Спадкоємці не найкращих практик

Питання «Де наші сучасні українські філантропи?» упродовж останніх років інтенсивно звучить на публічних майданчиках, та лише зрідка його розглядають через призму незручних надбань та спадків. 

Цей текст дописувався у дні, коли російські ракети поцілили в Лавру та низку важливих знакових обʼєктів спадщини. Коли нашу спадщину по-варварськи знищують, розмова про її незручні елементи виглядає не на часі. Та чи настане час, коли вона буде доречною?

Наше суспільство перебуває у процесах формування нової ідентичності, сучасного погляду на українськість, де ми віднаходимо і зшиваємо обірвану тяглість — через спільну пам’ять, узгодженість погляду на минуле, витягування сюжетів, які додають наснаги й опори.

А як щодо складної, незручної спадщини, яка щільно вкоренилася у теперішню норму? Що робити з набутками, про які ми говоримо недостатньо і які, ймовірно, стримують нас та обмежують у побудові відкритих, сталих, змінотворчих систем у полі сучасної філантропії?

У корпоративному світі існує термін «організоване забування» — це процес цілеспрямованого стирання фокуса зі складностей минулого, щоб підтримувати ілюзію правильності теперішнього курсу. Натомість ознакою суспільства, яке має намір дорослішати, є незабування та нестирання незручного спадку. Така відвертість, де є місце визнанню, що не все шкідливе успадковане із систем радянських та імперських режимів, має бути комплексною — і не завжди приємною. Вона вимагає готовності до інтелектуальної потуги, до ускладнення, до іншого погляду і нової мови. 

Така чесність до себе та із собою, можливо, додасть зрілості та сміливості вплітати в тканину нашої нової ідентичності опірні сюжети минулого і водночас відрізати набутки інвазивних практик. Маю припущення: перехід до нової норми можливий тоді, коли ми артикульовано і зріло означуємо не лише те, якою спадщиною пишаємося, а й те, яка спадщина нас стримує та обмежує.

Погляд на причини такого успадкування — у полі експертизи тих, хто досліджує історію, антропологію та соціальну психологію. Моя територія — спостереження за теперішнім зрізом і роздуми навколо того, як залишатися дієвими та доречними, будуючи Фундацію ЗMIN, що обрала стратегічну філантропію.

Можливо, такі рефлексії навколо наших незручних набутків — символічних та узагальнених — дадуть поштовх до ліпшого розуміння того, де ми є і як нам далі бути.

Романтизація імен минулого

Представники українських фундацій, бізнесу та громадського сектору часто говорять про відродження традицій меценатства, необхідність розвитку філантропії під час війни та про нові форми відповідальності, які зараз перевинаходять. Радянська система, а пізніше складний перерозподіл ресурсу в 1990-х фактично зруйнували традиції підтримки культури, освіти, громадських ініціатив, а сама культура суспільної відповідальності витіснялася державним патерналізмом.

Сьогодні ми часто перевинаходимо історії Ханенків, Алчевських, Симиренків, Терещенків, Милорадович, Шептицьких і ще десятків імен через призму піднесення та вшанування, означуючи їх як «щедрих людей з великим серцем», «тих, хто любили Україну до глибини кишені», «лицарів української культури». Наша успадкована здатність героїзувати знакових людей минулого несе ризик спрощення й романтизації капіталу. Водночас це формує дистанцію, коли з великими іменами минулого важко асоціюватися.

Я би пропонувала поглянути на філантропів минулого насамперед як на раціональних стратегів і довгострокових прагматичних гравців. До прикладу, те, що Богдан Ханенко профінансував будівництво Павільйону Російської імперії на Венеційській бієнале, ймовірно, свідчить про нього як про людину холодного розрахунку. Неприємне для нас сьогодні багатоходове рішення дало йому змогу здобути лояльність. У перспективі це допомогло набути та музеєфікувати спадщину, що відтак легітимізувала українське мистецтво як самобутнє.

Романтизація імен минулого — це не просто питання інтерпретації. Це вибір моделі, яку хочемо успадкувати. Якщо філантроп — це «людина з великим серцем», філантропія стає справою доброти, харизми та щедрості. Коли філантроп — це «людина, що діє прагматично, ризиковано, з усвідомленням найвищого масштабу відповідальності», модель філантропа набуває рис архітектора системи, стратегічності, високої компетентності й системного мислення. Це — два різні набори очікувань, відмінні мови та рольові моделі.

Ймовірно, глибший та комплексніший погляд на стратегії та мотиви філантропів минулого може стати для нас, людей з потугою до змін, мотивацією та рольовою моделлю: як будувати системну, а не реактивну філантропію. 

Складні стосунки з грошима

Коли говоримо про філантропію, в минулому чи тепер, її невіддільними елементами є гроші, ресурс та капітал. Водночас я спостерігаю, як цих розмов намагаються уникати.

