Від перших днів великої війни Миколаїв став прифронтовим містом. Росіяни кілька разів намагалися захопити його, але завдяки потужному опору українських сил окупантів швидко вдалося відтіснити. І хоч російська армія і далі систематично уражала цивільні об’єкти Миколаєва артилерією та крилатими ракетами, місто встояло і перетворилось на базу для багатьох українських військових, які готували контрнаступ для звільнення сусіднього Херсону і продовжують захищати область.
Для них у центрі міста відкрили волонтерську пральню. Ідея належала Олександрові Діордієву, керівнику Агенції регіонального розвитку «Причорномор’я». Кілька тижнів пішло на облаштування приміщення. Але відкриття довелося відкласти через те, що в місті не було води — на початку квітня минулого року обстріли росіян пошкодили водогін Херсон-Дніпро, через який Миколаїв отримував питну воду. Два тижні пішло на перепідключення води у приміщення пральні. Запрацювала вона на початку травня 2022-го.
Управління пральнею взяла на себе авторка цього тексту — кандидатка історичних наук, доцентка Оксана Господаренко. Коло її наукових інтересів — історія півдня України в Середньовіччі. Однак наукову роботу з початком війни довелося відкласти. Натомість Оксана взялася за роботу «польову»: зустрічала військових у пральні, допомагала їм із речами, готувала їм каву й нотувала історію з уст тих, хто боронить Україну.
Ті, про кого не можна говорити
08 травня 2022
Телефоном він не хоче називати ні свого імені, ні звідки він. «Я приїду один, а потім побачимо». І приїжджає. За чверть години приїжджає ще двоє товаришів. А тоді ще п’ятеро, і згодом — ще троє. І автівка вже не одна, а ще й мікроавтобус. Вони приймають душ швидше, ніж я мию руки. По черзі роблю їм каву.
Він під два метри зросту. Незграбно пере шкарпетки під краном. У нього добрі очі з хитринкою і ямочки на щоках. Випрані речі складає в панаму. Хвалиться шкарпетками — червоні з якимось звірятком.
Він білорус. Останні сім років живе в Україні. Зараз на війні вдруге. Думає, чи одружуватися. Раджу не зволікати. Тим паче дівчина, каже сам, гідна. Його бісять молодики, які повернулися до тепер рідного йому Чернігова, курять кальян і бухають.
Він має дворічну онучку. Його очі зблискують, навіть крізь окуляри, коли про неї згадує. Дівчинка зараз за кордоном, у безпеці. Він із дружиною офіційно побрався у 25-ту річницю спільного життя.
Він колючий і жорсткий. Називає ім’я, та приховує вік. У ньому відчувається злість — на тих, хто не на війні, і на тих, через кого вона почалася. Але він єдиний з групи, хто знає, навіщо мішок для прання. Він хоче шаурму і Юльку.
Із трьома вищими освітами — й перебирати моркву?
09 травня 2022
Він тілоохоронець. Сім’я за кордоном. Жаліється: дружина змушена була переїхати з Будапешту до Іспанії, бо пропонували «низьку роботу». «Людина з трьома вищими освітами — й перебирати моркву?». Я складаю його одяг у пралку і мовчу про свій науковий ступінь і вчене звання. У нього є син, 2,5 роки. Він показує його фото, а я подумки дякую за таку довіру. Його син — його гордість. Малий уже скоро почне говорити іспанською. А я розповідаю історію, як моя п’ятирічна похресниця за кілька хвилин знайшла спільну мову з малими італійцями.
Йому 20, він наймолодший з групи. Більшість життя прожив у Києві, хоч і народився у Первомайську. За плечима має два курси історичного факультету Університету Грінченка. Ми могли з ним перетинатися три роки тому, коли я приїздила зі студентами до Києва на історичний турнір. Він мріє займатись політикою. Через вік отримує від мене більше уваги, ніж інші. І йому трохи ніяково.
— Бережи себе, — звертаюсь до нього на прощання.
А у відповідь чую голос дорослого чоловіка:
— Дякую. І ви бережіться.
Їх двоє. Їх привезли побратими, бо вони тільки-но повернулися із завдання. Принагідно витягли корову з водойми. Там, де вони були, тварин-безхатченків багато.
Вони обидва з Ірпеня. Доля їхніх домівок різна: одному є куди повертатися, іншому — ні. Вони з різних підрозділів, але швидко знаходять спільну мову. І весело хаять одні частини, хвалять інші, кепкують із третіх, сміються з політиків, які піаряться на війні.
