Лада Біланюк: «Чиста мова — явище мітичне»

Ладо, розкажи трохи про себе, чи ти памʼятаєш, як саме почалося твоє знайомство з українською мовою?

Я народилася у Філадельфії, хоча коріння моє повністю українське. Мої батьки зустрілися вже у Детройті, всередині тамтешньої української громади. Вони опинилися у Штатах після таборів DP(з англ. Displaced Persons, табори біженців, що існували з 1945 до початку 1950-х років для переміщених осіб на території Західної Німеччини, Австрії та Італії, зайнятих американськими, британськими та французькими військами, — авт.) у Європі, куди потрапили ще під час Другої світової. Тато — фізик, мама — лікар.

Для жінки того часу здобути ступінь MD (Medical Doctor — фахівець із вищою медичною освітою, — авт.) було справжнім викликом, неймовірним кар’єрним досягненням. Тоді ж як вважалося? Навіть якщо ти маєш медичну освіту, стеля для тебе — роль медсестри. Але мама була цілеспрямованою. Через її виснажливу роботу, коли народилася я (а я друга дитина в сімʼї, маю старшу сестру), батьки покликали на допомогу дідуся з бабусею. Так ми і почали жити великою родиною. Це був абсолютно український дім. Батьки, хоч і вільно володіли англійською та іншими мовами, вдома вживали тільки рідну. А бабця з дідом трохи знали польську, німецьку, але англійської так і не навчилися. 

Сказати чесно, до п’яти років я взагалі не розмовляла англійською. Я встигла трохи «зануритися» у французьку, бо ми на рік виїжджали у Францію, коли тато мав там sabbatical (Sabbatical year — тривала, зазвичай погоджена з роботодавцем перерва в роботі (від кількох місяців до року), яка надається раз на кілька років для відпочинку, навчання, творчості чи особистісного розвитку без розірвання трудового договору, — авт.). Тож коли прийшов час іти до садочка, я була чистим аркушем. Але, знаєте, діти — як губки. Вже у першому класі я не просто розмовляла, а й допомагала іншим дітям. Хоча, звісно, траплялися кумедні моменти з фразеологізмами.

Пам’ятаю, як почула вислів «making your bed». Я щиро не розуміла: як це — «будувати ліжко»? Навіщо його «робити» щоранку? Ніяк не могла осягнути, що це саме «застеляти», тим паче, що тоді постіль мені допомагала стелити бабуся, тож ця концепція «творення меблів» власноруч була для мене цілковитою загадкою.

Хоча я й почуваюся в англійській абсолютно вільно — особливо в науці, бо вся моя кар’єра побудована нею, — українська залишається для мене чимось глибинним. Сьогодні я називаю обидві мови рідними. Багато читаю українською, виступаю з лекціями, а з орфографією допомагають додатки.

Яким було твоє дитинство?

Я виросла в домі науковців, які були дуже віддані Україні, в домі, де панувала дуже чітка ієрархія цінностей. Мій тато завжди казав: «Спершу Бог, потім Україна, і вже тоді — сім’я». Але його розуміння Бога було особливим, інтелектуальним. Він вважав, що Бог створив людину для того, щоб вона мислила, ставила питання і намагалася збагнути цей світ. Це була глибока повага до людського розуму.

Ходила у суботню школу протягом дванадцяти років, була і матура, і «Пласт» — спершу в новацтві, потім трохи в юнацтві. Але чи не найсильнішим досвідом стала поїздка до Києва у 1976 році. Мені якраз виповнилося сім, і ми поїхали на пів року за науковим обміном тата. Ми жили у «Феофанії» — такий великий житловий будинок готельного типу біля Інституту теоретичної фізики. Тоді навколо ще шумів справжній ліс, це зараз там облагороджений парк. Ми з місцевими дітьми гасали тим лісом, грали в «резинки»… Маю багато спогадів за той час, хоч і дуже уривчасто, але це яскраві моменти: памʼятаю, як ми опікувалися малими цуценятами, шукали в лісі порожні пляшки і здавали їх на тару, а на отримані копійки купували ковбасу.

Пам’ятаю форму, віршики про Леніна… Пізніше серед речей я знайшла ту саму читанку зі школи, і там був оцей вірш: «Вище гір високих, Ширше рік широких — Дороге ім’я…». Уявляєш, памʼятаю навіть, що у нашої вчительки був підручник з математики, де Ленін сидить із дітьми і їсть суп! Згадую, як мені постійно намагалися почепити зірочку жовтеняти, а батьки тихцем її знімали. Дитиною, звісно, я не розуміла, чому навколо цієї дрібниці стільки метушні.

Я пішла в перший клас у школу на тодішній Червоноармійській. У моїй програмі російської ще не було, а от сестра в третьому класі вже мусила її вчити. Багато моментів, що стосуються мови й політики, я знаю з розповідей батьків та бабусі: наприклад, батьки говорили, що якщо підняти слухавку телефона — можна було почути інші голоси — нас прослуховували.

