Чотири ампутовані роки

1.

Чотири роки тому, у квітні, наш друг Саша зателефонував іще до світанку — було близько четвертої. Він говорив по відеозвʼязку і попросив зробити запис, аби поширити відео серед людей. 

«Ми, захисники Маріуполя, — сказав тоді Саша, — 36-та бригада морської піхоти, яка до останнього тримала і тримає оборону цього міста, не здавали позиції. Тримали кожен клаптик цього міста, але реалії такі, що місто опинилося у блокаді, в кільці… Ми вдячні кожному українцю, який вірив у морську піхоту й продовжує в неї вірити. На цій вірі ми протрималися так довго. Ми завжди залишалися вірними. Слава Україні!»

Ми не знали, що тоді Саша вже був поранений, але розуміли: далі — полон. Попереду були Оленівка, Таганрог, Брянщина, Володимирська область і мордовська виправна колонія № 10. Чотири роки етапів углиб Росії.

2.

Олександр Іванов — майор, начальник фінансової частини 36-ї бригади морської піхоти, позивний Фінік, 1993 року народження. Це офіційно. А поміж тим наш Саша — інтелектуал із прекрасною англійською, математичними здібностями та чудовим почуттям гумору. 

Закінчивши школу, Саша вступив одразу на кілька факультетів і мучився вибором. На творчий конкурс до театрального університету він прийшов, облившись горілкою, — комісія обурювалася: як можна складати іспит пʼяним, ще й байку читав з аркуша. І лише потім Саша зізнався: текст розповідав з голови, а спʼянілий виступ і є презентацією його акторських здібностей. Комісія в гру повірила, тож Сашу чекали і на курсі ведучих телепрограм, і на журналістиці, і на фінансовому факультеті військового інституту. Поміж трьох таких різних життєвих сценаріїв Саша обрав армію.

Хоча міг би піти і в математики. Він швидко рахує. Коли ті, хто ділив із Сашею спільний простір у полоні, повертатимуться, то розповідатимуть, як легко Саша перескладав подумки час полону: дні рахував у годинах, години — у хвилинах. 

1494 дні. 35 856 годин. 2 151 360 хвилин.

3.

Чотири роки ми з подругою і колегою Неллі їздили на обміни полоненими. Як журналістки, ми розповідали про повернення наших. Як люди, сподівалися одного дня зустріти на обміні нашого Сашу. Тож завжди возили із собою не лише мікрофони, а й торбу з реліквіями. 

Саша — фанат Гаррі Поттера, знає всі сім книжок ледь не напам’ять. Тому в торбі лежала чарівна паличка, яка мала зробити диво. Іграшкова полярна сова, яка мала доставити йому наші листи. Шкарпетки з написом «Доббі вільний». І плакат із найщемкішою цитатою саги — про чекання й любов:

«Після стількох років?»

«Завжди».

Паличка побувала з нами на п’ятнадцяти обмінах — коробка потерлася по кутах. 

А коли я розповіла в соцмережах, що наш друг у полоні переказує співкамерникам  сагу Джоан Роулінг, мене завалило повідомленнями від незнайомців, котрі обіцяли: коли Саша повернеться, вони подарують йому щось із чарівного світу.

Ми сотні разів прокручували в голові план зустрічі. І тисячі разів забороняли собі навіть уявляти її. Усе сталося геть не так, як ми планували.

4.

Того дня ми стояли близько до кордону з Білоруссю під стіною дощу і не йняли віри: у списках одразу пʼять Іванових, з них двоє — Олександри. Котрийсь із них — наш. Як на гріх, полярна сова, яка відкатала стільки обмінів, залишилася вдома.

Чотири автобуси заїжджають на майданчик, і ми вже знаємо, що всіх людей на прізвище «Іванов» відправили на додаткову перевірку. Саша вже в Україні — як ми мріяли, але ми не можемо його ні обійняти, ні передати подарунки. 

Їдемо до лікарні, куди привозять звільнених з полону, і розгублено чекаємо. Поки триває перевірка, просимо передати нашому Саші шкарпетки з Доббі — щоби він знав, що ми тут.

Нарешті дзвонить незнайомий номер. І от тепер уже ми обидві — Неллі і я — опиняємося на місці тих ошелешених щастям людей, які кричать і плачуть, тримаючи в руках телефон. 

— Іванов, — кричу в трубку я, — через стільки років?

— Завжди, — чую у відповідь, і цього цілком достатньо.

