Микола Каблука: «Світло — це намір, що вже існує, але до нього ще не можна доторкнутися»

Миколо, ваша мама займалася виробництвом світлової реклами. Пізніше ви й самі працювали в цій сфері. Як ви зацікавилися темою світла?

Це був перший практичний дотик до світла. Я експериментував із доступними тоді світловими джерелами, які залишалися в майстерні. Обклеював люмінесцентні трубки кольоровими фільтрами, щоб отримати ефект каустики, який ми тепер так полюбляємо (бере склянку з водою, світить на неї ліхтариком на телефоні й показує, яке світло видно на білому тлі, — ред.). 

Мене тягнуло до світла ще з дитинства. Я помічав, як світло впливає на людей, гуляючи у дворі в бабусі. Ті самі простори радикально змінювалися залежно від стану сонця й погоди.

Вирішальний момент настав, коли я побачив готичний собор під час поїздки за кордон. Я був шокований тим, як його підсвічували, наскільки ефектний і яскравий вигляд він мав у темряві, коли рельєфи ставали ще виразнішими. 

Я вирішив спробувати подібне в Україні. Спершу було важко пояснювати замовникам, що світло — це не лише порахувати люкси (одиниця вимірювання світла — ред.). Що воно не суто функціональне й потрібне не лише для того, щоби не спіткнутися або щось прочитати. Це емоційна річ, яка може впливати на людей більше, ніж дорогі меблі.

Здається, собор — саме те місце, де розумієш, що світло може бути не лише утилітарним, але й метафізичним.

Люди намагалися пояснити будову світу, запровадивши поділ на стихії: вогонь, землю, воду, повітря. Як на мене, можна запровадити такий поділ на світло й темряву. Вся інформація до нас доноситься через світло, яке долає мільйони світлових років.

Навіть у давній сакральній споруді Стоунхенджі все побудовано довкола руху сонця. До появи електричного світла церковну архітектуру проєктували вдумливо, спостерігаючи за тим, як світло падає на внутрішні вівтарі, як заходить крізь окулюси в стелі та як розсіюється віконними прорізами. Архітектори ще тоді розуміли, що світло створює атмосферу.

Ви понад 25 років працюєте зі світлом, від технологічного до філософського виміру, стали магістром мистецтв зі світлового дизайну в Німеччині. Що вас найбільше захоплює у світлі?

Світло — це не про те, щоби ввімкнути і вимкнути вимикач. У нього є багато проміжних етапів. Це багатофункціональний інструмент, який можна перелаштовувати під різні сценарії, як у театрі: в першій дії одне світло, а в третій — зовсім інше. Прямокутник сцени той самий, але світло змінюється протягом вистави, і це впливає на сприйняття. Недарма кажуть: «Залежно в якому світлі подати».

Світлом можна змінити простір до невпізнання. Для прикладу, ресторани, де темно, відвідувачі зазвичай сприймають як такі, куди краще прийти на вечерю, ніж на обід. Можна підсвітити деталі, які в іншому світлі люди навряд чи помітили б. Керуючи світлом, можна керувати увагою й емоціями.

Роботу світлового дизайнера можна порівняти з роботою художника. Щоб зробити різні мазки, йому потрібен і широкий пензлик, і тонкий, і пишний, і плаский. Зробити з цих мазків одну картину не так просто. Це не повісити одну лампочку і залити приміщення світлом. Треба продумати кілька джерел світла й зробити так, щоби вони працювали для різних сценаріїв. 

Наприклад, як у Unit.City в Києві, де ми робили світловий дизайн. До сьомої години вечора світло працює для режиму бізнес-кампусів, поки люди на роботі й перебігають із корпусу в корпус. А після сьомої стає теплим, нерівномірним, із трафаретами тіней. Острівці світла потопають у зелені: можна і на побачення прийти, і з дітьми погуляти.