Радянські агенти дивувалися: як це так, приїхали американці, які вільно говорять українською, але взагалі ні слова російською?

Бабуся ж моя принципово і демонстративно розмовляла всюди винятково українською, навіть якщо в місті панувала зовсім інша атмосфера. Більшість дітей навколо теж говорила українською, тому поява дівчинки Свєти, яка знала тільки російську, була мені дивна — такий собі культурний шок. 

Яка у тебе освіта? Ти вчилася на антропологиню? 

Увесь мій досвід виростав із багатомовності. Коли батьки кудись їхали, я їхала з ними: в одинадцять років була у Франції, у п’ятнадцять — в Італії. Мене просто записували в місцеву школу, і спочатку я почувалася, як на турецькому ринку, але потроху вчилася. Мене фасцинувало те, як переплітаються мова, культура і різні способи розуміння світу.

До університету я навіть не чула про антропологію, думала вивчати генетику. Але після першого року в біологічних лабораторіях зрозуміла, що так не наближуся до того глибшого розуміння життя, якого прагнула. У природничих науках ти зазвичай вивчаєш якийсь дуже вузький аспект. А коли в університеті я спробувала курс антропології, то це було просто — пфух! Вау, хтось справді досліджує такі речі? Так антропологія знайшла мене, а я — її. 

Як юна антропологиня, ти, мабуть, розуміла, що у тебе є цілий спектр людського знання, культури для вивчення. Як ти обирала, що саме досліджувати?

В Америці антропологія має чотири галузі: археологічна, біологічна, мовна і культурна. Оскільки я виростала багатомовною і мене фасцинував саме мовний аспект — я брала курси про двомовність та мовну політику. І я думаю, ключовим в антропології є саме спостереження. Тобто щоб досліджувати щось, ти маєш поїхати в те місце, жити там. На той час поїхати в Радянський Союз було майже неможливо — хіба що ти берешся доводити, як совєти допомогли «піднести» якесь племʼя.

Вірляна Ткач: «Кожна вистава — це новий світ»

Керівниця мистецької групи «Яра» — про театр, який народжується між Україною і Нью-Йорком

Але тоді це вже буде «компліментарна» антропологія.

Саме так, інакше — ні. 

Я закінчила університет навесні 1990-го року. Свою випускну роботу писала про двомовність, і якраз тоді вийшов цей закон про мови 1989 року. Я почала читати все, що могла знайти, і зрозуміла: ось моя тема! Зміна статусу мов — ось тут мова є важлива, я хочу в цьому розібратися.

Це був збіг історії та часу: Україна відкрилася для західних дослідників. Мій тато мав зв’язки з УВАН — Українською вільною академією наук у США. Він почув про можливість поїхати в Україну і допоміг мені податися через Товариство Шевченка. Якраз восени 1990-го я почала аспірантуру. Спершу в мене була мінімальна стипендія з української сторони, але згодом я отримала грант від IREX (International Research and Exchanges Board). Це вже була суттєва підтримка. Тож на другому році аспірантури я взяла відпустку від своєї програми і поїхала в Україну на дев’ять місяців. 

Це була твоя друга поїздка в Україну після того досвіду в семирічному віці?

Так. Коли я приїхала, то подумала: окей, треба знайти ту «Феофанію». Пам’ятала, що туди ходить 63-й автобус — ми ним колись їздили до школи. Я сідаю в цей автобус, приїжджаю. Готель на місці, хоч і трохи запущений, і багатоповерхівка стоїть. Але все навколо виглядає набагато меншим, ніж у моїх спогадах. Пішла трохи походити лісом — і раптом за два кроки опинилася на іншому його боці. А я ж пам’ятала його як величезний безкраїй ліс! Ну, нічого.

Це була осінь 1991 року, транспорт тоді працював безнадійно. Все постійно ламалось, автобус можна було чекати вічність, а коли він зрештою приїжджав, люди набивалися туди як оселедці. Я стою на кінцевій зупинці, збираюся їхати назад, навколо вже повно людей. І треба розуміти: на мені тоді «не радянські» окуляри, зуби виправлені «не по-радянськи», та й вираз обличчя, хода, одяг — здається, усе видавало в мені іноземку. Я ж тоді навіть хутряної шапки не мала. Словом, здалеку видно, що я «чужа». Стоїмо ми кілька хвилин, і раптом до мене підходить дівчина і питає українською: «А ви не скажете, котра година?». Я відповідаю. І тут вона каже: «А ви часом не Лада?».

