Ці начебто парадоксальні слова апостола Павла згадались мені, коли я переглядав відео звільнення азовців з полону. Вони йшли знесилені, аж хиталися, але сильні духом і незламні. Окупанти могли робити що завгодно з їхніми тілами, але дух їхній був катам непідвладний.
У чому тут таїна? Як на мене, в існуванні невидимого екрана поміж твоїм духовним осердям і гидкими реаліями ув’язнення. Він цілковито непроникний, але його виразно видно по обличчях визволених. У кожнім разі, наявність цього екрана можуть відразу зчитати усі політв’язні брежнєвської доби, яким випало дожити до цього часу. Бо всі ми так чи інакше пережили момент, коли ти мусиш вибрати: або ти будеш внутрішньо знищений приниженням твоєї людської гідності, або раз і назавжди скажеш собі те, що говорили твої колеги-політв’язні й до тебе: «Ні, їм не вдасться мене принизити і зламати!». Саме так і вироблявся отой захисний психологічний екран, який допомагав спокійно переносити безконечні роздягання, шмони, знущання:
«Ви можете робити зі мною що завгодно, але гідності моєї відібрати вам не вдасться!».
Так із покоління в покоління відтворюється в житті народів один і той самий феномен, який спонукав християнських бранців Нерона спокійно зазирати в пащу левів у римському Колізеї чи українських бранців катівень НКВД витримувати несамовиті знущання. Це момент зіткнення в душі людини двох інстинктів. З одного боку, інстинкту самозбереження, який волає бажанням зберегти життя бодай ціною компромісу з владою та її катами, а з іншого боку — морального інстинкту, або голосу сумління, який спонукає обстоювати правду й захищати честь народу та свою людську гідність.
Історія всіх деспотій засвідчує, що, на жаль, дуже багато людей обирають позірний порятунок через зраду і, в найкращому разі, розчиняються в небутті. Тоді як героїзм меншості залишається в пам’яті людства як приклад найвищої самопожертви, а відтак має життя вічне. Бо в кожному новому поколінні цей героїзм знаходить щоразу нові серця, в яких викрешує іскри нової героїчної самопосвяти.
Я щиро думав, що на нашому дисидентському поколінні цей ланцюг обірветься. Але далі пішли Майдани з їхньою Небесною сотнею, а тепер на фронтах війни історію творять Небесні тисячі. Це вони взяли в свої руки ту естафетну паличку, яку передають українці з покоління у покоління…
Головним джерелом, звідки людина черпає свою силу, є дух людський. Тільки він може переконати в’язня відмовлятись від хліба під час голодівки, хоч саме хліб йому в цей час сниться найбільше. Саме він спонукав майданівців кинутись на допомогу пораненому, розуміючи, що куля може вразити його самого. Саме він заохочує воїна залишитись на полі бою і прикрити своїх побратимів, усвідомлюючи, що може бачити цей Божий день востаннє. Якщо совість людини спокійна, то можливості духу фактично безмежні.
[Читайте також: Немічна імперія. Колонка Володимира Єрмоленка — про характеристики російського імперіалізму]
Що завжди приголомшує, то це неспівмірність потуги тоталітарної влади і начебто мізерних сил людини. Для ілюстрації цього я завжди розповідаю один важливий для мене момент. Він стався 1977 року, під час моєї поїздки до Москви. Я вже на той час був членом Української Гельсінської групи, у справах якої й приїхав до двох інших членів Групи — генерала Петра Григоренка в Москві, за походженням українця, та колишньої політбранки українки Ніни Строкатої, яка перебувала під наглядом у підмосковному місті Таруса.
Спершу я вирішив зазирнути в саме серце комуністичної імперії — Красну площу і Кремль. Він, як і годиться для замку Чорномора, стояв закрижанілий, непорушний, вічний. Це було настільки потужно, що в голові мимоволі прошмигнула думка: «Невже ти, немічна ‘комашка’, взявся протистояти оцій велетенській машині? Невже віриш, що тобі вдасться її підірвати?». Ні, це не був страх — його я на той час уже подолав. І не було наміру відступати. Але вражало співвідношення масштабів: велетенська і, здавалось би, всесильна державна машина — і мізерна жменька відчайдухів, що їй протиставилися.