Ми звикли сприймати світло і темряву як антоніми. Але темрява — це просто відсутність світла, а також тло, де світло може проявитися. У чому, на вашу думку, цінність темряви?

У природі є день і ніч: вони врівноважують одне одного протягом року. Якби не було тіні, світло не було б таке помітне та цікаве. Проєктуючи світло, ми проєктуємо і тінь, і саме їхній контраст розкриває об’єм і фактуру простору — від інтер’єрів до цілих міст. Світло видно поряд із тінню. 

Хороше світло — не лише яскраве і рівномірне. Таке рідко потрібне, хіба що для трансляції на футбольному полі. Коли світла надто багато і воно освітлює дерева, це заважає птахам чи комахам, які живуть у місті. У Франції на законодавчому рівні заборонено спрямовувати штучне світло на зелені зони, якщо це завдає шкоди екосистемам, а при розробці нових проєктів передбачають trame noire — екологічні коридори темряви для нічних тварин. Також містянам може бути складно заснути через світлове забруднення. Близько третини населення планети, зокрема мешканці мегаполісів, не бачать більшості зірок на нічному небі.

Неба немає, небо є

Вчені кажуть: уся астрономія — це погляд у минуле. Олена Компанієць знає це краще за інших

У світловому проєктуванні міст є підхід dark infrastructure, тобто інфраструктура темряви. Женева стала першим містом, яке в 2021 році зробило темряву основою світлового майстер-плану: спершу вони визначили зони, які не мають світитися, і лише потім спроєктували необхідне світло навколо них. 

Зрозуміло, що в Україні з блекаутами і світломаскуванням інфраструктура темряви сприймається інакше. Згадую фото, де хтось їде по Львову на велосипеді, обмотаний гірляндою, і стає єдиним джерелом світла на вулиці (усміхається).

Здається, минулої зими ми ще більше відчули, як темрява впливає на настрій. 

Нам так важко взимку, тому що наші очі не лише візуально сприймають світ, але й зчитують яскравість і спектр світла. Це стало відомо на початку двотисячних, а у 2017 році троє американських учених отримали Нобелівську премію з фізіології і медицини, бо дослідили, як саме гени та білки в клітинах реагують на зміну дня і ночі й підлаштовують під це нашу фізіологію. Якщо спрощено, то очі дають команду ендокринним залозам. Ті розуміють, у який момент почати виробляти гормони, а в який припиняти. Тобто кількість світла, яка потрапляє через сітківку, впливає на гормональну регуляцію, а отже, і на настрій.

Узимку світлові дні вдвічі коротші, світло сіре, тож люди страждають і розганяють себе кавою. Тому важливо подумати, як облаштувати світло вдома й на робочому місці, особливо якщо сидиш далеко від вікна.

Може здатися, що яскраве світло вдома більш доречне, але насправді, якщо приходиш після роботи, воно може загнати тебе в такий стан, що важко відпочити, і ти продовжуєш бігати по дому. Тому краще мати теплі й не дуже яскраві джерела світла й використовувати відбите світло (ставити дзеркала навпроти джерел світла, робити світлі стіни й стелю, ставити скляні стільниці, глянцеві фасади меблів — ред.). Тобто варто враховувати не лише звідки йде світло, а і як воно буде відбиватися.

Також в інтер’єрах дедалі більше використовують приховане світло. Якщо раніше була одна люстра на всю кімнату, то зараз точково: настільна лампа, торшер, світлодіодна стрічка, вбудована в меблі. Це класно, бо ти не бачиш джерела світла, воно не ріже очі й не сліпить.

Ви вже згадували про світлові майстер-плани міст. Звучить як назва нудного документа, але по суті це просто набір сценаріїв, який вигляд місто матиме вночі. В Україні жодне місто не має світлового майстер-плану, але є ініціативи у Львові й Дніпрі. Поясніть, чому кожному місту потрібен світловий майстер-план і не можна скрізь повісити однакові світильники, як це роблять міські служби?