Уявляєш? Це була дівчина, на два роки старша за мене. Коли ми бачилися востаннє, їй було дев’ять, мені — сім. Ми колись листувалися, але я про це зовсім забула. А вона мене впізнала! Вона була дуже красива, і як тільки назвала своє ім’я — спогади одразу повернулися. Хоча сама я б точно пройшла повз і не зауважила її. Для мене це впізнання стало ключовим — я знову знайшла подругу дитинства. А через неї — ще кількох дівчат, з якими ми гралися дітьми. Попри те, що я народилася в Америці, маю американський паспорт і на той момент мала стипендію, яка дозволяла мені набагато більше, ніж іншим, — я все одно відчула цю рідність. Там був шматок мого дитинства. Пізніше я часто її відвідувала. Вона навіть запросила мене на справжнє сільське весілля брата її чоловіка — шваґра — на Волинь. Це було неймовірно.

Чи це був твій перший контакт із людьми, які спілкуються суржиком? Вдруге ти приїхала з дослідницьким багажем антропологині, а також мала стару українську мову, вивчену від батьків, таку собі «законсервовану» версію 1940-х років. Що ти зауважила?

Під час першої поїздки ми навіть слова такого не знали — «суржик». Спершу я почала помічати різницю у власному мовленні: в акценті, у вживанні певних слів. А щодо суржику… Я готувалася як дослідниця: мала зразки анкетування, де треба було питати людей: «Якою мовою ви розмовляєте з батьками? Якою в магазині? Якою з дітьми?».

Тоді я мала офіційне призначення від Інституту мовознавства імені Потебні на Грушевського, 4. Там я подружилася з дівчиною, яка працювала секретаркою. Вона навіть брала мене на обід до Будинку міністрів.

Це було неймовірно цікаво: побачити, як працює ця «совєтська рівність».

З нашими червоними перепустками Академії наук ми могли зайти в їдальню, а там були такі «гастрономчики» з продуктами, недоступними для звичайних людей.

Ця моя колега захворіла на запалення вуха. А коли я пішла її провідати в лікарню, то вона сказала: «Слухай, тут у палаті цілий день сидять жінки, вони не так щоб дуже хворі (просто тоді в лікарнях тримали мінімум місяць). Можеш прийти і зробити з ними інтерв’ю». Це і був мій перший спогад про зустріч із суржиком. Там була жінка з Луганщини — дуже мила і жвава. Я запитую її про мову, а вона відповідає: «Ну, украінськім». Питаю: «А якщо російською?». Каже: «Ну, руским». Потім вона пояснила, що це такий «совмєсний язик», але вона може і так, і так.

Тобто вона вважала, що володіє і справжньою українською, і справжньою російською, і чимось посеред?

Власне, у цьому й питання. Вона була переконана, що може порозумітися і з тими, і з тими, хоча самої мови не змінювала. Вона казала, що «балакає», як її батьки. При цьому вона критикувала жителів Києва чи Вінниці за те, що вони говорять «із затяжкою» і вживають незрозумілі слова. Коли я спитала, яке телебачення вона дивиться, вона відповіла, що лише російське, бо в українському забагато слів, яких вона не розуміє. Це направду взірцевий момент, який показує, чому антропологія є такою цікавою наукою і чому тобі потрібно саме занурення в середовище. Без нього ти не зрозумієш, чи ті питання ти ставиш, чи потрібна інакша логіка, інакші терміни.

Мене вразило, що при всьому цьому вона гордо відстоювала свою українськість. Це був 1991-й рік, шалений пуризм в Україні ще не народився. Тоді ще не було всіх цих «антисуржик», «ріже вухо», «не ковєркай язик» — висловів, які згодом почали принижувати таку мову.

В університеті я один рік інтенсивно вчила російську, і мені вистачало знань, щоб порозумітися, особливо якщо домішувати українську. У Києві 90-х на вулицях української майже не було чути. Навіть мої знайомі, що вдома говорили українською, на людях переходили на російську. Так було. Я теж намагалася підвищити свій рівень, тому часто перемикалася на мову співрозмовника — адже саме так людина насправді вчить мову.

А з тими жінками в лікарняній палаті ти спілкувалася українською чи російською?

І так, і так. Якщо людина відповідала російською, я теж переходила на російську. Це була нормальна комунікація. Іноді бувало, що вони перемикалися під час розмови, а коли я переходила слідом за ними, вони поверталися назад. У лінгвістиці це називається accommodation (пристосування): ти таким чином вивчаєш мову, коли пробуєш говорити так, як твій співрозмовник.