А тоді я поїхав у район простих московських «хрущовок», в одній з яких жив розжалуваний з усіх своїх звань бойовий генерал Петро Григоренко. Мене зустрів не пузатий здоровань, яким ми традиційно уявляємо собі штабного генерала, а підтягнутий світлий чоловік, який відразу огорнув мене своєю щирістю та гостинністю. Від його простоти віяло справжністю і великою духовною силою. Цю силу вочевидь вловлювала і присутня там кримськотатарська активістка Айше Сейтмуратова, яка дивилася на генерала захопленими очима і тягнулася до нього як до магніта (у той час вона ще не знала, що невдовзі її також заарештують).
А тоді згадавсь мені отой засніжений Кремль — і подумки я аж здвигнув плечима. Так, у того Чорномора — велетенська сила державного насильства. Але Петро Григоренко й мої колеги-дисиденти в Україні мали оту «силу безсилих», яка була не лише більшою, а й теплішою і людянішою. Тоді я вкотре упевнився: моє місце — серед них. Звичайно, якщо вони зроблять мені честь і приймуть до своєї тісної, але здруженої громади.
У цій і в кількох подібних ситуаціях я завжди згадував д’Артаньяна з «Трьох мушкетерів» Дюма, коли той вирішив вступити в дуель із гвардійцями Рішельє на боці мушкетерів, або ж відмовився від пропозиції кардинала стати лейтенантом його гвардії. Сила влади була за Рішельє, сила людяності й честі — за новими друзями юнака.
І ці друзі з тобою постійно — навіть у тюремній ізоляції. Навіть не поруч з тобою фізично, група твоїх авторитетів усе-таки незримо присутня. Думками ти все одно з ними. Ось чому так важливо мати тих друзів, при згадці про яких тобі соромно буде виявити слабкість або вчинити нечесно. І я ніколи не пошкодував, що свого часу довірився тій духовній силі, хоч якою безсилою вона виглядає. Бо з нею стаєш у стократ міцнішим. Як сказав відважний кримськотатарський правозахисник і нинішній в’язень Кремля Сервер Мустафаєв, «палець легко зламати — кулак неможливо. Коли ми єдині — ми непереможні».
Головна сила усіх деспотій і тоталітарних режимів — у страхові, який вони сіють.
Зламати в собі страх — це однаково що зламати оту заповітну голку, в якій міститься смерть Чорномора, або ж Чахлика Невмирущого. Саме вичерпання страху підірвало міць «вєлікого і могучєго».
У своєму житті я, на жаль, пережив страх перед каральною машиною, тому не буду вдавати з себе безстрашного. Однак настав усе-таки один благословенний момент у травні 1973 року, коли за черговий мій «гріх» проти системи офіцер-чекіст відчитав мене і суворо попередив: «Имейте в виду: кто не с нами, тот против нас». Тоді я й відповів: «Добре, я буду проти вас». Крапка… Я бажаю всім людям пережити оце розкішне почуття звільнення від страху. Тоді в кабінеті офіцера КГБ народився ще один дисидент. А сьогодні отак зламала голку страху вся Україна, ставши на прю з гонористою «другою армією світу». Світ усе ще тремтить від думки про монстра з ядерною зброєю — українці ж стають безстрашними кіборгами, наче повторюючи слова незабутнього Івана Світличного:
Несу свободу в суд, за ґрати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.
І ми як нація перемагаємо — і то очевидними, виразними перемогами на полях війни. Наш дух не просто дає силу здолати страх, а ще й викрешує унікальний гумор. Моєму приятелеві-дрогобичанину з фронтовим іменем «Енейко» нещодавно відірвало міною ступню. При зустрічі я співчутливо пробурмотів якісь банальні слова, а він у відповідь: «Та мені не жаль. У мене на цій нозі все одно грибок був». Неймовірно!
