Живуть і хліб жують

«Тупу-тупу ногами, сколю тебе рогами, ніжками затопчу, хвостиком замету, тут тобі й…» Далі я роблю довгеньку паузу й думаю, куди подіти наступне слово — «смерть». У нас вдома Коза-Дереза обіцяє «тут тобі й буць!» через те, що ми так і не придумали, куди засунути «смерть».

Нова зустріч із казками, які я вже встигла забути з часів дитинства, — особливий досвід. 

Розгортаю вімельбух і показую картинки за мотивами «Дюймовочки». У квіточці, яку жінка виростила з зернятка, що його взяла у чаклунки, спить дівчинка. Ось її викрадає жаба задля шлюбу зі своїм сином-жабуном. По тому нове викрадення — з-під вінця її забирає жук. Далі оцінка, як на ринку рабів — від комах, які описують маленьку людину, порівнюючи зі своєю комашиною анатомією. Мовляв, у неї немає лапок і вусиків, вона така потворна. Далі її викинули десь посеред нічого — жебрацтво й бездомність. І її підібрала польова миша, прихистила в себе. Прибирання та інші послуги в обмін на харчі й дах над головою, по тому з’явились ознаки торгівлі людьми: миша примушує до згоди на майбутні стосунки, на шлюб із кротом за гроші та їжу. Здається, це не казка, а якісь файли Епштейна. Єдине, що надає їй сенсу,  тобто надає сенсу читати її вголос маленькій дитині, — це опис акту невмотивованого добра. Ось хвора пташка, яку Дюймовочка знайшла та потай і власними силами вилікувала. По тому перната віднесла Дюймовочку в чарівні краї, принесла спасіння, свободу та зустріч зі своїми. Думаю, спасіння героїні почалося навіть раніше за втечу на крилах ластівки від миші з кротом — воно почалося можливістю, волею, снагою зробити безпричинне добро, піклуватися про зранену пташку. Можливістю, волею, снагою допомогти іншій істоті, зробити їй краще, ніж собі. Раптом виявилося, що ця казка про альтруїзм і силу добра.

Ще більше сюрпризів принесла «Попелюшка». Я стереотипно пам’ятала цю історію як історію про дівчину, котру рятує хрещена, геть без додаткових зусиль героїні надавши їй і одяг, і транспортний засіб, і трудові ресурси, і прекрасного принца. В дорослому віці, перечитавши казку, чи то пак переказавши її своїми словами в максимально скороченій формі — доки тримається дитяча увага, — я раптом зрозуміла, що це казка про відновлення справедливості. Попелюшка приїздить на бал не через випадкову ласку до неї як до біднятка, а через те, що це місце належало їй по праву: вона мала там бути разом з усією родиною, адже всі-всі вони були запрошені. Тож сукня, карета, кришталеві туфельки — це не чари, а відновлення балансу.

А от «Івасик-Телесик» залишився саме тим, чим я пам’ятала, хоча й з поправкою на дорослий погляд, перейнятий темою безпеки дітей у цьому буремному світі. Щонайменше, історія про пісеньку мами Івасика-Телесика для розрізнення свій-чужий — це готова методичка про те, чому не варто спілкуватися з незнайомцями, наприклад, онлайн. А історія про те, як герой «не знає», куди сідати, щоб потрапити на лопату й у піч, — це готове нагадування про те, що варто шукати ті середовища, де не будеш найрозумнішим у кімнаті… чи бодай не справляти враження надміру розумного. Та улюблена моя частина все ж про гусей-гусенят: перші відмовляються допомогти, бо нібито як лідери мають вести за собою весь ключ, усю зграю, середнячки відмовляються допомогти, бо як прості люди нібито мають берегти сили й долетіти до пункту призначення, і тільки маленьке слабеньке гусятко не має чого втрачати, тому не тримається за пута власної репрезентації, а просто допомагає людині у скруті.

Натомість тепер я геть не розумію, як правильно подавати «Кота у чоботях», якого досі дуже люблю й регулярно розповідаю як казочку на ніч. У дорослішій розмові з дитиною, можливо, доведеться пояснювати, що це казка про рейдерське захоплення чужого майна. Але не тільки це. По-перше, менший син міркував про те, щоб зробити рукавички з успадкованого кота. По-друге, кіт творить світ постправди, наповнений брехливими інтерпретаціями, і це шахрайство привело його господаря не лише до збагачення, а й до шлюбу з принцесою. Та, по-третє, я здивована, що ця історія навіть у моїх дорослих очах зберігає весь шарм крутійських романів, із «Золотим віслюком» Апулея включно.

І саме так я раптом розумію, наскільки безглуздо читати казки суто дорослими очима. Нас, уже старших, можуть лякати сцени насильства чи несправедливості. Малята ж потребують історій про «битися чи миритися», бо є ситуації, де миритися — взагалі не варіант. Потребують історій про сумне та щемке, непоправне, як та ж «Кривенька качечка», де описано кривду, що її годі залагодити (і чи вона теж не про торгівлю людьми, говорячи сучасною мовою?). Потребують історій про наслідки — скажімо, як у казочці про мишенят на ім’я Круть і Верть. Але віршик про Сороку-Ворону ми все ж розповідаємо так, щоб усі дітки були нагодованими, тому що і мама, і тато завжди нагодують… Геноцидальні травми? Не питайте…

Саме тому я так люблю знову й знову переповідати казку про Ріпку, особливо віршовану версію Івана Франка. В ній є все, що легко переповісти сучасною мовою, — командна робота, спільні цілі. Та додати, що іноді достатньо соломинки — зусиль найменшої мишки, — щоби схилити баланс на свою користь.

…До Братів Грімм ми поки що не дочитали, на щастя. Побачимо, як там буде.

Досвід читання для дітей нагадує мені проживання кожної нової весни. Доводиться вчитися й згадувати, як це — бачити світ з висоти дитячого зросту. Виявляється, що чудово видно кожну травиночку, кожну бруньку. І що кожен минулорічний жолудь, знайдений у піску, де ще два місяці тому був товстий шар снігу, — це дар. І що навіть протягом одного дня одна й та сама клумба може змінитися надзвичайно — й уже до вечора, можливо, дехто вивчить нове слово «тюльпан». І що веселка досі вражає, як у дитинстві, проте особливо вражає та сама найперша веселка, яку вдалося направду показати, яку вдалося направду побачити. Мій звичний світ стає ще більш моїм у мить, коли починаю ним ділитися, розкривати свій погляд, плекаючи погляд інший.

Спільна історія — пригадана, розказана і почута. Чи буває щось важливіше?

Читайте до теми

Валерія Гузема: «Ми завжди самі творимо для себе казку»

Дизайнерка — про повернення традицій українського Різдва та віднайдення свого спадку

Казка про голод

Є тістечка, від яких меншаєш або ростеш. Є яблука, що вкладають спати у труну з кришталю. Є гарбузи, які відвезуть на королівський бал. І є ласощі, які можуть повертати смак життя

Аґрафка

Подружжя і творче «дуо» — Романа Романишин та Андрій Лесів — про сучасну українську книжку, роботу ілюстратора, «Аґрафку» і вміння дивувати самих себе