Але вже років за п’ять чи десять я помітила, що ситуація змінилася. Людям ставало незручно, коли я переходила на російську. Вони казали: «Та нєт-нєт, я понімаю на украінском, продолжай». У 90-х вони радше воліли, щоб кожен розмовляв своєю мовою, не напружувався і не робив зайвих зусиль. Для мене це було дивно, бо раніше я про таке не чула. Тепер я знаю, що це звична річ для іммігрантів: наприклад, діти говорять англійською, а батьки відповідають рідною мовою. Така двомовність існує між тайванською та мандаринською, між словацькою та чеською. Це не унікальне явище, але тоді в Україні воно мене вразило. Ця «недостосована» двомовність згодом закріпилася в медіа: з’явилися програми з двома ведучими, де один говорить українською, а інший — російською. Навіть на концертах вели програму обома мовами одночасно. Ніби намагалися догодити всім.

Ти бачиш у цьому спробу тишком-нишком нормалізувати двомовність?

Питання в тому, що означає «нормалізувати». Науковці в університеті показували мені книжки й пояснювали, що за радянських часів «двомовність» була кодовим словом для русифікації. Коли в 90-х я казала, що вивчаю двомовність, мені навіть закидали: «Спершу совєти нам її нав’язували, а тепер американці». А я не розуміла: «Що тут такого? Якщо явище існує, його треба досліджувати». Тоді збагнула: не існує науки поза політикою. Те, що я хотіла вивчати динаміку двомовності, а не просто відродження української мови, вже було заявою про певні цінності. Я так наївно думала: якщо щось є, то його треба вивчати. Пам’ятаю чоловіка у Львові, який хотів взяти в мене інтерв’ю — очевидно, він сподівався, що я, як «американська вчена», підтверджу важливість російської мови.

Розчарувала його?

Так, але я розчаровувала і багатьох українців, бо старалася не бути прескриптивною — тобто не казати, «як має бути». Я описувала реальність і те, як ідеологія впливає на вживання мови.

У суспільних науках немає нейтральних тем.

Щодо нормалізації двомовності — мені здається, це був компроміс. З одного боку, був закон, що робив українську державною. Є багато людей, для яких українська — рідна. З іншого — купа людей, які звикли до російської. Це був ніж, що тне у два боки. Така двомовність справді шкодила створенню суто українського мовного простору, але водночас вона розмивала тотальне домінування російської попкультури.

Я навіть маю статтю про телепрограму «Кохання з першого погляду». Я записувала її, бо мене цікавила саме популярна, а не «висока» культура. Там було двоє ведучих: він говорив російською, вона — українською. Шестеро учасників постійно перемикались у мові залежно від того, до кого зверталися. Це було надзвичайно цікаво! Ведучі створювали простір, де людина могла заговорити будь-якою мовою. Звісно, якщо твоя мета — просувати винятково українську, то такий формат лише дозволяв людям і далі залишатися в зоні комфорту з російською. Але в ті часи, коли українського контенту було обмаль, такі програми принаймні привчали російськомовну аудиторію чути українську на телебаченні.

Це виглядає як поступове нагрівання води, в якій плавають відомі нам жаби. Якщо кинути в окріп — вони вистрибнуть, а якщо гріти потроху — зваряться, чи можна це сприймати саме так?

Можна й так сказати. Але мені здається, що така практика двомовності могла спрацювати в обидва боки. З одного боку, вона створювала нові можливості, з іншого — дозволяла зберігати статус-кво. Знов-таки, згадаємо «Кохання з першого погляду»: якщо хлопцю імпонувала дівчина і він хотів справити враження, то підсвідомо обирав ту мову, якою говорила вона. Це могло дати поштовх до змін, але для цього потрібен був певний стимул, плюс це не завжди працювало на користь української.

У 1990-х та ранніх 2000-х українську сприймали як щось другосортне, сільське. Щойно сільський автобус прибував на міську станцію, пасажири різко переходили на те, що вважали російською мовою. Це, як їм здавалося, додавало ваги. Де в цій полярності місце суржику? Адже російська була мовою кар’єри та університету, а українська — чимось домашнім, «для села».

Тут варто визнати, що існують різні суржики. Мову села рідко можна назвати «стандартною». Хоча я пам’ятаю одну жінку з Івано-Франківщини: в одному реченні вона бідкалася, що сільська мова жахлива, а вже за тридцять секунд вигукнула: «Але ж село врятувало мову!». І це правда — саме в селі збереглося найбільше української лексики та вимови. З мовою корінних народів Blackfoot («чорноногі» — це алгонкінська мова, якою розмовляють чорноногі — корінні мешканці північно-західної Північної Америки. Існує чотири діалекти мови, три з яких вживані у Канаді, а один у США, — авт.) у США та Канаді ситуація схожа: мова найкраще зберігалася в найбідніших і найвіддаленіших поселеннях. На жаль, через таку асоціацію з бідністю люди прагнули говорити «по-міському».