Питання про роль та позиціонування сучасних філантропів в Україні потребує відвертої розмови про капітал: його розмір, раціональність вкладень, вплив на користь чи на кривду, етичність співпраці з людьми чи організаціями, що мають непрозоре походження капіталу.

Сучасні соціологічні дослідження фіксують, що наше (не)вміння говорити та поводитися з грошима сягає корінням в успадкований травматичний досвід радянського періоду, 1990-х і недавніх 2000-х. Цей незручний спадок зродив в українському суспільстві дещо парадоксальне ставлення до грошей, де розуміння цінності фінансової безпеки та невід’ємності ринкових відносин поєднується зі стигмою заможності, поглядом на кошти як на єдине мірило успішності та недовірою до фінансових моделей.

Наші стосунки з грошима часто відображають те, як ми вибудовуємо будь-які взаємини взагалі — між людьми чи інституціями, з партнерами чи державою. Те, з ким ми готові ділитися та об’єднувати ресурси, куди вкладаємо зусилля та чи маємо потугу до тривких інвестицій, — усе це відображає логіку довіри, культури та суспільної норми. Консерватизм, культура незручності публічно говорити про заможність, що дісталися в спадок від історичних криз, породжують брак довіри, відтак — страх інвестицій, обмежує горизонт планування базовим виживанням, блокує розвиток.

Успадковані складні стосунки з фінансами впливають на розвиток філантропії одразу на декількох рівнях:

— у глобальному вимірі

Проблем та викликів більшатиме, ресурсу ставатиме менше. Тож потрібно шукати нові підходи до інвестування в суспільні зміни, зважаючи на обмежені ресурси та необхідність використовувати їх стратегічно. Відвертіша розмова про кошти може додати сміливості до побудови міцніших систем, як-от ендаумент (цільовий фонд, недоторканний капітал), спадковий фандрейзинг, культура податкових пільг.

— у площині стосунків між інституціями та донорами

Якщо хочемо будувати рівне партнерство та гру з ненульовою сумою, маємо перебудувати культуру стосунків з трансакційних на синергетичні. Кошти — це вагомий ресурс, але не основний. Натомість у паритетних стосунках вкладений капітал примножується з новими знаннями, досвідом, синергією і довірою.

— на персональному рівні формування образу сучасного філантропа

Відсутність в українській реальності «старих грошей», що передаються у спадок, обмежує горизонт планування на декілька поколінь уперед. Це забирає здатність уявляти те, як ресурс може і має працювати після тебе. Наша історія рясніє прикладами перерваних поколінь та втрачених в імперські та радянські часи сімейних бізнесів. Це обмежило розуміння впливу «старих грошей». Залишилися страх і недовіра до довгострокових інвестицій у майбутні суспільні зміни.

Нам потрібно більше прозорих, відвертих розмов про капітал як частину змін, а не як пігулку для розвʼязання проблем, де ключовим питанням буде не «скільки?», а «як?».

Швидкі зміни 

Один мій близький товариш філантроп нещодавно поділився прикладом, що добре ілюструє необхідність уміти вибудовувати простір та можливості для повільних змін. Мовляв, середньовічні майстри свідомо розтягували будівництво та оздоблення величних соборів на кілька десятиліть — а часом і століть, — аби кожне покоління долучалося до роботи. Аби ставали співтворцями чогось цілого. Відчували причетність.

Ми маємо добре напрацьовані м’язи та навички для реактивної дії. Ми вміло гуртуємось під час криз, але не набули звички довгострокового узгодження чи стратегічного планування. Наша успадкована неспроможність до творення повільних змін, імовірно, зумовлена травмою дискретності, коли через окупації, репресії та війни історія розвивалася уривками. Наступність поколінь та інституцій постійно переривалася, через що зникла звичка планувати на десятиліття вперед.

У цьому зрізі простежується певна дихотомія. З одного боку, існує культура мотивації та авторства, що супроводжується природним бажанням легітимізувати власну причетність до змін — за принципом «добро має звучати голосно» і «треба залишити вагомий слід». З іншого боку, є усвідомлення, що якщо відбудеться справді вагома й довгострокова зміна, яка проявиться в нових суспільних нормах і моделях поведінки, то вона вже не матиме одного автора — ані авторства, ані «подячної таблички на фасаді».

Атрофоване вміння уявляти та мріяти

Успадковану нездатність масштабно мріяти, уявляти та проєктувати майбутнє, конструювати сміливі візії в соціології та політичній психології часто описують як колоніальну травму або синдром набутої безпорадності. Адже мрії та уява потребують відчуття безпеки, субʼєктності та контролю над власним життям.

Невміння уявляти — це наш колективний адаптаційний шрам, бо загроженим суспільствам не на часі загравати з уявою. Коли базові елементи безпеки століттями нищаться, уява атрофується, поступаючись місцем стратегіям виживання.

