить, що правило такмеду «спочатку безпека — потім допомога» важко втілити на практиці?

Це правильний принцип, але, на жаль, на передовій важко його дотримуватися хоча б тому, що під час порятунку поранених ти концентруєшся перш за все на збереженні життя воїна і можеш втратити пильність, не помітити небезпеки. Але досвідчені медики усвідомлюють власну цінність для підрозділу, розуміють: якщо з ними щось трапиться, постраждає багато людей, яких просто нікому буде рятувати. Тому медики повинні вміти слухати, аналізувати звуки пострілів ворога, різні зовнішні характеристики місцевості.

Розуміння і здатність аналізувати і «чути» фронт приходить лише через тривалу практику. До цього неможливо підготуватись у цивільному житті, жоден полігон цього не навчить, адже надто багато змінних треба враховувати, щоб залишитись живим. Правила гри починаєш розуміти вже на фронті, але і це не гарантує стовідсоткової готовності до викликів завтрашнього дня. Не можна бути готовим до всього, і це важливо розуміти, щоб тримати свій розум ясним, у тонусі, налаштованим на постійний аналіз усього, що відбувається довкола.

Чи доводилось вам рятувати російських військових? Наскільки це емоційно складно?

Мені не доводилось, але деякі мої побратими мають такий досвід. Насправді в тилу все це може здаватися дуже емоційним, але досвідчені військові медики, як правило, не драматизують і підходять до подібного завдання технічно. Для них поранений росіянин — це передовсім обмінний матеріал, який можна використати для повернення наших військових із полону, а також той, з кого можна витягти цінну інформацію. Тому ми повинні надати йому першу допомогу, щоб використати в майбутньому для своїх цілей.

Ви розвивали тактичну медицину. Це відповідальний напрямок, адже, скажімо, через неправильно накладений турнікет військовий може втратити руку чи ногу. Що можна зробити, щоб таких випадків було менше?

За останні роки, а тим паче порівнюючи з 2014 роком, ситуація змінилася на краще. Сьогодні багато людей знають принципи тактичної медицини. Я сам навчав на полігонах і також відбирав людей для різних підрозділів. Але щоб не було таких випадків, про які ви кажете, слід розуміти, що тактична медицина, алгоритми надання першої допомоги постійно вдосконалюються, зважаючи на умови ведення війни, зміну тактичної ситуації. Раніше іноземні інструктори, не враховуючи всіх можливих умов евакуації, вчили нас, що при будь-якій кровотечі потрібно накладати джгут. Але досвід російсько-української війни показав, що наші бійці можуть кілька днів бути пораненими на позиції, чекаючи на евакуацію, і накладений турнікет призводить до того, що кінцівка відмирає. Я бачив багато випадків, коли люди втрачали руку чи ногу через накладений турнікет там, де він був не потрібен. Частіше достатньо накласти тугу повʼязку.

Ті, що навчають тактичної медицини, часто не мають реального досвіду на полі бою. Ба більше, інформація про актуальну ситуацію на полі бою не потрапляє в навчальні центри. Відповідно, люди, які пройшли таке навчання, не завжди мають актуальні знання. Тому один із викликів військової медицини — це наша здатність швидко збирати, передавати й аналізувати інформацію. Так ми розуміємо, що з того, що ми робимо, не працює, від яких практик слід відмовитися, а які навпаки — масштабувати.

На той момент, коли я звільнявся з армії, ми цього практично не робили. Ми не знали, наскільки ефективно працюємо, чого нам не вистачає, що треба робити, а чого не треба. Не було електронної армії, всі процеси проходили жахливу паперову бюрократію. На щастя, зараз відбуваються позитивні зміни. Міністерство оборони запровадило електронну систему охорони здоровʼя, де починають збирати і аналізувати дані. Тому хочу вірити, що перші результати цієї новації вже відчутні й у майбутньому виведуть процес порятунку військових на якісно новий рівень.

Певні принципи, правила — це база, але, мабуть, залишається місце для винахідливості, для ситуацій, які неможливо передбачити?

