Наталія Кривда: мистецтво відповідальності

Це аудіо створене за допомогою ШІ

Наталія Кривда — голова наглядової ради Українського культурного фонду, професорка кафедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академічна директорка МВА-програм Единбурзької бізнес-школи. Досліджує філософію культури, культурну ідентичність і сучасні трансформації українського суспільства. Це якщо офіційно.Зі спостережень — киянка, яка відчуває дихання рідного міста, знає його біографію останнього тисячоліття. В її розумінні бути українцем — щоденний усвідомлений вибір, незважаючи на походження й місце народження.

У своїх інтерв’ю та лекціях Наталія говорить про українську культуру як спосіб зрозуміти себе, про пам’ять, що формує суспільство, і про ідентичність. У цій історії ми спробували поєднати професійне та особисте. Поговорити не лише про наукову роботу, а й про досвід навчати і бути ученицею, перехід на українську мову в побуті, хвилювання за доньку — інструкторку з тактичної медицини. А ще погуляти Києвом, відчути аромат бузку, зазирнути в ботанічний сад і Софійський собор.

Цей текст створений завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику.

Доєднуйтеся!

«Ніхто ніколи не додумався запитати мене про особисте життя», — каже Наталія і запрошує всередину невеликого будинку з високою мансардою. Він захований у дворі на Володимирській навпроти Національної опери. На першому поверсі — кабінет професорки.

Стіни з дерева, у них заховані шафи та полички, в інтер’єрі — шкіряні диван і крісла, антикварний письмовий стіл. Простір, який здається зупиненим у часі. «Тут тільки мої книжки, — ніби випереджаючи перше запитання, говорить Кривда. — Книги про Збройні Сили України, про Івана Пінзеля (скульптора, якого називають генієм українського бароко, — ред.), загалом про мистецтво, архітектуру 1980-х, про свободу [авторства] Тімоті Снайдера». Після паузи додає: «І календарі: “Повернись живим” та “Азову”. Я з ними співпрацюю».

Садиба, побудована на початку ХХ століття у стилі пізнього модерну з елементами неокласицизму, належала Володимиру Ілляшенку, службовцю-фінансисту з Київського земельного банку. У 1920–1930-х роках, розповідає Наталія, будівлю поділили на кімнати. В кожній жили письменники, поети, художники. Один із них — Валер’ян Підмогильний. Частину роману «Місто» він писав саме тут, а не в Харкові. Ця думка, говорить Кривда, її зігріває.

«Враховуючи пафосний декор, ця будівля не є невід’ємною складовою моєї ідентичності. Якби ми зустрілися на кафедрі Університету Шевченка — інша справа. Або в Софійському соборі. Тут я радше гостя. Але мені приємно працювати у цих стінах», — пояснює вона.

Каву п’є чорну — без молока і цукру.

Зараз у садибі Ілляшенка розташований Інститут національної стійкості та безпеки. Він досліджує, як зробити Україну стійкішою до війни, криз і безпекових загроз. Наталія Кривда — наукова консультантка.

Київ травневий

«Кажуть, кияни діляться на печерських і золотоворітських. Я — печерська», — починає Кривда розповідь про дитинство.

Для неї Печерськ — це не адміністративний район столиці, де розташовані Офіс Президента й урядовий квартал. Це Маріїнський парк з видом на Дніпро, затишні вулички — Липська, Шовковична, Кріпосний провулок. Район, де минуло дитинство і який вона знає до дрібниць.

Називає себе корінною киянкою. Знає, де поховані її рідні — на Байковому цвинтарі й Берковці. Пам’ятає, в якому музеї зберігається фотографія діда. Може розповісти, які квартири в яких київських будинках у різний час належали її родині.

Один з її дідусів пройшов Соловки. Після заслання осів в Архангельську, в Росії, де одружився. Там народилася мама Наталії. До Києва родина повернулася лише у 1950-х.