Менш ніж за чверть години звільнені виходять з лікарні й крокують назад до автобуса. Ми бачимо Сашу — і не впізнаємо Сашу. 

Він іде крізь натовп із портретами в руках: родичі зниклих і полонених приносять їх на кожен обмін — з надією, що хтось упізнає їхніх рідних і скаже: живий. Сашині очі порожні, погляд відсутній. Він не бачить нас. Він бачить сотні облич тих, хто ще не повернувся.

Ми вихоплюємо Сашу й маємо менш ніж хвилину на обійми. Далі звільнених везуть поїздом, а ми жартуємо про «платформу 9 і 3/4» і Гоґвортський експрес. Саша перевдягається у футболку «Ґрифіндор», яку ми встигли поспіхом вручити. На спітнілому вікні ми малюємо сердечка й пишемо пальцями дурниці, геть забувши, що нарешті можемо набрати Сашу телефоном. 

Сотні незнайомих людей вітають Сашка в соцмережах і питають, куди надсилати чарівні палички, листи та шкарпетки. 

У дорозі Саша не спить. Йому треба знати усе про війну. Чим ми воюємо? Де лінія фронту? Які бригади з’явилися? У нього мільярд питань.

5.

Минає місяць, і ми знову зустрічаємо Сашу — потяг, що вертає його з реабілітації, прибуває на київський вокзал о пʼятій ранку. Саша переживає, чи ми не запізнимося. Ні, ні, кажемо ми з Неллі, ми геть поруч: на Берестейському проспекті, біля Галицької площі. А тоді раптово усвідомлюємо, що ці назви Саші ні про що не говорять. За 4 роки, 1 місяць і 3 дні, які він був у полоні, світ змінився аж до назв вулиць і площ, які він, киянин, колись знав. 

6.

Ми купуємо молоко, яйця, борошно, помідори, олію, камамбер, брусничне варення, згущене молоко з какао. Хочемо разом зготувати сніданок у Неллі вдома. Це перший  після звільнення домашній сніданок для Саші: не в їдальні реабілітаційного центру і не у кав’ярні, а той, який готують саме тобі. Це дуже смачний сніданок.

Ми смажимо жовтогарячі млинці. Нагріваємо камамбер, щоб він тягнувся. Злегка тушкуємо на сковорідці помідори, виливаємо туди яйця з молоком, додаємо сир і скручуємо омлети. Снідаємо довго. Поливаючи камамбер варенням. Занурюючи млинці в згущене молоко Первомайського молочного заводу.

Якщо ви колись відчували справжній голод, ви зрозумієте, чому я описую цю трапезу так детально. Їсти все, що тільки хочеться, і стільки часу, скільки хочеться, — це велика розкіш. 

7.

Маємо кілька годин, щоб погуляти найкращим містом на Землі — саме так Саша називає Київ.

Його друзі, колишні полонені, яким пощастило повернутися раніше, давали Саші багато порад. Одна з них звучала так: «Краще не їдь на майдан Незалежності, бо не вивезеш, бо розмаже». 

Саша, звісно ж, першим ділом хоче на Майдан.

8.

Ми йдемо до меморіалу загиблим. Саша вражений кількістю прапорців із прізвищами. Ми йдемо поміж них і мовчимо.

Сашине прізвище вельми популярне, тож тут трапляється на очі часто. Це інші Іванови. Їм не вдалось повернутися, і в Сашиних очах провина. Чому він живий, а вони стали прапорцями на Майдані?!

Ми шукаємо знаки 36-ї бригади морської піхоти. На одній зі стежок меморіалу Саша бачить бійця, який плаче поряд із прізвищами своїх. Саша смикається й різко звертає, не знаючи, куди подіти себе від цього несподіваного чужого болю. Ми, власне, теж не знаємо.

9.

До Києва Саша їхав через Львів. Хотів погуляти старим містом, відчути себе туристом. Зайшов у кав’ярню по лимонад і побачив на дверях фото — в пам’ять про Героя України Дмитра Коцюбайла, Да Вінчі. «Новина» про смерть Да Вінчі — через три роки після загибелі —  несподівана й болюча.

Замість прогулянки Саша три години просидів за столом тої кавʼярні. Кожна смерть, яка сталася в минулому для нас, — теперішня для нього.

Тому ми їдемо на Аскольдову. Дорогою розповідаємо про бій за Бахмут, про страшне поранення, про спроби врятувати, про велике прощання.