Але повернімося до суржику. Були люди, які вчили стандартну російську і стандартну українську, намагаючись уникати змішування. Проте в ті совєтські часи уникали переважно українізмів у російській мові, бо хотіли здаватися «цивілізованішими». Чистотою української мови тоді переймалися значно менше. Навіть у науці тема зросійщення української була фактично під забороною, бо офіційним курсом було «злиття» двох мов. У радянські часи суржик не міг бути темою досліджень ще й тому, що «радянська людина» мала бути взірцем високої культури. Суржик вважався ганьбою, бо він не вписувався в ідеал. Але законами живу мову не спиниш.

Мені здається, що суржик зрештою став такою собі субкультурною мовою, яка, в певному сенсі, навіть мала антиавторитарний підтекст.

Як розрізнити суржик, діалект, арго і піджин?

Піджин — це суто лінгвістичний термін. Він описує спрощену контактну мову, яка виникає між людьми, чиї рідні мови абсолютно не схожі.

Наприклад, піджин у росіян та швейцарців, які торгували між собою?

Саме так. Або піджини в Папуа Новій Гвінеї чи в колишніх колоніях. У піджині немає складної граматики, відмінків, речення короткі, тобто мова складається з кількох сотень слів та елементарної граматики. Але з українською та російською такого ніколи не було. Вони з однієї мовної родини, мають купу спільної лексики, тож потреби у такому радикальному спрощенні просто не існувало.

Коли покоління виростає, розмовляючи піджином, і діти починають розвивати його в повноцінну мову зі складною граматикою — це вже креольська мова. Я знаю, що зараз в українських гуманітарних науках вживають терміни «креольський» чи «піджин» щодо нашої ситуації, але з погляду мовознавства це радше метафори, аніж точне застосування термінів.

Мене вчили, що суржик не є ні піджином, ні креолом. Тоді це mixed language — змішана мова?

Так, це змішана, контактна мова. Лінгвіст Пітер Ауер бачить тут цілу гаму. З одного боку — перемикання кодів: коли ти свідомо вирішуєш перейти з однієї мови на іншу залежно від теми чи контексту. З іншого — те, що він називає fused lect (спаяне мовлення). Це коли мови настільки переплетені, що їх уже неможливо розділити граматично, це єдина, монолітна суміш.

Суржик може бути таким «спаяним мовленням», як у жінки з Луганська, чия стабільна мова поєднує елементи і українських, і російських стандартів. А між цілеспрямованим перемиканням кодів і «спаяним мовленням» якраз і є, те що Ауер називає mixed language, коли двомовні люди змішують мови просто тому, що можуть. Ось, наприклад, я переходжу на англійську мову just because I think you understand.

Не тому, що слів забракло, а тому, що так вирішила.

Саме так. Або щоб додати іронії чи жартівливого відтінку — це прагматична зміна коду.

Щодо діалектів у селах: мені здається, там є і прадавнє коріння місцевої мови, і пізніші нашарування — від чиновників, медіа, від служби чоловіків у радянській армії. Чистий діалект, як і чиста мова, — явище мітичне, бо споконвіку різні групи людей мали контакти і мовні впливи між собою.

В університеті нас вчили, що по діалект треба їхати у найвіддаленіші села. Ми шукали людей з мінімальною освітою — три-п’ять класів, — які не «забруднені» школою чи телебаченням. Зараз такий підхід іще релевантний?

Думаю, нам не варто так жорстко визначати діалект. Навіть сотні років тому люди подорожували: були бандуристи, лірники, пани, священники… Контакт з іншими мовами був завжди. Щоб не переймати чужі слова, треба мати дуже сильне переконання престижу власної мови та її чистоти. Ми знаємо багато творів, де чиновники говорять яскравою мішаниною — як у «За двома зайцями». Це люди, які намагаються вживати мовні ресурси, нібито вищої соціальної групи, але не надто вдало це роблять.

Тобто намагаються надати собі статусу. Це те, з чого ми починали.

Так. Але мова жива. Навіть у найглухіших кутах чи в горах люди спілкувалися з відвідувачами або ходили в інші місцевості. Темп життя змінився шалено, але всі мови мають сліди контактів. Якщо зазирнути глибоко в історію — всі кудись переміщувалися. Скіфи чи дуліби не розмовляли сучасною українською. Це як в англійській мові: ранніх письменників сьогодні майже неможливо зрозуміти без підготовки. Це природний процес: мова — це рух, а не законсервована форма.

Логічно, бо мова Сковороди відрізняється від нашої, але не так радикально, як мова Чосера — від сучасної англійської.

А можливо, це ще тому, що давню розмовну українську просто не записували? Ми знаємо старослов’янську як письмову мову, але люди від часів дулібів могли розмовляти інакше.

Мова жива, вона постійно змінюється через контакти, і це природно. Неприродно — це коли хтось приходить і завойовує, забороняє, силоміць переписує книжки та словники.