Розкоші увиразненої перемоги нинішніх воїнів ми, політв’язні, не могли відчути в таборі, бо там в’язень перемогти в прямому сенсі не міг за означенням. Він начебто був безсилий перед каральною машиною, яка працює безвідмовно. Але є в мене приклад моєї моральної перемоги, яким я дуже дорожу.
У таборі вся адміністрація офіційно вважала нас наклепниками, що «порочать радянський державний та суспільний лад». Таке визначення було в наших вироках, і саме ця риторика була в усіх наглядачів на устах. Але якось, ідучи табором, я став свідком того, як група в’язнів на чолі з росіянином Сергієм Ковальовим сперечається про щось із табірним оперуповноваженим. І побачивши, що я наближаюся, цей опер рукою запросив мене ближче, щоб я був «третейським суддею» в їхній суперечці, і сказав: «Вот идет Маринович — он не даст соврать».
Для мене це був подарунок Небес. Бо ж він це сказав про «злісного наклепника» і «брехуна»! Так у цю мить привідкрилися потаємні закамарки душі того опера, який, виявляється, добре усвідомлював, яку кривду чинив.
Сильний дух дає людині силу перетворитись на homo erectus — людину з випростаною спиною. Саме тому шістдесятниця Михайлина Коцюбинська й говорила свого часу про потребу прямостояння. І це не просто буденна фраза — досить згадати цікаву історію з життя Оксани Яківни Мешко — членкині-засновниці Української Гельсінської групи і політбранки часів Берії. Її в молодості судила сталінська «тройка», один нахабний молодик-суддя із якої все примовляв: «Ты молода, красива, а в лагере быстро состаришься, сгорбишься». Так от, коли я познайомився з Мешко, роки вже взяли своє й таки трохи зігнули колись стрункий дівочий стан. І ось Оксана Яківна розповідає мені, як вона в 1970-х роках випадково зустріла на київській вулиці того свого суддю. Впізнала його, хоч той також уже згорбився, — і рвучко випросталася: «Ні! Ніколи йому не бачити мене згорбленою!».
Цей образ є для мене метафорою того, як випростався український народ, чинячи відчайдушний опір головному кремлівському катові та його сатрапам: «Ні! Ніколи їм уже не побачити мене згорбленим!». Тому й переживаємо ми всі сьогодні велике щастя — бути причетними до подолання «імперії зігнутих спин, вірнопідданих облич і одностайно піднятих рук» (Євген Сверстюк). За таку місію Богові можна лише подякувати.
І останнє. Боротьба з тотально порочними системами, як-от комуністична чи рашистська, не могла й не може бути однаково рівною й ентузіастичною, як марширування на параді. У моєму табірному житті були періоди вагань і слабкості, які робили мене доволі вразливим на провокації КГБ. І в наших воїнів сьогодні бувають депресивні хвилини, коли втома накриває їх мокрим рядном і хочеться спокою — навіть ціною життя. В такі хвилини легко зробити помилку, через яку згодом гірко розкаюєшся.
Так от, у таборі для мене стало очевидним, що людина ніколи не буває однаково сильною увесь час. Навпаки, за злетами йде занепад, а часом і падіння, але ніякий гріх чи хибний крок не є остаточним, бо дух людський спроможний вивести людину з будь-якої ями. Просто треба вчасно згадати слова Редьярда Кіплінґа: «І кожен крах сприймаю як вимогу важку роботу починати знов». Тобто в момент отого болісного зриву не сказати собі: «Ну все, я пропав — більше вже ніколи не піднімуся». Навпаки, треба змобілізувати свій дух, взяти себе за комір і, як барон Мюнхгаузен, витягнути себе з болота.
А силу для цього людині дає усвідомлення власної правоти й моральної виправданості її справи. Це дає душевний мир і спокій навіть тоді, коли чуєш, як за тобою затраскуються металеві двері камери або ж як по тілу розпливається холод передчасної, але жертовної смерті. Тому й раджу всім: беріться лише за ту справу, яку ви вважаєте морально виправданою. Тоді будь-які виклики чи навіть поразки не будуть для вас страшними.
Мирослав Маринович, правозахисник, публіцист, політв’язень радянської доби, один із основоположників Української Гельсінської групи, проректор УКУ.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