Коли Наталія з’явилася на світ, батьки жили в комунальній квартирі на Прорізній — вулиці, що з Хрещатика веде нагору до Золотих воріт. Згодом батько отримав квартиру у Виноградному провулку, на Липках. Провулок виник у середині XIX століття, його назва походить від виноградника, що був тут колись. Будинки ж з’явились у 1960-х.

Саме там, каже Наталія Кривда, минули двадцять найщасливіших років її життя. Навчалась у школі № 77 — тій, що зараз зветься Кловським ліцеєм. Якщо була в гарному настрої, ішла на уроки довгою дорогою — вулицею Богомольця. Якщо запізнювалася — зрізала через Пилипа Орлика, повз Шоколадний будинок, звертала на Липську.

Найулюбленіший Київ — травневий: коли навколо пахне бузок, а Ботанічний сад імені Гришка розквітає над Дніпром. З дитинства знає про всі щілини в паркані. Ці знання стали у пригоді навесні 2020 року, коли ботсад зачинили через ковід. Тоді вони з донькою все одно знаходили свої стежки до березового гаю, розарію, оранжереї.

Київ її дитинства — місто фонтанів: у Маріїнському парку, біля Золотих воріт, філармонії. У спеку вони ставали не тільки окрасою міста, а місцем, де можна охолодитися.

До Гідропарку батьки ходити забороняли. Тому після школи компанія друзів їхала туди купатися, потім переодягалася й поверталась додому так, ніби біля води того дня ніхто й не був.

Після уроків бували й у Києво-Печерській Лаврі. Дерлись на дзвіницю ще до реставрації, коли гвинтові сходи залишалися, а внутрішніх майданчиків уже не було. Небезпечно, страшно, цікаво. У Лаврі обов’язково треба було перелізти й через паркан яблуневого саду, дочекатися, поки сторож відвернеться, і зірвати яблуко. Не тому, що вдома їх бракувало. Просто так смакувало дитинство.

Ще смак Києва для Наталії Кривди — Київський торт. Попри те, що вдома його майже ніхто не любить, на свята вона досі купує маленький — для себе, а для родини обирає інший десерт. Колись до цього переліку входив і особливий Празький торт. Існує легенда, що його рецепт запозичили в австрійського «Захера». «Була я у вашій Австрії, пробувала ваш “Захер”— геть не те», — додає вона, сміючись.

Для Кривди Київ — не просто місто, в якому вона живе. Він — про важливість моменту та тяглості історії. Вона називає його фантастично історичним. Зі своєю тисячолітньою історією він живе, як із буденністю. Вона ніби промовляє вустами Києва: «Так, мені тисяча років. Я це точно знаю. У мені стоїть Софія, яка старша за Собор Паризької Богоматері. Ви мені будете щось розповідати про вічність?».

А ще, каже Наталія, Київ теплий і камерний. Любить неквапливість, сади, довгі прогулянки. Та якщо потрібно, вміє захищатися. Так було за часів Русі, так є й сьогодні.

Шлях вибору

Відчуття, що історія — це не лише те, що написано в підручнику, прийшло до Наталії Кривди ще у школі. Вчителька історії Світлана Петровська організувала зі старшокласниками шкільний театр. Спочатку діти працювали з архівами, шукали документи, зустрічалися зі свідками, а вже потім ставили вистави. Для однієї з них розшукали випускників 1941 року, які пішли на фронт. Дехто з них не бачився десятиліттями; зустрілися вже у шкільній актовій залі. Наталія відчула: вона — частина історії і за неї відповідальна.

Здавалося, шлях Наталії Кривди визначений наперед. Вона хотіла вчитись у червоному корпусі Київського університету. Але разом із тим мріяла досліджувати історію мистецтва. А для цього потрібно було вступати до художнього інституту. Творчий конкурс вимагав уміння малювати. «Малюю я приблизно так само, як танцюю. І так само, як співаю. Тобто ніяк», — пояснює Наталія. Вихід підказала мама: кафедра етики та естетики філософського факультету.

Відтоді червоний корпус став її місцем сили. Тут вона не тільки навчалася, а й захищала дисертацію, бачила, як народжується кафедра української філософії та культури, залишилася викладати.