А поза тим…

Є народи, які дуже ревно стежать за чистотою мови, наприклад, поляки чи французи. Як ти ставишся до такого пуризму? Чи варто будувати бар’єри від хвиль англіцизмів, які ринуть звідусіль — від Нетфлікса до IT-сфери? Адже в українській мові повно запозичень із грецької, німецької чи французької, які ми вже й не вважаємо чужими. Що ти про це думаєш?

Питання автохтонності — це завжди питання глибини: хто був першим — скіфи чи ті, хто жив до них? До епохи друку та інформаційних технологій мова змінювалася повільніше, контроль над словниками був у руках інституцій. Я пам’ятаю спалах обурення, коли Microsoft випустив свій перший онлайн-словник Encarta. Консерватори кричали: «Як вони сміють не дотримуватися стандартів Oxford чи Webster’s?». В Америці й досі бідкаються, що молодь у листуванні «нищить мову» своїм сленгом.

Але я би хотіла повернутись до різниці між суржиком і діалектом. Як мовні феномени, вони подібні — бо це місцеві різновиди. Тільки діалект має конотацію чогось «чистого», недоторканого впливами, хоча це теж ілюзія — впливи були завжди, через тих же кобзарів чи мандрівних торговців.

Проте сучасний суржик отримав у рази більше зовнішнього впливу. Це наслідок того, про що ти казала: Голодомор, масове переселення людей, урбанізація, коли вихідці з сіл на фабриках шукали спільну, зручну мову. На Слобожанщині, наприклад, діалекти природно мають більше спільних рис із російською навіть в автохтонних формах, бо мовна гама від села до села змінювалася поступово, ще до появи кордонів. Не весь суржик є діалектом, але варто визнати: багато з того, що ми сьогодні тавруємо як суржик, ймовірно, має глибоке діалектне коріння.

Друге питання — це люди які говорять суржиком. Що з цим робити? Це їхня рідна мова, вона грає на серцевих струнах, це спогади з дитинства. Постійно повторювати людині, що її мова «жахлива» чи «гнила», — шкідливо і непродуктивно. Ми не мусимо робити суржик державною мовою, але маємо позбутися дискримінації і таврування. Коли таку мову вживає Подерв’янський, він маркує певних персонажів. Але подивімося на сучасне кіно — «Припутні» чи «Спіймати Кайдаша». Там герої говорять по-різному: хтось чистішою українською, хтось діалектом, хтось суржиком. Це віддзеркалює реальність. Такі фільми показують справжнє, природне життя сучасної України. Для величезної кількості людей це звучить як рідне, і ми не можемо це просто перекреслити.

Скажи, як, на твою думку, змінився статус суржику? Мене у школі вчили, що суржиком «культурні люди» не розмовляють. Мовляв, якщо ти ходив до української школи, то не маєш права так говорити. Проте в університеті ставлення змінилося: суржик став об’єктом дослідження. Чим він є для українців сьогодні? Яка його конотація в сучасному суспільстві?

Зараз сформувався цілий пласт освічених людей, які знаходять у суржику особливий колорит. Для них це спосіб самовираження, що дарує певну свободу й розкутість. Суржик вживають свідомо, щоб додати іронії, жвавості, створити атмосферу неформальності та близькості. Для тих, хто не є радикальним пуристом, це просто ще один комунікативний засіб, один із різновидів мовлення.

Звісно, залишаються й переконані пуристи. Для них суржик — це символ багатовікового тиску Росії на Україну, і цей символізм такий сильний, що викликає у них фізичну відразу. Це частина нашої різноманітності, і вони мають право на ці почуття, але, як на мене, головне — щоб вони не принижували інших.

Особливо гостро це питання постало після початку повномасштабного вторгнення. Багато людей стали біженцями або внутрішньо переміщеними особами. Якщо вони вважають суржик своєю рідною мовою, то приниження за те, що вони «говорять не так», лише шкодить. На складне питання «чому б тоді не говорити просто російською?» сама Росія дала вичерпну відповідь: вона використала мову як привід для вторгнення. Це стало поштовхом для багатьох почати перехід від російської.

Сьогодні ставлення до суржику стає спокійнішим. У популярній культурі він частіше з’являється як інструмент для показу реального життя. Це дозволяє людям ідентифікувати себе з героями, бо ті звучать так само, як люди в їхніх селах. Можна згадати й експерименти в літературі, як-от книжки Михайла Бриниха. Це спроба не тримати українську мову як недоторканну святиню, а гратися з нею, творити щось зовсім нове.

Власне, це підводить нас до теми творчості суржиком. Колись він панував у маскульті через образ Вєрки Сердючки, де «градус українськості» змінювався залежно від аудиторії. Зараз ми маємо цілий кластер блогерів та авторів, як-от Татуся Бо чи Женя Кузнєцова. Вони збирають величезну аудиторію, бо здаються «своїми», доступнішими за тих, хто пише винятково чистою літературною мовою. Люди й у коментарях відповідають їм так само.