Без сумніву, винахідливість є перевагою, а іноді гарантією виживання. І, як на мене, головний принцип винахідливості на полі бою — все завжди залежить від мене. Наприклад, щоб якомога швидше забрати поранених із поля бою, я приїжджав на чергування у найближчу до фронту точку й лопатою викопував велетенську яму, в яку можна було заїхати машиною, щоб її не помітив ворог, або ж пиляв маленькою пилочкою-ножем тонкі дерева, щоб зробити схованку. Чи є прописана інструкція для таких дій? Це радше винахідливість.

Поряд із медиками на війні є психологи. Як побудована система психологічної підтримки на передовій?

Тут дві проблеми. По-перше, психологи у війську — це колишні цивільні психологи, яким не завжди зрозуміло, як проявляється посттравматичний стресовий розлад внаслідок бойових дій і як взаємодіяти з таким пацієнтом: про що можна говорити, про що не варто і так далі. По-друге, у нас не побудований менеджмент психічних проблем, тобто логіка надання психологічної допомоги.

Людину, в якої виникають психічні проблеми, не потрібно класти в госпіталь, бо це не госпітальний випадок. Стаціонарне лікування передбачає медикаментозне втручання, яке цій людині, як правило, не потрібне. Найчастіше їй потрібен психологічний супровід.

Проблема в тому, що в армії можуть прописувати амбулаторне лікування, але людина повинна залишатись у підрозділі. Так можна лікувати різні захворювання, але не психічні, які найчастіше не виникають, а загострюються на лінії фронту. Тут як при опіках: спочатку треба усунути «джерело вогню», а потім лікувати «опік». Ми спочатку маємо забрати людину з підрозділу, тобто усунути причину, а тоді надавати допомогу. Бо інакше це те саме, що гасити вогонь бензином.

Потребу в психологічній допомозі я усвідомив ще на початку повномасштабної війни, коли тільки прийшов в армію і побачив, як стрімко загострюються психологічні проблеми в моїх побратимів. Я почав дізнаватися, як це працює, наприклад, в Америці, і зрозумів, що там практикують моніторинг психічного стану побратимів. Якщо в результаті цього моніторингу виявляють потребу в психологічній допомозі, військового відправляють до психолога. Не примусово: спочатку з ним говорять, дають зрозуміти, що в нього психологічні потреби.

І вкрай важливо, щоб у підрозділі був хтось свій, хто підійде і скаже: «Друже, я бачу, що тобі погано, давай я тобі допоможу».

І потім, у процесі розмови, військовому можна порадити звернутись по психологічну допомогу.

Також психологічної підтримки потребують і самі медики, які рятують військових. Одного разу моя колега-посестра отримала серйозне поранення під час евакуації — в її машину влетів дрон. Вона поїхала на тривале лікування, і коли я поцікавився, як вона, то почув відповідь: «Мені нема з ким поговорити, я просто божеволію». Їй снилися жахіття, в яких вона бачила хлопців, яких врятувала і яких не врятувала. Такі історії не можна ігнорувати, бо колись ці люди повернуться в цивільне життя і не зможуть дати собі ради. Я теж після звільнення багато місяців не міг нормально спати, прокидався від жахіть і мусив пропрацьовувати свій стан.

Отже, часто психологічні проблеми у медиків виникають через докори, що не встигли…

В мене це змінювалось залежно від динаміки війни. Якщо спершу я докоряв собі, що не встиг доїхати і допомогти пораненому, то потім прийняв факт, що в деяких випадках це стало неможливим. Коли евакуаційний шлях прострілюється, ландшафт зруйнований — землю довкола ніби перемолов величезний міксер, — не те що доїхати, дійти пішки неможливо впродовж декількох годин, а то й діб. Люди з важкими пораненнями часом не мають шансів вижити.

В якийсь момент я прийняв: як би не хотів, не можу врятувати того, хто дуже далеко, до кого неможливо добратися, але маю зробити все можливе тоді, коли поранена людина переді мною. Таке прийняття дозволило мені фокусуватися на тому, що відбувається тут і зараз.