Так, якщо немає інших критеріїв, то міськсвітло обирає джерела освітлення суто з інженерних міркувань. Зазвичай це максимально яскраве і холодне світло, щоби всім було видно, що світильники нові, а також максимально енергоефективні. Насправді можна зекономити ще більше, якщо правильно спроєктувати світло: можна уникати переходів від світла до темряви на вулицях і використовувати смарт-світло, яке автоматично перелаштовується залежно від часу доби.

До того ж увечері недоречне холодне світло, бо воно повністю ламає ендокринні процеси — блокує вироблення мелатоніну, гормону сну. Тобто якісно заснути після прогулянки містом буде важко. Навіть у мобільних телефонах виробники спланували нічний режим так, щоби екран сам перемикався на теплий колір, коли настає темний час доби. А на вулиці ми так не робимо.

Світловий майстер-план — це і про функціональні, і про естетичні потреби. Багато туристів приїжджають до Гонконга, щоби подивитися на його вечірню чи нічну панораму. Це одна з тих речей, яка справляє перше враження на іноземців. В українських містах також можна спроєктувати світло так, щоби був гарний огляд з основних точок. 

Словом, світловий майстер-план — для того, щоб розуміти цілісний стандарт: яке світло потрібне у різних районах, спальних чи туристичних; як зробити місто безпечним, аби водії бачили пішоходів, а пішоходи водіїв, і водночас не нашкодити тваринам, які активні в темряві.

Поки що ми лише на першому етапі, тобто маємо лише чернетку стратегії Львова й Дніпра. Щоби почати роботу, потрібно, щоб ідею підхопили місцеві архітектурні спільноти, офіси головних архітекторів, міські служби, а також забудовники, які мають споруджувати об’єкти, що вписуються в загальну структуру міста. Наша команда готова з цим допомагати.

Спершу треба дослідити культурні, архітектурні, історичні зрізи міста, провести обговорення з місцевими мешканцями. Наприклад, у французькому Ліоні публічні слухання і воркшопи тривали чотири роки. Це все потрібно, щоб зрозуміти, в яких районах більше місцевих, а в яких — більше гостей міста. Ціль світлового плану не в тому, щоби робити освітлення лише для туристів, але варто виділити монументи і пам’ятки, які важливо підсвітити. Зрозуміти, де є транспортні вузли і потрібне освітлення доріг і тротуарів; а де потенційні буферні зони, які могли би стати природними острівцями з дикою природою, де можна зробити затемнення.

Для прикладу, Дніпро має найдовшу набережну в Європі. На рівні генплану місто побудоване так, що центральним проспектом є річка, тобто набережні розвинені майже на всю ширину міста. Пішохідні зони зв’язані з парками, тож з боку світлового дизайну буде доречно підсилити відчуття, що ти ще не залишив парк, хоча йдеш уже пішохідною зоною. 

У Львові зараз розвивається терапевтична, медична функція завдяки центрам реабілітації і протезування, зокрема Unbroken і Superhumans. Для останнього ми розробляли освітлення. 

Разом із командою центру вирішили, що світло там не має бути блакитним і лікарняним, а нагадуватиме атмосферу ретриту. Більшість пацієнтів і так потрапляє в Superhumans у складному моральному стані через поранення, а тут ще й у палатах немає контакту із сонцем. Тому ми спроєктували світло так, щоби воно змінювалося подібно до світла за вікном. У пацієнтів, які роблять перші кроки на протезах, виникає враження, що вони десь на природі. Для цього ми використовували природні кольори й спеціальні тіньові патерни — живі тіні на фасадах і через трафарет. Вони імітують гілки дерев і посилюють відчуття, що людина перебуває не в замкненому просторі, а просто неба.

Тому потенціал світла для відновлення варто досліджувати. Ми хочемо зробити у Львові фестиваль світла під девізом «Світло як терапія» і вже мали про це розмову з мером.