Про радянське минуле Кривда говорить без спроб його прикрасити чи перекреслити: «Я була щасливою піонеркою і комсомолкою».

У житті було два моменти, коли стало зрозуміло, що настав час змін. Перший — на початку 1990-х, коли відкривала для себе українську філософію та культуру. Читала перевидані з ініціативи університету праці істориків: Михайла Грушевського, Володимира Антоновича, Івана Крип’якевича. Формувався погляд на українську культуру як на окрему інтелектуальну традицію, а не додаток до російської. Потім із захопленням розповідала про неї студентам. «З ентузіазмом неофіта», — зауважує професорка.

У кінці 1980-х українська мова в університеті звучала радше як виняток, згадує Наталія Кривда. На філософському факультеті лише професор Данило Острянин читав лекції українською. Багатьом це видавалося дивним, десь на межі: ще трошки — вже не зовсім нормальний, ще трошки — і просто посміховисько, говорить вона. Хоча він видатний учений.

Наталія розповідає, що виросла в російськомовній родині, закінчила звичайну київську школу. Її батьки були радянською інтелігенцією й читали книжки російською.

Родинних легенд про УПА чи вишитих сорочок, які передавалися з покоління в покоління, в них не було.

Тож українська мова для Кривди тривалий час була мовою професії. Говорить, від початку викладання в університеті читає лекції тільки українською. Визнає, що спочатку звучало кострубато — не носійка, вчила. У побуті говорила російською, бо так зручно. «У мене хороша російська — не спотворена, не київська російська», — додає.

Другий момент був узимку 2013-го. Одного ранку Кривда прокинулась і знайшла на кухні записку: «Мамуля, не волнуйся. Я на Майдані. Я зі своїми. Усе добре». Холодної грудневої ночі після того, як «Беркут» побив студентів, сімнадцятирічна дочка Наталії Маша пішла з дому.

Студенти Наталії Кривди також ходили на Майдан, хоча адміністрація навчального закладу мала вказівку не пускати.

«Саме тоді я зрозуміла, що ті, кого я вчу, іноді виявляються мудрішими за мене. Вони швидше побачили, де світло, стали на його бік. А я запитала себе: де в цей момент я, хто я. Моїми вчителями стали моя дочка та її одногрупники, мої студенти», — рефлексує Наталія. Вона також прийшла на Майдан, де розгорталась Революція гідності.

Щоденний референдум

«Ідентичність — не стан, а процес». «Бути українцем — вибір». Ці дві тези Наталія Кривда повторює у своїх лекціях, інтерв’ю, публічних виступах. Вона говорить про ідентичність не як про спадок, який людина отримує при народженні, а як про щоденну практику — через мову, культуру, відповідальність і солідарність.

Персональна ідентичність — це відповідь на запитання «хто я?». Колективна — «хто ми?». Наталія згадує британського соціолога Ентоні Сміта. Він говорить про два способи формування національної ідентичності. Перший — через кров. Другий — через цінності. Перший ґрунтується на спільному походженні, мові, традиціях, ритуалах. «Це таке відчуття надродини», — коментує вона. Другий — на свідомому виборі. «Ти хочеш бути частиною цієї спільноти не тому, що народився саме тут, — продовжує, — а тому, що поділяєш її цінності, приймаєш правила, бачиш своє майбутнє разом з нею».

Саме тому під час лекцій Кривда запитує студентів, як формується українська національна ідентичність. Відповіді щоразу різні, але завжди на перетині етнічного, успадкованого та обраного. «Українці, кримські татари, євреї, гагаузи, поляки — всі вирішили бути частиною однієї політичної нації», — говорить Наталія.

Аби пояснити цю думку, несподівано звертається до «Гаррі Поттера». Одну з головних героїнь Герміону Ґрейнджер запитують: «У вас чиста кров?». Вона — «бруднокровка», або маглівського (нечарівничого) роду. Вважається, що діти чарівників — чарівники, інших — не зовсім. Але ж Герміона насправді вправна чарівниця. Історія Джоан Роулінґ показує, наскільки абсурдною є сама ідея оцінювати людину за походженням.