Так, і ще до Татусі Бо був персонаж Дід Свирид. Він фактично розпочав цей рух, написав маніфест «бойового суржику». Ідея в тому, що для використання суржику як «бойового засобу» критики ти якраз маєш бути дуже освіченим і добре знати літературну норму.

Але це лише одна сторона. У тієї ж Татусі Бо багато ностальгічних описів дитинства: іриси, дитячі пригоди, побутові дрібниці. Це не ностальгія за Радянським Союзом як системою, а туга за дитячою близькістю. І це — вживу модне зараз слово — дуже «потужно». Воно має велику силу, бо воно рідне.

Я відчуваю подібне, коли зустрічаюся зі знайомою із Сіетла. Ми разом ходили до нашої діаспорської школи і зараз пригадуємо свої слова: «лазничка» або «йти нагору / надолину» (вгору чи вниз по будинку). Люди, які не знають цих говірок діаспори, нас часто не розуміють.

Згадаймо ще «Братів Гадюкіних». У них надзвичайно цікава мова.

Колись я була свідком суперечки між продавцем дисків та покупцем: один доводив, що це суржик, а інший — що діалект. Насправді там є і те, і інше: багато русизмів поєднуються з виразними діалектизмами, фонетика там також дуже цікава.

Як усе це перекладати англійською? Чи воно взагалі надається до перекладу? Існують різні стратегії роботи з українським суржиком. Наприклад, у книжці Олени Стяжкіної «Смерть Лева Сесіла мала сенс» перекладачка Домінік Гофман знайшла цікаве візуальне рішення: вона зробила сторінки різного кольору. Сірі сторінки позначають суржик, а світлі — літературну мову.

Це, мабуть, найважче питання. До речі, я думала, що в Стяжкіної йдеться про різницю між українською та російською мовами, бо не читала оригіналу.

Так, спершу герой російськомовний, а потім відбувається еволюція його мовлення через суржик до української.

Переклад такого явища — це завжди спроба передати дух, адже мова є прямим віддзеркаленням культури. Вона втілює світогляд: те, у що ти віриш, як ставишся до довкілля, які маєш цінності та як називаєш людей навколо.

Крім того, різниця в мові завжди відбиває різницю в суспільному статусі. Вживання стандартної літературної мови вимагає певної соціальної дистанції, адже це «вишліфувана» освітою мова. Навряд чи ви знайдете село, де люди говорять винятково літературною. Тож при перекладі головне — передати неформальність, рівень близькості та походження героя: сільське воно чи міське. І це не означає, що людина має звучати неінтелігентно. Нестандартною мовою можна висловлюватися надзвичайно дотепно, логічно й точно.

Зрештою, навіть Шекспіра можна перекласти нестандартною мовою.

Саме так, якщо ти розумієш меседж і те, що в цій історії є універсальним. Хоча я не займаюся перекладом професійно, мені здається, тут треба враховувати всі нашарування мови в конкретному середовищі.

Візьмімо англійську: вона має американський, британський, канадський, індійський чи сінгапурський варіанти. Кожна місцевість має свій колорит. Якщо ми перекладаємо щось нестандартне, то, теоретично, мали б робити окремі версії для британської та американської публіки. В індійській англійській, наприклад, є безліч зворотів, які дають особливий «смак» тексту, — це не діалект у чистому вигляді, але це працює на образ.

Мені розповідали про фільм «Ти — космос», який нещодавно показували у Польщі. Це історія про далекобійника між зірками — такого собі space trucker, представника робочого класу в майбутньому. Головний герой розмовляє хмельницьким суржиком. Моя знайома, яка дивилася фільм з польським перекладом, зауважила, що без цих діалектних відтінків мова стає «пласкою», вона щось втрачає.

То суржик такий унікальний, що просто неперекладний?

Можливо, варто шукати відповідний соціальний еквівалент. Впевнена, що в тій-таки польській є мова робочого класу або регіональні різновиди, пов’язані із селом, які міг би вжити такий персонаж, як далекобійник.

Але це вже вищий пілотаж перекладацької майстерності — знайти ту форму, яка б не просто замінила слова, а передала той самий соціальний код.

Це як у французькій мові, де молодь у містах називає гроші «фрік». На все є свої назви, і це теж спосіб маркувати «своїх».

У мене є питання про ґвару і про суржик. Ґвара стала продуктом популярної культури. Є словник ґвари з красивими ілюстраціями, який продається у крамницях, куди заходять туристи купити собі якісь сувеніри. І ґвара стала сувеніром. Чому суржик не став маркетингово привабливим? По ґвару їдуть до Львова, проводять цілі екскурсії, розповідають про батярів Львова, про цю особливу мову Львова, якої вже не існує.