У Києві поки що немає ініціативи щодо світлового майстер-плану. Але ваша команда працювала над світловими рішеннями в терапевтичному саду на ВДНГ. Ви також стали меценатами проєкту. Як світло допомагає відновлюватися?

Терапевтичний сад ми задумували для відновлення поранених, але він доступний для всіх відвідувачів. Цей проєкт живе вже майже рік. Ми хотіли зробити прототип, який потім можна було би масштабувати на всі регіони України. Для цього майже пів року вивчали світовий досвід створення терапевтичних садів. Як на мене, нам вдалося долучити найкращих спеціалістів із різних сфер, зокрема фахівців із реабілітації, які продумали, як поранені можуть відновлювати в саду моторику, працюючи із землею і рослинами. Це можна буде робити і влітку, і взимку — на відкритому повітрі чи у павільйонах, які зараз добудовуються.

Світло в терапевтичному саду майже непомітне, дуже м’яке і динамічне. Його достатньо для безпеки та орієнтування в просторі, але основний фокус ми зробили на підсвічування дерев і кущів. Це світло з димуванням (тобто зі зміною яскравості — ред.): деякі світильники розгораються, деякі плавно згасають, а світло плавно розчиняється в лісі. Цю динаміку важко помітити неусвідомлено, але можна присісти на лавку й поспостерігати.

Динаміка світла схожа на динаміку дихання: ми не помічаємо, як дихаємо, хоча робимо це постійно. 

Терапевтичний сад передбачає роботу з п’ятьма чуттями: зором, нюхом, слухом, дотиком і смаком. Ми намагалися спроєктувати світло так, щоби навіть без доторку можна було відчути максимальний контакт із природою. У сад можна прийти, щоби випустити напруження й неспокій, гармонізуватися після стресів і безсонних через російські обстріли ночей. Якщо обійти парк кілька разів, це справді відчутно збалансовує.

Як виникає світлове рішення: спершу математичний розрахунок, а потім емоція? Чи навпаки: інтуїтивний образ, який потім починаєте обраховувати?

Мені хочеться прагнути до прикладу Леонардо да Вінчі. Хтось сприймає його як митця, який мислить образами, а хтось як інженера, який знає опір матеріалів і оптику, але в будь-якому разі він новатор свого часу. 

Я намагаюся дивитись на проєкти одразу з двох боків, включаючи і ліву, і праву півкулі. Мені подобається, коли жодна з них не домінує, але для цього доводиться притримувати коней (усміхається). Технічне підтягує творче і навпаки, вони ніби взаємно добудовуються.

Так було з меморіалом «Хрест Героїв» у Вишгороді, де я і працював над світловими рішеннями, і продумував матеріальну форму з величезних дзеркальних поверхонь. Все почалося з дуже тонкої задачі: зробити меморіал так, щоби він став не лише образом скорботи, а й занурив людей у стан, який буває у церкві. Маючи цю задачу, я одночасно думав і про технічні моменти, наприклад багаторазове відбиття світла. Мені хотілося створити його образ без матеріальної оболонки. Образ світла, яке ніби висить у повітрі.

Ви часто розповідаєте, що створюєте меморіали нового типу. Як ви інтегруєте їх у середовище, природне й міське, додаючи їм життя?

Одним із перших став меморіал на місці зруйнованого Романівського мосту в Ірпені — «Дорога життя». Його треба було зробити всього за два місяці. У мене виникла ідея зшити зруйновані половинки мосту пульсуючим світлом із червоними нитками. Ніби зашити свіжу рану в процесі загоєння, після якої залишається шрам. Щоби створити контраст, ми спрямували музейне світло на залишки арматури чи бетону, які звисали з переправи. Бо матеріальне, бетонне, можна зруйнувати, але нематеріальне — ті самі червоні нитки — непорушне і сильніше за бетон.