Більше не буде як колись
13 травня 2022
Сьогодні багато речей, пакетів і мішків. Їхні власники здебільшого там, на лінії зіткнення. А ті, хто привіз речі, біжать залагоджувати інші важливі справи.
Він молодий, його взяли в місто, і він летить до своєї дівчини — бо любов. Він «дєрзкий», дьорганий, розмовляє матом.
Вони поляки, які вже приходили раніше. У метушні впізнаю їх не одразу. А вони пам’ятають, що я не люблю Варшави. Згадуємо, як польський королевич Владислав ледве не спалив Москву.
— Я так вивчу українську з вами, — каже один.
— А я підтягну польську. Наше спілкування корисне для обох.
Йому за 20. Він строковик, і термін його служби вже скінчився. Але — «сука-війна». Зізнається, що мріє купити мамі пральну і сушильну машини. Він, як малеча, радіє після гарячого душу — востаннє нормально мився на свій день народження, місяць тому. Сьогодні тішиться, що може першим піти в душ, бо здорові хлопці із ЗСУ пропускають його, малого з Нацгвардії. Він мріє повернутися до мирного життя. І, здається, не розуміє, що його життя більше не буде «як колись, до війни».
Коли тут, у пральні, зустрічаються хлопці з різних підрозділів, то з цікавістю розглядають амуніцію один одного чи цікавляться технікою. «Оце класна штука. Це французька (начебто…) куртка. А що у вас там з дронами?».
Вони поспішають, бо за спізнення командир дасть їм прочухана.
Матріархат наше все
15 травня 2022
Він одразу справляє неприємне враження. Зі зневагою говорить про стан свого підрозділу. Особливо ріже вухо його «мнєніє» про прання «на шару». Його повчальні промови, що ми, волонтери, працюємо, а чинуші отримують медалі. І «вообщє, мєдалі нє нужны, краще б набулькали», демонструючи жестом пропозицію випити. Він викликає у мене огиду.
Погане враження компенсується гарною компанією «тих, про кого не можна говорити». Сьогодні вони веселі. Розповідають смішні випадки з війни, про ТрО, яке сидить у «…вському котлі» з купою іноземної гуманітарки, історії зі свого мирного життя — кумедні і трохи вульгарні.
Кожен із них має свої талісмани на цій війні. Чи то два патрони, які кочують із кишені в кишеню, чи то піксельні штани, «від яких ригати хочеться», чи ще якась дрібничка.
Розмова переходить до сімейних стосунків. Підсумовують так: «У нас в Україні матріархат, чоловік — голова, жінка — шия. Все, шо ми, чоловіки, робимо, — це для і заради жінок».
— Ну раз у нас матріархат, тоді бігом у душ, — командую я, і наступний з них, під загальний регіт, крокує в душову.
Таких голодранців у вас ще не було
20 травня 2022
Вони запізнюються на півтори години. Обидва із Закарпаття, з різних міст. Поки інші «нарішали» шашлики, вони приїхали випрати речі і прийняти душ, а ще забрати допомогу від волонтерів.
Молодшому 29, але я даю йому 25. За час війни він з’їв більше м’яса, ніж за останні роки в цивільному житті. Але не скаржиться. Він хоче заплатити, і ми сходимося на пачці кави у зернах. Він радіє, коли йому вдається запакувати всі речі в рюкзак, хоча я сумнівалася, що це можливо.
Йому близько 40. Має типову закарпатську зовнішність. У мирному житті робить лижі. Виявляється, на лижах із його фабрики катається фристайліст із Миколаєва Олександр Авраменко.
Вони приїздять учотирьох на «Жигулях». Усі четверо з Вінниці, міста, яке, як і Миколаїв, стоїть на Південному Бузі. Типові роботяги від землі, які опинилися на війні. Тому виглядають трохи смішно, з автоматами і у броніках.
— Таких голодранців у вас, мабуть, ще не було, — звертається один із них до мене.
У них немає змінної форми, тому вони по черзі приймають душ, одягають щойно куплені футболки, труси, шкарпетки — й тільки тоді перуть речі. А потім так і їдуть, у вологих кітелях. Наймолодшому максимум 26-27, найстаршому — 55. Він уже на пенсії, але йому «болить за Україну».
Електронні книжки — це як секс без оргазму
24 травня 2022
Неділя. З церкви я йду одразу в пральню. Хлопці мають приїхати опівдні. Поруч із магазином помічаю позашляховик і трьох молодиків, років по 27-28. Вони вийшли з машини і оглядаються.