Цей спадок впливає на нашу здатність побачити тінь майбутнього — те, як рішення, що їх ми ухвалюємо сьогодні, формують завтра, якого ми ще не бачимо. Саме тому постає потреба в новій ролі архітектора — того, хто здатен мислити в довгому горизонті планування. Це, своєю чергою, потребує довіри, нової культури та радикальної зміни звичних практик. Цей набуток може бути одним із багатьох наслідків нашого досі не узгодженого та не синхронного суспільного уявлення «проєкції майбутнього».

Припускаю, що рішення тут може бути у створенні безпечних зон для експериментів, де тестуються сміливі, незвичні та навіть ризиковані ідеї, де помилка сприймається як досвід, де є розуміння необхідності об’ємної та глибокої підтримки культурних практик, де культура і є тим відновлювальним ґрунтом для інновації, росту і менш туманних сценаріїв майбутнього.

Як і де знайти сили на такий експеримент, що є необхідним елементом інновацій, коли кожен крок вимагає найвищої відповідальності? Можливо, підживлення простору, де уява та мрійництво знову стають безпечними, може стати одним із завдань сучасної філантропії.

Пильнування мови як новий спадок

Правильно дібрані слова стають першими кроками до дій. Якщо прагнемо містких дій та рішень, маємо бути уважні до називань та мови. Ми у Фундації ЗMIN маємо практику пильнування мови, формування адаптивних словотворів, пошуку нових понять і термінів, що можуть відображати стан, контекст, нову реальність, іншу норму. Коли маємо справу з підходами, що випереджають офіційну термінологію, ми користуємося метафорами та одягаємо звичні поняття у нові змісти. І це те, що хочемо передати тим, хто прийде продовжити нашу справу.

Ризома

Ризома добре відображає наші наміри будувати якісні системи та звʼязки, де нові ідеї та рішення можуть виникати у різних точках і взаємодіяти між собою; де стратегії проростають і розвиваються; де кожен і кожна можуть стати ключовими точками зростання та зміни.

Процес формування нових підходів безперервний: він укорінюється там, де ґрунт найсприятливіший, об’єднуючи зусилля різних екосистем на користь відновлення й розвитку.

ЗMIN фокусується на взаємодії з командами, здатними ініціювати суспільні трансформації через діалог та об’єднання — задля спільного блага, проєкції спільного майбутнього та закорінення нової норми.

Ходіння в гості

Відображає наше бачення горизонтальних рівних міжсекторальних стосунків. «Уміти ходити в гості» — концепт, який ми спроєктували на те, що робимо у ЗMIN: ми готові підтримати, порадити, підсилити проєкт експертизою, однак очікуємо на взаємну відповідальність та готовність до спільної роботи. Нам важливо, щоб люди по той бік бачили одне в одному цінність співдії, а не інструмент.

Вʼязання вузлів

Процес, коли інституції нашої екосистеми перетинаються і співдіють, що створює імпульс і додає ваги рішенням, якщо йдеться про довгострокові впливи. Ми передбачаємо, що з часом ці зв’язки ставатимуть дедалі міцнішими. Сформовані «вузли» між партнерами є ознакою того, що ми рухаємося у правильному керунку та маємо очікування, що такі перетини можуть зростити вагомі впливи й зрушення в секторі, а також стимулювати процеси субсидіарності.

Брижі

Кола по воді, що розходяться після дотику. Не всі зміни помітні відразу, інколи для них потрібні сприятливі умови та час. Брижі змін можуть стати видимими через місяці та роки після початку впливу. Цим означуємо наші інвестиції у підтримку Сил оборони, де метафора кіл по воді показує вагу швидкого ухвалення рішень та реактивного впливу з відстежуванням ефекту масштабування якісних результатів.

Гранат

Метафоричний образ граната зʼявився на зустрічі лідерів спільнот ініціативи MC6 і символізує різноманітність партнерських взаємодій ЗMIN. Також він відсилає до цитати мандрівника XVII століття Павла Халебського про Україну: «Ця благословенна країна схожа на гранат, привабливий зовні й поживний усередині». Для нас такий підхід відображає принцип емерджентності, або ж новоздатності, надвластивості, тобто створення цілого з нових неочевидних зв’язків, де кожне зерно — унікальне, а у співдії — сильніше.

Ми без когось не є

Відображає ключову нитку — зрощення та зміцнення спільноти партнерів, де твориться екосистема стратегічного впливу, що поєднує різні теми, сфери та сектори. Ми підсилюємо тих гравців і ті напрями, де є зв’язок із поточним контекстом, водночас надаємо можливість для формування знань та інструментів для стратегічного мислення на завтра — через формати грантів, стипендій, сталої підтримки, співтворення проєктів. Обʼєднуючи в екосистемі партнерські інституції, взаємодіючи з ними у нових моделях стосунків, прагнемо вʼязати вузли, додавати обʼєму та складності, будувати рішення на перетині, впливати на формування нових звичок та норм поведінки. Це додає впевненості, що маємо з ким спільно розробляти інноваційні підходи для трансформації суспільства та змістовно змінювати завтра.