Природу я завжди сприймаю як частину меморіальної інсталяції. Небо, яке видно в дзеркалах, завжди різне: сьогодні світле, завтра з хмаринками, а ще за дві години воно має помаранчевий відтінок. Меморіал не має бути статичним: до нього не мають приходити двічі на рік у певні дати, він має жити в контакті з людьми. Тому перехожі й місто вливаються в інсталяцію.

У меморіалу «Хрест Героїв» є два сценарії, як людина може з ним взаємодіяти. Здалеку він прочитується як силует козацького хреста. Але якщо зайти всередину з будь-якого боку, то здаватиметься, що меморіал не такий, як ззовні, — дзеркала ламатимуть простір.

Світлові крапочки в центрі меморіалу помножуються в нескінченність двома паралельними дзеркалами. Ними тече не електрика, а світло по тоненьких, ніби рибальська сітка, ниточках оптоволокна, що залиті у відшліфований бетон. Це світло ніби затягує зайти всередину — розтікається, то набираючи силу, то стишуючись, мов іскри чи світлячки.

Також всередині меморіалу можна почути спрямований звук із різних куточків України. Ми поєднали співи Донеччини, Луганщини, звук карпатського вітру й кримських гір, шум моря в Маріуполі, Одесі й Криму. Цей трек можна почути лише всередині меморіалу, зовні він майже нечутний. Ми називаємо його голосом рідної землі та голосом матері. Він може бути не дуже розбірливим, схожим на голос, який чує ще ненароджена дитина, але він впливає на підсвідомість.

Торкнувшись цього світла й почувши ці звуки, людина має відчути не те, що її біль примножився, а масштаб трагедії, пошану до кожного життя, яке пішло. Щоби це нескінченне світло дало їй упевненість, що вона не одна. Щоби вона знайшла розраду й відчула: в ті моменти, коли здається, що в неї вже немає віри чи сили, поряд із нею багато інших «світлових крапочок». Ми опора одне для одного й усі разом здатні розсіяти темряву.

Частина громадськості розкритикувала меморіал «Хрест Героїв»через комплекс причин. Також на архітектурній дискусії ви обговорювали, хто має право визначати, яким буде сучасний український меморіал — громада, професійне журі чи держава. Які висновки для себе зробили?

Певне напруження справді виникло. Були складнощі з процедурою, бо меморіал розташований на території греко-католицької церкви. На цій відкритій дискусії меценат меморіалу пояснював: у певних випадках краще робити швидше, інакше меморіалу взагалі би не сталося. Врешті-решт, коли місцеві побачили результат, їм сподобалося. Навіть тим, хто збирався блокувати ініціативу. Мені здається, у нас вийшло задовольнити запит усіх: військових, релігійних містян, активістів.

У світі є меморіали, побудовані у прискореному режимі, а є ті, які з’явилися через десятиліття, як каже архітектор Юліан Чаплинський. Наприклад, Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні в Києві не можуть збудувати вже більш ніж вісім років (у червні 2026 року роботу над меморіалом і Музеєм Революції гідності відновили — ред.).

Різні варіанти мають право на життя. Наприклад, у Нью-Йорку поряд з меморіалом 11 вересня є пам’ятна стіна на будівлі пожежної станції, присвячена загиблим рятувальникам. Вона з’явилася на п’ять років раніше.

Меморіали іноді асоціюють із локальними алеями у районах, де розташовані портрети героїв. У випадку з Алеєю Героїв на київській Троєщині естетика оформлення стала індикатором поваги до родин військових: роздруковані портрети героїв повісили на бетонні стовпці. Як зробити меморіал естетичним, але водночас таким, щоби його форма не домінувала над змістом?

Як на мене, відповідь на це питання залежить від того, який це меморіал — районний, міський чи національний — і де саме він розташований. Якщо біля адміністративної споруди, він може мати пафосний вигляд. Варто шукати місця, які постійно на виду, щоби пам’ять зберігалася.

Крім того, важливо, які матеріали і технології використовують при проєктуванні меморіалу. Щоб він був стійким, це мають бути матеріали, які не втратять вигляду за рік чи два. Коли на бетонні стовпчики наклеїли тимчасові банери, які скоро відлипнуть, це справляє враження браку поваги. 