Наталія усміхається: «А у вас точно “чиста кров”? У мене — ні. І у вас — ні. Але ми всі громадяни України. І це наш вибір». І тоді формулює думку: «Ідентичність — це щоденний вибір, щоденний референдум. Я своїм життям, своїми рішеннями, своєю роботою щодня голосую за те, що хочу бути громадянкою України, українкою, не лише через походження, а через цінності».

Такі поняття, як гідність, свобода, демократія, рівність, верховенство права та повага до прав людини, не абстрактні.

«Саме вони роблять нас політичною нацією. Це цінності Європейського Союзу, сформульовані у Лісабонській угоді. Ці цінності є спільними для держав-членів ЄС у суспільстві, в якому панують плюралізм, недискримінація, толерантність, справедливість, солідарність та рівність між жінками й чоловіками. Зараз експерти, державні службовці, громадянське суспільство працюють над змінами до закону про ідентичність. Ми обговорюємо перелік суспільно-політичних цінностей українського суспільства», — додає науковиця.

Згадує Надію Світличну, журналістку-шістдесятницю. 1972 року радянська влада засудила її за «антирадянську діяльність». Покарання відбувала у мордовському таборі суворого режиму для жінок у селі Барашево. У таборі Світлична вишивала. Одну з вишитих нею книжкових закладинок навесні 2024 року ми побачили на виставці, присвяченій вбитій совєтами художниці Аллі Горській.

«І тільки українське око побачить на цій закладинці тризуб, — каже Кривда. — Але я хотіла сказати про інше: навіть у радянському таборі засудженій за політичною статтею дали голку та нитку, а під час цієї війни Росія не давала полоненим українським жінкам в колонії в Оленівці голку, аби можна було пришити ґудзик на тюремній формі. І коли ми порівнюємо, ми говоримо не про шиття, а про гідність, про право бути собою. І тоді оця фольклорна, етнічна культура перестає бути просто народною традицією, а стає правом на свободу, правом на гідність».

Заборон для тих, хто жив на території в межах сучасної України, в історії було багато: мовних — Емський указ, Валуєвський циркуляр; жити на своїй землі — депортація кримських татар; релігійних — не дозволяли святкувати Хануку і Сукот. І ці заборони — приниження гідності.

«Плекати мову важливо, — говорить Наталія. — Але не тільки тому, що це рідна мова, це красиво чи правильно. А тому що за право говорити нею люди платили свободою і життям. Бо Стуса вбили. Бо мою однокурсницю у 1987 році вигнали з філософського факультету за те, що вона не просто принесла квіти до пам’ятника Шевченку, а читала вірші. Вірші зі шкільного підручника. Але вона здійснювала ритуал вшанування, маніфестувала». І після паузи додає: «Тому для мене мова, як і культура, символізує гідність, свободу і право бути собою».

Після 2022 року культура остаточно перестала бути сферою «для інтелігенції», приводом для приємних small talks.

Росія загалом, не тільки в Україні, використовує мистецтво як психологічний лубрикант, додає Кривда. Росія ґвалтує європейську свідомість. І аби було відчуття не зґвалтування, а «власного вибору», захопленості, «союзу з любові» — звертається до мистецтва. «На м’яких лапах російська пропаганда заходить у свідомість пересічного європейця. Їм здається, що вкрутити в розмову згадку про Достоєвського чи Рахманінова — це круто, це свідчить про їхню інтелектуальну просунутість», — пояснює вона.

У червні 2024 року Парламентська асамблея Ради Європи назвала стирання української культурної ідентичності однією з ключових причин російської агресії. Тоді Асамблея визнала, що Росія не лише веде військові дії, а й застосовує системну політику знищення української культурної та національної ідентичності через руйнування культурної спадщини, заборону української мови та освіти на окупованих територіях, викрадення культурних цінностей, нав’язування російської ідентичності. І це широкомасштабна практика, а не випадкові дії.