Саша стоїть біля пам’ятника Да Вінчі та вовкам. Ми знову мовчимо. Він кладе сигарети до підніжжя пам’ятника.

10.

Попереду — ще одна реабілітація, тепер поблизу Києва. Там Саша зачаровує персонал і колег по нещастю гумором та інтелектом. Саша хоче взяти участь у всьому, познайомитися з усіма, спробувати усе.

Він курить з пораненими, здається, намагаючись викурити все недокурене за понад чотири роки: сигарети, айкос, вейп. 

Масажистка здивовано перепитує, чому у їхньому реабілітаційному центрі «такий комплектний хлопець»: у нього ж наче все є — дві руки, дві ноги. Вона не знає про чотири ампутовані роки життя. 

Вечорами хлопці замовляють у реабілітаційний центр піцу чи суші та розказують смішні історії. Ті, хто без рук, жартують про руки. Ті, хто без ніг, розповідають смішне про ноги. Саша пригадує потішне про тортури.

Він ділиться лайфхаками. Тепер хлопці знають, як зробити голку з рибної кістки,— і тоді завеликий одяг можна підшити й почуватися людиною.

11.

Ще за кілька днів зустрічаємося на Лук’янівці, біля побитої стіни МакДональдза — поки Саша був у полоні, росіяни щонайменше сім разів нівечили заклад. Останній обстріл повністю знищив Лукʼянівський ринок і торговельний центр над метро. Саша роззирається. Ми говоримо про те, яким побитим був Маріуполь тоді, у 2022-му, і який побитий Київ зараз, у 2026-му. Це не те, що насправді можна порівняти. Можливо, мої слова скидаються на виправдання: дивись, ми тут теж трохи потерпали, не так, як ви, звісно, але… але…

На Лук’янівку ми приїхали випити кави. У тутешній кав’ярні «Монстера» є повір’я, придумане рідними полонених: якщо підвісити каву для того, кого чекаєш, — замовити напій, написати на папірці ім’я і приклеїти до вікна, — людина обов’язково повернеться. Для Саші тут давно підвішений флетвайт — подвійна порція еспресо та молоко з ніжною пінкою.

Саша знаходить папірець-сердечко зі своїм іменем і всміхається. Поки йому варять каву, Саша підписує та підвішує нове серце. Він пише «Макдак, твій американо чекає на тебе». 

12.

— Саш, який уже флетвайт за рахунком?

— Перестав рахувати після півсотні.

Саша розказує, як у російській тюрмі його пригостили кількома зернятками кави. «Штоби вкус вспомнілі». Він клав зернятко до рота і потихеньку розжовував.

А якось у тюрмі Саша став багатим. Російські зеки пригостили його чотирма барбарисками.

— Розкажи, як ти з’їв свої барбариски, — прошу я.

— Почекай, — каже Саша, — якщо в мене було чотири барбариски, це не означає, що я з’їв їх усіх сам. Я з’їв половинку однієї. Нас же восьмеро в камері було.

Саша каже, він був багатим тричі. Окрім кавових зерняток та барбарисок, якось він став власником повної склянки молока. Звісно, це не означає, що він випив ту склянку сам.

13.

Кожна справа після полону — наче вперше. Довести собі, що ти досі це можеш.

Ми граємо у волейбол у спорткомплексі з вибитими через обстріли вікнами й розмитою через дощі підлогою — і сміємося, коли не влучаємо по м’ячу. Ходимо купатися на річку. Саша хоче показати нові тату. На ребрі долоні — відбитки долоні його дружини Неллі, її ім’я і дата весілля. На литці — покемон. «Ще є місце», — жартує він, ніби шкіра — це щоденник, який тепер належить тільки йому.

А потім стається черговий обмін. Саша вдивляється у списки — і йому боляче: чому знову немає його побратимів з російських тюрем? Тепер він теж знає, як це нестерпно — чекати друзів з полону.

Здається, що все найважче позаду. Щодня з’ясовується: попереду — теж.

Читайте до теми

Наш друг у полоні — аудіокнига для інших

Історії про обміни, реліквії і тих, хто й далі чекає

Максим Буткевич. Чутливий до несправедливості

Із 18 жовтня 2024 року відомий журналіст і правозахисник Максим Буткевич вільний — його обміняли разом із іншими 94 полоненими, яких утримували російські сили

Кава пахне війною

Заклад завбільшки з вантажний ліфт зібрав навколо себе поранених, звільнених з полону і тих, хто чекає та обов’язково дочекається