Поки речі перуться, вони їдуть у «Грифель» — скучили за хорошими ресторанами. Поки відтискається спальник, маємо 10 хвилин на розмову. Вони з Дніпра й Києва. Їх цікавить, на що в Миколаєві можна подивитися, куди піти й чи працюють книгарні. Останнє питання мене дивує і захоплює. Вони люблять звичайні паперові книжки. Від них, кажуть, своя енергія, свій запах, своя тактильність.
— Електронні книжки — не то, — каже один. Я називаю його «піжон», бо має блакитну гавайську сорочку з жовтогарячим колом сонця на спині.
— Це як секс без оргазму, — додаю я, і вони трохи ніяковіють. Але погоджуються, сміючись.
Льоха повернеться в Крим
29 травня 2022
Вони приїздять учотирьох. А речей привозять на десятьох.
— Нічого, нормально. Машинок вистачить, — заспокоюю хлопців. Один із них місцевий, хоча всі приїхали з Києва.
— Ліпше, шо може стати з хлопом в життю, то коли жінка з тьощою в Польщі, а ти з пацанами в теробороні, — жартує один.
Вони лишають речі і йдуть гуляти містом. Більше ми розмовляємо, як вони повертаються. Наймолодшому 27, найстаршому — 38. Це він місцевий і довго працював у тутешній піцерії «Маленька Італія» (тепер згадую, де могла його бачити). З ним його пес, тринадцятирічний коргі Лексус, або просто Льоха. Льоха має цікаву історію — народився в Криму, а потім устиг пожити трохи в Миколаєві, Одесі, Києві. Тепер повернувся до Миколаєва.
— Так і додому повернеться скоро, — кажу я.
— Та, поженемо тих орків геть — і Льоха повернеться в Крим.
Дякую тобі, дівчинко-військова
10 липня 2022
За весь час дівчат було лише двоє. Обидві медикині.
З першою ми майже не спілкувалися. Вона приїздила з побратимом, залишала прання, і вони їхали у справах. А коли затримувалися, то говорила небагато. Єдине, що знаю про неї, — «чоловічий» позивний, скорочений від її прізвища, «Вася».
Друга також приїздить із супроводом. Її супровід — капелан їхньої частини. Вона з окупованої території, довго не мала зв’язку з мамою. Її розмір XS, така вона тендітна.
Вона вже 13 років на службі за контрактом. І він мав би закінчитися. Після контракту планувала почати власну справу. Вона шиє і хотіла маленьку майстерню. Але мрію довелося відкласти.
Цього разу в неї гарна новина. Кілька днів тому на зв’язок вийшла мама. А зараз вона переживає, чи впізнає її киця, якої не бачила від кінця лютого. Але мама заспокоює — коли вони спілкувалися телефоном, киця була поруч і все чула.
Я захоплююся її мужністю. У неї тихий і спокійний голос, а мова повільна. І не помічаєш, як уважно її слухаєш. А вона розповідає про свої подорожі. Об’їздила Україну, була за кордоном. Отак просто купувала екскурсійні тури і їхала. Там знайомилася з різними людьми. Від тих мандрівок у неї подруга з Миколаєва.
«Спасибо тебе, девочка-военная, за классный выходной!» — так закінчилася одна з її подорожей.
Дякую тобі, дівчинко-військова, за твою силу.
Ви можете читати цю історію, бо її створення профінансували небайдужі читачі та читачки. 3000+ учасників Спільноти The Ukrainians Media
- Завжди і першими читають найкращі історії
- Отримують чотири журнали Reporters на рік
- Відвідують сенсові клуби та онлайн-зустрічі
- Користуються амбасадорською торбинкою
Ближчі до Бога
записано у жовтні 2022
Їх, капеланів, було двоє. Вони обидва із заходу України. Але духовна служба привела у південні області — Миколаївську та Херсонську. Обидва мають великі родини. У них на двох, мабуть, футбольна команда дітей, і не одна, коли ще й онуків лічити.
Перший — постійний відвідувач. Раз на тиждень привозив малого з купою речей від своїх підопічних. Вони всі для нього як діти.
Йому довелося стати героєм одного з репортажів про нашу пральню. Звичайно ж, випадково. «Чистота тілесна така ж важлива, як і духовна», — так коротко можна передати його слова.
Від нього віє молодецтвом. Любить голосно слухати українську музику в машині. А коли за кермом, то завжди в рукавичках без пальців.