«Коли я це прочитала, подумала: добре, що депутати з української делегації у ПАРЄ, зокрема Євгенія Кравчук, змогли донести цю думку, “докричатися”, добитися, щоб визначення прозвучало. Erasure of Ukrainian cultural identity. Erasure — ерозія, стирання ідентичності. Не території, не копалини, не люди, які говорять російською мовою. Прагнення стерти нашу ідентичність — причина цієї війни, — додає Кривда. — Пізніше ПАРЄ наголосила, що Росія використовує дезінформацію та історичні фальсифікації, ревізію історії для виправдання агресії. І це не нова тенденція, а продовження її імперіалістичної політики».

Росія привласнює українську історію, займається асиміляцією, рефреймінгом, вириванням з контексту, переконана професорка. Віртуальні, духовні речі використовують, щоб виправдати напад на суверенну державу.

Для Наталії Кривди знання — теж форма спротиву. Або ти знаєш історію й культуру, або недостатньо, і тоді дозволяєш її привласнювати.

«Людину можна взяти в полон. Можна вбити, як дитячого письменника Володимира Вакуленка. Але якщо ти знаєш свою історію, любиш і практикуєш свою культуру, залишаєш дітям спадок — тексти, собори чи синагоги, пісні чи ікони, традиції та мову, — тебе неможливо стерти повністю», —каже вона.

Про 1991 рік говорить як про відновлення незалежності, а не її народження. «За спиною кожного українського військового стоять усі попередні покоління. Руські воїни, козаки, Січові стрільці, бійці Української повстанської армії, дисиденти. Це не пафосна картинка, а історична тяглість», — підсумовує Наталія Кривда.

У світлі Софії

До Софії Київської, найдавнішого збереженого християнського храму Києва, Наталія вперше потрапила у дев’ятому класі. На екскурсію повела вчителька історії — та сама, яка створила шкільний театр і навчила бачити історію не лише в підручниках.

Собор приголомшив. «Пам’ятаю присмерк, проміння, що падало з вікон, Оранту. Це було одне з найсильніших вражень мого підліткового життя», — говорить Наталія.

Відтоді минули десятиліття. Тепер вона сама приводить до храму студентів: філософів, юристів, філологів. Каже, одного дня зрозуміла: лекції в аудиторії вже не працюють. Молодим людям недостатньо лише почути, «їм потрібно пережити досвід присутності в історії, досвід культури як власного буття».

Ще задовго до того, як в українських музеях почали говорити про музейне навчання (museum-based learning), Кривда побачила це в Луврі. Посеред залу були шестирічні діти. Хтось сидів, хтось лежав просто на підлозі, і всі розмальовували репродукції відомих картин. «Я тоді подумала, як просто можна долучити дитину до мистецтва», — говорить Кривда. І запросила до Софії не школярів, а студентів. «Зрештою, Софія сама мене покликала», — впевнена вона.

Слухаючи Наталію Кривду в соборі, швидко розумієш: вона — медіаторка. Їй дано вміння доносити важливі смисли і, як вона сама каже, «стукати у серденько». Вона перекладає складні речі людською мовою. Говорить про архітектуру, але насправді — про модель світу. Про фрески, але насправді — про відповідальність. Про XI століття, але щоразу повертається до сьогоднішнього дня.

«Я була тут, мабуть, разів триста, і щоразу закохуюся. Щоразу бачу щось нове. Софія для мене стала каналом, майданчиком, простором, де розгортаються смисли», — каже Наталія.

Софійність називає однією з основ української стійкості. Для неї Софія — це образ світу, який Русь обрала після хрещення. «Християнство прийшло не лише з новою вірою, воно запропонувало новий спосіб бачити світ, — пояснює науковиця. — Воно дало відповіді на прості й водночас найскладніші питання: що таке добро і зло, справедливість, правда і кривда, любов, відповідальність. А також як жити далі, хто головний і чи є життя після смерті. Якщо раніше люди жили у світі Перуна, Велеса чи Ярила, то тепер їм запропонували іншу систему цінностей — систему любові. І Софія стала її втіленням у камені».