Якщо раніше меморіали були в камені, то зараз можна використовувати більш сучасні матеріали: архітектурний бетон чи нержавійку. Топова нержавійка іноді не мутніє з часом, стійка до подряпин та ударів, може створювати ілюзію дзеркальності.

Також я би робив меморіали імерсивними. Щоби люди сприймали не лише сам символ, а могли довідчути його на різних рівнях. Важливо, щоб людина хотіла не проминути меморіал, а там побути — посидіти наодинці чи з кимось і подумати про сенси. Також мені хотілося б, щоби меморіали мали світлові сценарії і для денного, і для вечірнього часу.

Всередині меморіалів можна робити цифрові розширення. На фізичному меморіалі неможливо розмістити портрети всіх героїв, але можна перейти за QR-кодом у додаток і отримати більше інформації. Як варіант — розробити інтерактивні дії, якими можна віддати шану, наприклад торкаючись до чогось у смартфоні. 

Універсального рецепту немає, але я використовую у своїх роботах такий підхід. Щоб меморіали були живими, вони не мають бути уніфікованими, як у Радянському Союзі.

Меморіал має бути частиною міського простору, навіть транзитним місцем, де людина на кілька хвилин сповільнюється?

Саме так. Мені подобається підхід американського архітектора польського походження Даніеля Лібескінда, який спеціалізується на меморіальних комплексах. Він був долучений до роботи над меморіалом на Мангеттені, який я вже згадував. «9/11» — це ціла безодня з іменами людей, де стікає вода, і шерех цієї води додає ще одного шару в сприйнятті. Бачачи цю безодню та імена людей, перехожі бачать масштаб трагедії — хоча там немає портретів цих людей. Повз меморіал ходять батьки з дітьми, які їдять морозиво, але при цьому всі пам’ятають про теракт 11 вересня.

Або Національний меморіал жертвам Голокосту в Амстердамі, який також проєктував Лібескінд. На одній із центральних магістралей міста він створив лабіринт, крізь який люди транзитом проходять багато разів на тиждень. Лабіринт викладений цеглинами, на яких написані імена десятків тисяч людей. Зверху — дзеркальна форма, яка відбиває оточення. Лабіринт утворює напис на івриті, який можна перекласти як «На спомин». Крім того, що це меморіал, це ще й цікавий об’єкт, де зчитується кілька шарів сенсів.

Образ книжки став ключовим у меморіалі в Бабиному Яру, який ми робили разом зі швейцарським архітектором Мануелем Герцем і відкрили в 2021 році, до 80-річчя масових розстрілів. Споруда існує у двох станах: як складена і розкрита книга, яку розгортають за допомогою спеціальних механізмів, і для обох станів ми створили світлові сценарії. У розкритому стані меморіал стає відкритою дерев’яною синагогою. Стелю розписали квітами, які відображають зоряне небо 29 вересня 1941 року — в день початку масових розстрілів у Бабиному Яру.

Як у митця у вас є велика ідея?

Я завжди фокусуюсь на інноваціях і технологічності, шукаю незвичайні комбінації світлових рішень, яких ще ніхто не робив. Філософію моєї роботи найкраще концентрує робота «Душа» — світло, що надихає як думка чи намір. Намір — це вже половина втілення: коли в людини є впевненість і бачення, внутрішня сила, це навіть важливіше за сам задум, бо це те, що дозволяє не зійти зі шляху. І ця мистецька робота про це: намір вже існує, але до нього все ще не можна доторкнутися. На практиці виходить неповторна гра бліків: світлові ефекти, переливаючись на фасадах будівель, нагадують нематеріальні фарби, які шукають власну форму на полотні.