Напередодні Трійці він зателефонував і сказав, що в понеділок вони не приїдуть.
— Я взагалі рекомендую вам не працювати в неділю і понеділок. Бо в ці дні й на великі свята прати не можна, — каже він.
— Отче, я вас почула. Діятиму за обставинами, — відповіла.
Надвечір того ж дня він знов зателефонував і поцікавився моїм рішенням.
— Воно залишилося незмінним. Якщо хлопці зателефонують — я не відмовлю. А перед Богом відповім.
— Як собі знаєте!
***
Другий з’явився в середині літа незадовго до мого від’їзду. Невисокого зросту, повненький. Приїздив щосуботи, в один і той самий час. За винятком тижня, коли на суботу припала дводобова комендантська година.
Він розповідав про ситуацію на окупованій території: «Коли місто окупували, ми не знали, що робити. Багато хто просто пішов додому з частини. Але згодом повернулися, коли з’явився я. Це дало людям надію».
Зараз його хлопці розкидані по Миколаєву. І він час від часу їздить у місця розташування своїх підопічних. У нас залишилося дві упаковки польських батончиків, які вирішила віддати йому. Переживає, аби вмісту коробок вистачило на тих, до кого він завтра їде. Просить іще для своїх рушники, спіднє, шкарпетки, засоби гігієни… Практично все, що можна у нас знайти. Бо вони вже по пів року не були вдома і, що найгірше, більшість із них мають родичів і близьких на окупованих територіях.
Він хазяйським оком розглядає речі з нашої гуманітарки, які я розклала напередодні на машинах, і вибирає своїм футболки. Заодно й собі літній костюмчик — синю футболку і шорти.
Він уважно слухав спогади одного з військових про найкривавіші дні Майдану. І раптом той запитав: «А де ж був ваш Бог?». Він не відповів. Із подальших розмов із ним зрозуміла: його завдання не переконувати невіруючих в існуванні Бога, а підтримувати тих, хто вірить.
Вона мого рішення не прийняла
02 червня 2022
Вони знову запізнюються, вже втретє. Цього разу на пів години.
— Може, на четвертий раз приїдете вчасно, — бурчу я усміхаючись.
З ними третій, незнайомець. Хоча який він незнайомець. Його футболка пролежала у нас тиждень, бо минулого разу її випадково забули в сушарці. Тож тепер ми знайомимось.
Мене одразу чіпляють його очі — наївні, відкриті. Певний час він не може розслабитися. Нефронтове життя його напружує — відвик від нього.
Він скромний, відповідальний і серйозний, у нього все має бути розкладено по поличках або кишенях, і то у йому одному відомому порядку. Він гірник-інженер, працював на гранітному кар’єрі. З початком війни у 2014-му кар’єр перестав працювати, бо власник росіянин. Останні п’ять років жив і працював за кордоном. А в березні — повернувся. Дружина не хотіла його відпускати.
— Я вирішив їхати. Вона мого рішення не прийняла. Вдавалася до шантажу. Але я поговорив із психологом, потім психолог поспілкувався з нею. Дочекався приїзду мами й сестри та поїхав в Україну. Я б не зміг інакше.
Ці слова мене розчулюють, але я стримую сльози. Єдине, на що вистачає сил, — подякувати.
Бо він робить, а не кидається словами
02 червня 2022
Ми сидимо разом. Вони обідають. Цього разу привезли мені банани й розділили зі мною гранатовий сік та булочку з маком. Розповідаємо історії, сміємося.
— О, а вам вдалося його підколоти. Це рідко кому вдається, — говорить новенький. А я при цьому дивлюся на нього і помічаю, як акуратно він їсть картоплю пластиковими приборами — виделкою та ножем.
Він вважає, що від нього небагато користі на цій війні, бо не служив в армії раніше. Але побратими запевняють у зворотному: він швидко вчиться і з нього більше користі, бо він робить, а не кидається словами.
А ще він устиг в перукарню. І опісля сяяв від радості.
Дві порції ристрето в «одну посуду»
04 червня 2022
Із суботи на неділю по місту сильно гатили. Тому я спала в коридорі на підлозі. Сон був ще той. Всі тривоги, всі сповіщення в телефоні було чутно, навіть крізь сон.
— Ну хто нормальний буде «стукатися» в друзі о четвертій ранку, — думаю, почувши чергове сповіщення.
Він зателефонував ближче до обіду, коли я прямувала у пральню. Почав розпитувати, як можна приїхати і випрати речі. Спитав, чи це раптом не пластуни організували пральню. Сказав, що передзвонить, як надумають.