За роки роботи в соборі Наталія мала десятки улюблених місць. Останнім часом дедалі частіше зупиняється біля мозаїки Діви Марії з червоною ниткою (у християнстві це символ плоті Христової). Мозаїка розташована на тріумфальній арці, праворуч від вівтаря, і є частиною композиції «Благовіщення», у якій архангел Гавриїл сповіщає Марії про майбутнє непорочне зачаття й народження Христа.

Кривда просить на хвилину забути релігійну складову. Подивитися лише на дівчину. «Архангел щасливий. Він летить, не торкаючись ногами землі, його білий одяг майорить. Йому доручено сповістити новину земній дівчині Марії. Їй п’ятнадцять років. Вона ще майже дитина. Походить із роду царя Давида й добре це пам’ятає. Щойно вийшла з храму, ще нічого не знає про своє майбутнє. Її віддали за Йосипа, який був значно старший за неї. Шлюб уже укладено, але подружнє життя ще не почалося. І ось їй являється янгол. Він сповіщає, що вона народить сина від Бога, а не від чоловіка. На її плечі лягає відповідальність за долю світу», — розповідає вона. Робить паузу й веде далі: «Марія не сказала: “Ні, я не готова, я не народжена для цього”. Вона прийняла відповідальність. І саме це мене тримає. І мені здається, має підтримувати всіх».

Наталія згадує, що Марія жила з усвідомленням: її синові судилося померти заради спасіння людей. Упродовж усіх 33 років його земного життя — понад дванадцяти тисяч днів і ночей — вона щоранку прокидалася з думкою, чи жива її дитина. «Так само сьогодні прокидаються українські матері. Навіть якщо твоя дитина не служить, ти не знаєш, що принесе наступна ніч. Але саме в цьому й полягає найважливіше. Ти не знаєш майбутнього, проте маєш гідність його прийняти — боротися, йти далі, нести свою відповідальність. І сьогодні серед нас так багато цих дівчат у синій сукні з червоною ниткою», — додає вона.

Нині Наталія Кривда проводить лекції для студентів не лише в Софії, а й у Києво-Печерській лаврі.

Лавра — не просто найбільший монастир України чи одна з головних християнських святинь. Це місце, де століттями формувалася українська інтелектуальна традиція. Саме тут в XI столітті митрополит Іларіон написав «Слово про закон і благодать» — один із перших філософських текстів Русі. Тут працювали книжники, діяла друкарня, народжувалися ідеї, які змінювали країну. Саме тут, говорить Кривда, у XVII столітті визрівало нове бачення України.

«До цих людей дослухався гетьман Іван Мазепа. Коли ми його згадуємо, часто думаємо про Полтавську битву, яку він програв. Але забуваємо, що це була не просто військова поразка, а спроба відстояти право на власну державу, — говорить науковиця. — Ми не нація-жертва. Ми нація, яка століттями не припиняла шукати свою державність: помилялася, програвала, починала знову. І зрештою відновила незалежність. Тому нинішня війна — не виняток з історії, а продовження боротьби за право бути собою».

За два дні до нашої розмови російська ракета пошкодила Успенський собор у Лаврі. Кривда переконана: невипадково. «Росія воює не лише з людьми, вона воює з пам’яттю. Імперія не може існувати без великої історії, тому намагається привласнити чужу. Саме тому під удар потрапляють Софія, Лавра, музеї, архіви. Це війна за право народу пам’ятати, ким він є», — каже вона.

Мама військової

«Маша пішла на Майдан і з Майдану вже не повернулася. Так сказала моя мама, і не помилилась. Не повернулася ментально», — говорить Наталія Кривда.

Марія стала активною учасницею Євромайдану, працювала з медслужбою Майдану, потім стала учасницею київських протестів проти незаконної забудови, а також співорганізаторкою Маршу за Київ у 2021 році.