Я думаю, що суржик став. Підтвердженням цього є сюжети «Телебачення Торонто», пісні гурту Latexfauna. Можна купити собі шкарпетки, що кажуть «Я тобі нравлюся». Я думаю, як у Львові ці всі ресторани тематичні: «Криївка» і «Реберня». Туристично привабливе місто — то вони просто знайшли ще одну річ, що можуть експлуатувати.

Тобто у галицької ґвари був хороший «маркетолог» і «піарник»?

Так. Я думаю, у суржику вони теж можуть з’явитися — і почасти вже є. Згадаймо персонажа Гуся (популярний персонаж інтернет-коміксу та мем, авторкою якого є художниця-ілюстраторка Надія Кушнір, — авт.), який став неймовірно популярним. Я знаю, що його авторку за це критикували, але персонаж «пішов у народ». Я навіть бачила серветки з Гусем, а в київських сувенірних крамницях можна купити чашки чи тарілки з його висловами, часто далекими від мовного стандарту.

Суржик зараз має свій ринок. Колись це була нішева, альтернативна сфера, а зараз це те, чого багато хто хоче — цієї легкості й безпосередності. Раніше я чула критику, зокрема щодо Сердючки: мовляв, якщо весь гумор побудувати на суржику, то це означатиме, що українська мова без суржику не здатна бути смішною.

Але це не так. Гумор літературною мовою і гумор суржиком — це просто різні речі, вони висловлюють різні відтінки. Придушення суржику не зробить літературну українську смішнішою. Це просто жива мова, органічний процес, яким неможливо повністю керувати.

Ось Франція теж намагається офіційно «придавити» запозичення, особливо англіцизми.

Але молодь все одно буде опиратися нормам, адже заборонене — завжди цікавіше.

Звісно, тут є складний момент: існують слова та вирази відверто вульгарні або принизливі. Тому в різних сферах життя завжди будуть існувати певні обмеження на їхнє вживання.

Ти згадала про гурт Latexfauna, і це наводить на думку про еволюцію суржику. Сьогодні суржик є не тільки у піснях — він стає складником високої літератури. Наприклад, є прекрасний роман Ніни Кур’яти «Дзвінка. Українка, народжена в СРСР». У романі південний діалект — одеський, бесарабський — постає як ядро її особистості, як мова її дитинства й бабусі. Коли вона потрапляє до великого міста, то усвідомлює: «говорити по-городському» означає перемикатися на інший код. Проте під час Помаранчевої революції відбувається її становлення: вона не відкидає суржику, а навпаки — приймає його як частину свого національного «я». Те саме я спостерігаю у прозі Сашка Столового, яку я перекладала англійською. Уся його книжка написана мовою, яку сам автор називає діалектом рідного села Оринин. Але ми як науковці розуміємо, що межа між діалектом і суржиком тут дуже тонка…

Це свідчить про те, що наша мова і культура стають повнішими, різноманітнішими і, якщо хочете, дорослішими. Люди стали упевненішими в існуванні України як держави та в легітимності своєї мови.

Колись суржик сприймали винятково як загрозу. Пуристи боялися, що він підкосить українську мову, стане інструментом зросійщення і зрештою зруйнує літературну норму. Але зараз цей страх відходить. З’явилося розуміння, що ми можемо одночасно мати і вишукану літературну мову, і чітку бюрократичну, і безліч живих говірок, пристосованих до різних життєвих ситуацій.Ми нарешті примиряємося з тим, що Україна різноманітна і не складається лише з ідеалізованих стереотипів про «козаків та берегинь». Люди різні, вони мають різні історії, і багата мова здатна це передати. Навіть якщо ти не розумієш конкретного діалектного чи суржикового слова, ти все одно відчуваєш цей «смак» чогось складнішого і багатшого. Це і є ознака живої, повнокровної культури.

Читайте до теми

Роздуми про Європу з України

Чи усвідомлюють вони до кінця, що саме стоїть на кону?

Що в імені Григорій?

Як і чому мовчання батька привело сина в Україну

Джонатан Крауз: «Люди цього не усвідомлюють, але вони впливають на війну — мільйоном дрібних способів»

Історик війни — про психологію імперії, минуле і майбутнє

Олексій Савченко: «Спадщина — це не історичний супермаркет, де можна взяти лише те, що подобається»

Музейник і дослідник кримськотатарської спадщини — про некомфортну деколонізацію, колоніальну оптику дитячого відпочинку в Криму та стійкість традиції

Катерина Ботанова: «Я вірю в силу культури змінювати суспільство»

Кураторка та дослідниця культури — про візіонерство, культуру під час війни та опори в умовах радикальної одночасності

Сергій Плохій: Я хотів бути добрим істориком

Професор Гарварду Сергій Плохій — про власний вибір і зобов’язання професійних істориків перед суспільством, у якому вони живуть