Як залишатись фахівцем, завдання якого — врятувати життя, і водночас людиною, яка бачить біль і співпереживає? Як не втратити людяність?

Армійське середовище вчить бути врівноваженим у складних випадках. Це призводить до професійної деформації, коли ти на все починаєш дивитись байдужим поглядом. Спостерігаючи за колегами-медиками, я помічав, як дехто втрачає здатність співчувати через надмірний біль, який доводиться бачити щодня, через неврятовані життя. Іноді й сам відчував, як складно тримати баланс між чітким виконанням роботи і емоційним переживанням, проявом людяності. Можливо, в якійсь ситуації ти не можеш щиро співпереживати, але вже наступного дня робиш вибір вислухати свого пацієнта, зрозуміти, яка допомога йому потрібна і як ти можеш допомогти. Вислухати — це навичка, але це також чи не найперший прояв людяності у роботі медика на війні.

Що було для вас найважчим на війні і що тримало у ці моменти?

У певний період я був впевнений, що більше не побачу своєї доньки. Що не зможу передати їй свої знання, допомогти їй стати свідомою людиною. І це було нестерпно.

Я довго не міг впоратися з думками. Одного зимового вечора я стояв на блокпості, падав сніг, я ліг на дорогу і подумки почав звертатись до своєї доньки. Ці монологи я почав записувати і з них сформував книжку «Моїй донечці. Записки тата з війни», яка вийшла друком минулого року. Написання книжки було терапевтичним для мене, наче можливість уявно поринути в світ, де ми з донькою вдвох.

Я зрозумів, що не є добрим батьком, бо це неможливо, будучи поряд з дитиною десять днів на рік. Але потім вирішив, що таке мислення не приносить користі й треба шукати сенс у всьому, що відбувається. І запитуючи себе, чому я тут, відповів: щоб моя дочка жила в кращій країні, ніж я. Після звільнення з війська я прийшов із тим самим сенсом у цивільне життя. Зараз я очолюю Київський центр Українського католицького університету. Через освіту можу вплинути на людей і таким чином допомагати змінювати країну. Також співпрацюю з Національною службою здоровʼя України: аналізую зібрані дані, аби вдосконалити на їхній основі політики, будую комунікацію з громадами і власниками закладів охорони здоровʼя. Тож через допомогу в системі охорони здоровʼя можу покращувати якість надання медичної допомоги.

На війні я помітив, що втрата сенсу — найпоширеніша причина психологічних проблем у воїнів, і ті, хто не бачили сенсу у своєму житті, швидко зневірювались і або отримували поранення, або гинули. І мені здається, що побратимство, про яке так багато говорять, полягає також у тому, щоб допомогти одне одному віднайти на війні свій сенс життя і боротьби.

Кажуть, для перемоги треба протриматись на один день довше. Ми достатньо стійкі?

Перший маркер нашої стійкості: ми досі живі як нація. І другий маркер — Київ за три дні не взяли, а лінія фронту рухається повільно. Хоча ми воюємо з армією, що має нескінченні фінансові та людські ресурси, помножені на відсутність цінності людського життя. Жодна європейська країна не вистояла б проти такої сили. Сьогодні Україна — найсильніша країна Європи.

Якою ви бачите медицину країни, яка перемагає?

Це має бути людиноцентрична й глибоко етична медицина, яка переймається тим, як допомогти людині одужати, і, відповідно, будує довкола цієї найвищої потреби всю необхідну інфраструктуру, навчає високопрофесійних і людяних фахівців. Це також медицина, яка діє на випередження. Ще на етапі мобілізації людини слід аналізувати, в якому фізичному й емоційному стані вона повернеться в цивільне життя після досвіду війни, як її змінить армійське середовище. Людиноцентрична медицина має стати надійним фундаментом для сильної армії, яка здатна протистояти і перемагати у цій асиметричній війні.

Читайте до теми