«Вона казала: “Ти весь час говориш про культуру. Чому тебе немає на Марші за Київ?”. Я щиро не розуміла, що може змінити моя присутність. Вона сміялася: “Тебе знімуть, сфотографують журналісти, тебе побачать мільйони. Після тебе прийдуть інші”. Вона вже тоді мислила інакше. Маруся — мій головний критик, друг, мотиватор», — розповідає Кривда.

Марія Назарова — інструкторка з тактичної медицини, волонтерка, відома під псевдо Жаба Польова. Після навчання працювала в Міністерстві оборони, в Офісі реформ. Згодом поїхала на фронт, де навчала тактичної медицини військовослужбовців. Після початку повномасштабного вторгнення продовжила допомагати Силам оборони. Разом з однодумцями вона домоглася змін у системі забезпечення фронту донорською кров’ю. Це дало змогу запровадити переливання крові пораненим ще до їхнього доправлення до госпіталю.

Пізніше в житті Марії з’явилося кохання, вона одружилася, народився син Юрчик. Але вона залишилася активною в громадському житті. Зараз працює з одним із військових підрозділів, займається розбудовою служби супроводу.

У повномасштабне вторгнення Наталія Кривда майже до останнього не вірила. І це попри те, що донька постійно запитувала: «Ти вже навчилася накладати турнікет?». Зрештою Наталія таки пішла на навчання — 16 лютого 2022 року.

Напередодні вони домовилися: якщо почнеться велика війна, саме мама Марії вивезе документи фонду «Повернись живим».

25 лютого Наталія вирушила до Івано-Франківська з коробками архівів.

Планувала вивезти документи й повернутися до Києва. «Мені й на думку не спадало, що може бути інакше», — каже вона. Тим більше, знала, що її донька перебуває біля Києва: можливо, на Житомирській трасі, яку росіяни намагаються перерізати.

Наталія приїхала до Івано-Франківська, віддала документи й збиралася повертатися, коли до неї підійшла адміністраторка фонду Анна. Мовляв, вибачте, ви жінка інтелігентна, чи не могли б ви кілька годин посидіти на «гарячій лінії» — вільних рук немає. Наталія подумала: після дороги втомлена, перепочине, а тоді повернеться. Ці кілька годин розтягнулися на три місяці. По п’ятнадцять годин на добу Кривда разом з колегами по фонду відповідала на дзвінки. Чула розпач, лють і смерть у прямому ефірі.

Наталія жила у квартирі, ключі від якої їй дали студенти. Щоранку їхала на «Промприлад» — відновлений колишній завод в Івано-Франківську, який після початку повномасштабного вторгнення став одним із головних волонтерських хабів міста, — на підборах і з нафарбованими червоною помадою губами.

«Потім хлопці та дівчата зізналися: спочатку думали, що я божевільна. А згодом сказали, що саме мої підбори й червона помада нагадували їм про нормальне життя. Я — розумна тітка, професорка з минулого життя, яке точно десь існує», — каже Наталія Кривда.

Також із колегами по фонду ходила на вистави режисера Ростислава Держипільського. Він свого часу поставив «Солодку Дарусю» за романом Марії Матіос. Івано-Франківський драмтеатр відновив роботу невдовзі після початку повномасштабного вторгнення. Першою глядачі побачили виставу «Гамлет». Згодом — «Гуцульське весілля». «Вистави стали для мене способом не втратити рівновагу», — каже Кривда.

Тепер за першої нагоди вона їде до Франківська на вистави, читає лекції, бере участь у конференціях, які організовує театр. Каже, це її спосіб подякувати і повернути борг.

1 квітня 2022 року університет Шевченка відновив навчання. У фонді Кривда попередила: дистанційно читатиме лекції, але не хоче залишати волонтерство. Їй потрібно лише півтори години на день. З часом помітила, що її слухають не лише студенти, а й працівники «Повернись живим».

Тим часом Марія справді була біля Києва. Про це Наталія дізналася з телевізійних новин. «Уявіть: ви мама і раптом бачите свою дитину на екрані. Вона у військовому шоломі, в медичних рукавичках. Вітер розвіває волосся, вона витирає чоло, а на обличчі кров, — Кривда на мить замовкає. — Що я мала подумати?».