Музичний супровід ми будували, орієнтуючись на дослідження активності мозкових хвиль. Виявляється, коли думаєш про щось побутове і коли мрієш чи, наприклад, молишся, мозок працює по-різному, і це можна зафіксувати за допомогою електроенцефалограми. Ми взяли за основу ті частоти, коли людина думає про високе, щоби занурити в стан споглядання.

Ми вже показували цю роботу на костелі Святого Миколая під час Київського тижня дизайну в 2024 році й двічі у Львові (востаннє — в липні цього року на фасаді львівської ратуші). Оновлена версія поїде у вересні на London Design Festival, куди нас запросили. Її проєктуватимуть на церкву Святого Павла в центрі Лондона. Це буде перша міжнародна презентація цієї роботи.

Біля собору в сквері також стоятиме Point of Unity — робота, яку ми цього року показували на фестивалі Burning Man. Після цього хочемо перевезти її в Київ: зараз узгоджуємо місця, де вона могла би стояти. Для мене важливо, щоби ця робота повернулася в Україну.

Я щасливий від усвідомлення, що світло може доносити сенси, впливати на світогляд цілих міст чи регіонів.

Так було з площею Свободи та Миру в Маріуполі, де ми зробили перманентну проєкцію на всю поверхню площі й скульптури з 25 птахами по периметру. Я бачив, як цей проєкт змінював ставлення маріупольців до рідного міста, викликав нову яскраву асоціацію. Місцеві зрозуміли, що це не радянське місто-завод, а поселення з давнім корінням, де жили греки і козаки, де народився і виріс художник Архип Куїнджі.

Яка доля інсталяції в окупованому місті?

Під час реконструкції в 2020 році площу, яка носила ім’я Леніна, офіційно перейменували на Площу Свободи і Миру. Після російської окупації вона знову стала площею Леніна. Повз неї якось проїздив Путін, і росіяни йому казали: «Володимире Володимировичу, подивіться, яку площу ми зробили». А він відповів: «Гарно зробили».

Якщо вірити відео, птахи якимось дивом вціліли, хоча дев’ятиповерхові будинки через проспект побило «градами». Звісно, росіяни заклеїли українські орнаменти на крилах птахів. Невдовзі після окупації бачив відео у жінки, яка казала: «А голуби стоять тут, як партизани». Тобто вони стали своєрідним символом, який залишився від сучасної модерної України.

Маріуполь міг стати першим містом, де ми почали б робити світловий майстер-план. Ми хотіли долучити до роботи французького експерта зі світлового урбанізму Роже Нарбоні й мали стартувати навесні 2022 року (пізніше Роже Нарбоні приїжджав до Дніпра та Львова — ред.).

Протягом розмови я думаю про те, що світло ефемерне й вразливе. Ви готуєтесь до проєкту кілька місяців: часом створюєте довготривалі інсталяції, але іноді підсвітка собору може тривати лише 15 хвилин. Як вам із цим усвідомленням?

Життя взагалі швидкоплинне: невідомо, скільки воно триватиме. Тому краще використовувати кожен момент і ставитися до кожного дня зі знанням, що він ніколи не повториться. Тож поки маю можливість, я намагаюся бути корисним і не марнувати час — займатися не просто координаційною роботою, а вартісними проєктами. Хочеться не помилитися у виборі й зробити не менше, ніж я міг би. Тішуся, що нам вдається не просто виживати, а ще й створювати.

Читайте до теми

Вірляна Ткач: «Кожна вистава — це новий світ»

Керівниця мистецької групи «Яра» — про театр, який народжується між Україною і Нью-Йорком

Павло Остріков: «Найважливіше — як ти реагуєш на кризові події. Це мірило людини сьогодні»

Режисер фільму «Ти — космос» — про баланс між авторським і комерційним кіно, а також про місце, куди повернувся б із космосу

Павло Дерев’янко: «Ми завжди були воїнами — і тільки тому існуємо як нація»

Письменник і військовослужбовець — про козацькі легенди, службу в «Азові» і те, чому довгий мир був аномалією