— Як вас хоч звати? — спитала я, намагаючись почути відповідь крізь оголошення в супермаркеті. Але так і не розчула.
Вони приїжджають на ультражовтому амбулансі. Старший і той, з ким говорила раніше, — Павло, він пластун. На підтвердження демонструє пластове тату на лівому плечі. Він не вірить ні в Бога, ні в богів, тому жартує, що створив власну релігію. Називає себе Вселенським каватолікосом, тому для нього, будь ласка, дві порції ристрето в «одну посуду».
Він з мого улюбленого Кам’янця, але живе у Києві. Його дружина і діти зараз у Йорку. Він заборонив їм вертатись, якщо загине: «Тут, в Україні, ти будеш однією з тисяч, а там — шанованою вдовою».
Він фізик, тому для нього історія не наука, а філософія тим більше.
— Немає експерименту. Яка ж наука без експерименту?!
Я не сперечаюся, бо знаю, що історія одразу переходить до практики і експериментує «тут і зараз», їй не потрібні «умови, наближені до реальних», — вона діє в реальності.
Люди Півдня
22 липня 2022
Обидва зі Львова, родичі. Старший балакучий, молодший — мовчазний. Вони привозять речі у звичайній коробці. Незвичне в ній — тільки зірка Давида з одного боку і два імені, чи то справжні, чи то позивні.
Старший — такий собі галицький єврей. Тривалий час жив в Одесі.
— Коли розмовляв російською, одесити приймали за свого.
З ним розмова швидко переходить на політику. І в його інтонації я вловлюю нотки повчання — мовляв, ви, люди Півдня, недостатньо українські. І хоч фраза «ця війна через вас» не вимовляється вголос, я зчитую її серед інших слів.
Він узагальнює мешканців Півдня, і я розумію, що йому нічого не відомо про українську еволюцію Миколаєва за останні вісім років. Про мужність миколаївців, які одягали жовто-блакитні стрічки і виходили на місцевий Майдан узимку 2014 року. Невідомо про те, як закінчилось Благовіщення для місцевих сєпарів у тому ж 2014-му, коли прості миколаївці розігнали вночі проросійський мітинг. Про волонтерський рух, який став феноменом для всієї України.
Наступного разу вони приїздять нескоро. Свої права на спеку заявив липень. Того дня сонце лютувало. Місцеві знають, яким гарячим воно буває за кілька хвилин до початку дощу і як «парує» опісля.
— От ми вже тут давно, а я досі не можу звикнути до вашої спеки, — говорить з порога.
— Бо ви нас не любите, — цілком серйозно відповідаю я.
— Та ні, я вас люблю, — чую у відповідь. — Справді, люблю. Мені приємно бувати у вас.
Безлике «воюем за Отчизну» для українця завжди має обличчя
17 вересня 2022
Я ніколи напряму не питала хлопців про їхні мотиви. «Чому ти на війні?». Відповідь на це питання здавалася мені надто інтимною.
«…все, що ми робимо, — для жінок і заради жінок», «…я подивився на цю малечу (зараз говорить про піврічну донечку) і зрозумів, що вона не має ховатися і тремтіти, а я не маю права бути тут — я маю бути там і її захищати».
«..мені болить за Україну — хіба можна спокійно сприймати новини про той жах, який коять російські війська на окупованих територіях».
«…якби я залишився за кордоном, я б не зміг почуватися українцем».
Хтось із них опинився на війні через мобілізацію, хтось, навпаки, витратив купу сил, щоби потрапити до війська. У кожного свої причини. Але кожна з цих причин має ім’я — мами, тата, сестри чи брата, дружини й дитини, побратима й посестри. Ці імена зливаються у величезне море, набувають кордонів і зрештою стають Україною.
Аморфне, чи радше безлике, «воюем за Отчизну» для українця завжди має обличчя — кохане, рідне, з усмішкою, добрими чи сумними очима, живе.
Читайте до теми
Як день, так ніч, чоловіче
Я кожна п’ята і кожна друга. Кожна третя і кожна перша — я жінка, я дружина. Дружина українського військового
Незалежність Олександра Глядєлова
Тридцять п’ять років Олександр Глядєлов знімає одну довгу історію — про свободу та її ціну
Віталіна любила білі троянди
Якою друзі памʼятатимуть 20-річну волонтерку Віталіну Яровенко, яку вбила російська ракета. Продовження фотосерії Алекса Бабенка