Сьогодні вони іноді згадують той момент: «Маша сміється. Каже, що я все перебільшую — drama queen. Але тепер вона сама мама. З народженням Юрчика, мені здається, вона краще розуміє, що тоді відчувала я».

Лідерство у часи війни

Коли Наталію Кривду запитують про жіноче лідерство, вона майже відразу заперечує саме формулювання. Не варто говорити про жіноче чи чоловіче лідерство. «Є лідерство жінок і лідерство чоловіків — лідерство людей. І крапка», — каже вона. Лідерство починається не зі статі, а з відповідальності: з уміння чути, брати рішення на себе, плекати людське в людині.

Втім, війна змінює оптику. «Вкотре на наших плечах опиняється червоний плащ», — каже Кривда, відсилаючи до сакральної символіки. Діва Марія на іконах, зокрема й у Софії Київській, зображена в темно-синьому або темно-зеленому вбранні, а її плечі вкриває червоний плащ — символ божественної присутності. Христос, навпаки, вдягнений у червоне — знак свого божественного походження — і має синій або зелений плащ як символ людської природи. «Ти не знаєш, який плащ на твоїх плечах. Але маєш гідно виконати своє завдання», — каже вона.

Україна, переконана Кривда, має виразну матріархальну традицію, і жіноча присутність тут завжди була відчутною.

Вона згадує народний вислів: «Як тато скаже, так по-маминому й буде». За роки війни жінки взяли на себе величезне фізичне, моральне й емоційне навантаження. Вони переважають у сфері освіти й охорони здоров’я, все більше їх у секторі безпеки. Згодом, припускає Кривда, жінок стане більше й у державному управлінні, великому бізнесі та політиці.

Науковиця посилається на дослідження, що її вразило. Після 2014 року найбільше жінок-підприємиць з’явилося в невеликих містах і громадах. Там, де чоловіків ставало менше, жінки починали створювати бізнеси, брати відповідальність за родину, громаду й місцеву економіку. «Найбільше таких було в Луганській області. Я довго думала, що це говорить про наше суспільство», — зауважує Наталія.

Водночас вона вважає, що світ рухається до більшої присутності жінок у керівництві. Не тому, що це модно чи правильно: так змінюється саме життя. Жінки дедалі частіше обійматимуть керівні посади, і світ може виявитися до цього неготовим.

Якщо дослухатися до інтерв’ю демографині Елли Лібанової, попереду на Україну чекають непрості часи. І після перемоги виклики будуть не менш складними: відновлювати країну в умовах демографічної кризи та нестачі людей, великих людських втрат і глибоких суспільних змін. Чи означає це, що після війни жінки збережуть позиції, які сьогодні займають? Кривда не поспішає відповідати. Натомість вона згадує поняття «скляної стелі» — невидимого бар’єра, який часто не дозволяє жінкам підніматися на найвищі керівні посади. А ще — менш відоме поняття «скляного обриву». «Дуже часто жінці пропонують очолити організацію саме тоді, коли ця організація переживає кризу. Якщо все вдасться — чудово. Якщо ні — відповідальною залишиться жінка», — каже Наталія.

Чому так відбувається? «Можливо, суспільству здається, що її “не шкода”. Якщо вона не впорається, її можна замінити. Чоловіка шкода. Ми не можемо принести його в жертву», — спокійно говорить науковиця. Водночас припускає: після війни чоловіки можуть сказати: «Дякуємо, тепер ми повернулися». Але, на її думку, українські жінки за ці роки дуже змінилися. Вони «наростили м’язи» і в професійному сенсі слова, і з точки зору соціалізації, посилились емоційно. І навряд добровільно відмовляться від відповідальності, яку взяли на себе.

Для Наталії Кривди лідерство — це не посади чи влада. Це щоденний вибір. Такий самий, як і вибір власної ідентичності: щодня брати відповідальність за себе, за людей поруч, за країну. І щоразу, попри страх, обирати не відступати.

Читайте до теми