Різка замість фати: похорон побратима на Хмельниччині

Хмельниччина, стою на пероні, чекаю на приміську електричку. В руках букет лілій — саме сезон. Випадковий перехожий питає: «Певно, кудись на баль?». Ні, на похорон. Я злюсь на його питання. Я хочу, щоб усі розуміли і знали: дівчина в чорному одязі з букетом квітів стоїть на пероні тому, що її однолітки гинуть на війні. Я завжди хочу, щоб усі це знали.

Іноді це бажання стає якимсь фанатичним. Ні, не злюся, коли бачу молодь на днях народженнях чи весіллях. Хоча переважно це молодь не з мого оточення. Просто втрата молодого покоління така важка, що справедливо, аби це поважали. Всі.

З короваями, весільними різками, гільцями та іншими атрибутами обрядового дійства я зблизька уперше познайомилася на похоронах друзів, а не на їхніх весіллях. Тому саме цих атрибутів боюся. Як і табличок на могилах з моїм роком народження — 2003-м. Зазвичай одне поєднується з іншим — це змушує думати про неминучу смерть у весільній сукні.

А я б таки хотіла весілля.

Розсоша, центр Хмельниччини. 2024

Два роки тому група випускників-технологів харчової продукції фотографувалася на фоні золотих штор в актовій залі одного з хмельницьких коледжів. Тепер усім довелось повернутися в чат у телеграмі, куди я тоді надсилала їм ці фото з камери, і обирати портрет на могилу одногрупника. Взяли на себе дещицю зобовʼязань з організації похорону, щоб допомогти старенькій бабусі, біля якої він ріс.

20-річний Олександр Поліщук, військовослужбовець 36-ої окремої бригади морської піхоти на позивний Грузін, загинув у червні 2024 року біля міста Вовчанськ на Купʼянському напрямку. Хотів витягнути з-під ворожого вогню пораненого побратима. Поліг сам.

Староста роздає Сашиним одногрупникам квіти, куплені за спільні гроші. Всі мають бути з квітами, квітів має бути багато, адже це втрата юного друга, якого чекали з фронту, щоб разом смакувати його улюблені равіолі — він обіцяв зготувати. Гвоздики, троянди, хризантеми і багато лілій різних кольорів, які саме розцвіли. Барвисті лілії наче підкреслюють: тут ховають молодість і безтурботне літо.

Тим часом Сашина тітка всім нам, які щойно ступили у двір, роздає блакитні хустинки. Їх треба повʼязати на передпліччя і після похорону забрати собі — це дар у памʼять про загиблого. Традиція. В’яжемо одне одному хустинки з думками про Сашу. Далі стаємо в колону. У супроводі оркестру. З усіма квітами, рушниками й весільною різкою, яку попереду несе друг загиблого — той, хто міг бути дружбою на весіллі, але не сталося.

Різка (гільце або деревце) — обрядове весільне дерево. Вбрана у квіти з гофрованого паперу та барвисті стрічки гілка дерева (тут переважно з сосни чи ялини), що прикрашає коровай. На весіллях її з короваєм несе дружба. Як і на похороні. А короваї печуть хрещені батьки.

Стоїмо у колоні. Різка (а саме так зазвичай кажуть на Хмельниччині) майоріє попереду. Коровай теж. Красивий, із золотою скоринкою й квітами з тіста, внизу перемотаний блакитною і жовтою стрічками. За нашими спинами рушає кортеж. Я озираюся, щоб сфотографувати його, і бачу на лобовому склі автівки фото, яке зробила раніше, — усміхненого Сашу на фоні золотих штор.

Хода дісталася цвинтаря. Між могилами ставлять стіл, накривають скатертиною, ділять коровай. На труну тим часом важко падає земля, Сашині друзі споглядають це, стоячи навколішки. Хліб роздає тітка, а допомагає їй мама найкращого друга. Жінки плачуть: «Тримайте, дочекалися короваю від Саші».

Поділ короваю на весіллі — передостанній акт. Там це роблять перед тим, як покриють молоду хусткою, коли наречена зніме фату і відтанцює з дівчатами, прощаючись: вона вже не з ними. На прощанні ж його роздають, як засиплють землею могилу: він чи вона уже теж не належать цьому світу.

Усі розходяться, залишаємось ми — пʼятнадцятеро молодих людей, які дуже хочуть заспівати Саші український гімн. До сутінків спів і улюблене Сашине вино — червоний мускат — лилися біля могили, аби якнайдовше не відпускати друга.

На цвинтарі у Розсоші Сашина могила — друга, що її, окрім прапорів на флагштоках, виділяють з-поміж решти перевернуті донизу різки. Так кладуть на горбочок свіжої землі деревце, щоби сказати: тут відбувся «похорон-весілля», а не справжнє земне весілля, де б різка мала бути кроною догори.

Повернення

Поява весільного деревця та короваю на похоронах неодружених хлопців і незаміжніх дівчат сягає язичницьких часів. Християнство перейняло традиції як ті, що не суперечать релігії. Але це не церковні обряди, а родинні або ж народні.

Якщо шукати пояснень звичаям, то ось цитата дослідниці Христини Ткач в одній з народознавчих студій, яка дає розуміння, як містично предки бачили цей перехід: «Звичай посмертного одруження виходить із бажання задовольнити потреби покійного. Порушення черговості — недопустиме. Воно загрожує катастрофою “там”, за межею, а її відблиски відібʼються “тут” бідою».

Сучасники не мислять так містично. Якщо ми розглядаємо традицію «похорону-весілля» в контексті загиблих на війні молодих людей, то маємо розуміти: в прощанні з ними найперше дотримуються чину поховання Збройних Сил України. Але ЗСУ — це частина українського соціуму, тому все те, що є в цивільному житті, є і у військових.

Хмельниччина — один з регіонів, де ці обряди збереглися дуже добре. У кожному районі на похоронах неодружених і незаміжніх роблять весільне деревце. Несуть його з хлібом чи короваєм.

«Хтось несе це гільце, прикрашене квітами, так, як воно росло — доверху, а хтось — опущеним донизу, як символ обірваного життя. У Хмельницькому частіше коровай печуть, а на півдні Хмельниччини зазвичай несуть велике бохоня хліба і різку ставлять прямо в нього», — переповідає свої спостереження отець Даниїл, старший капелан Хмельницького гарнізону (усіх військових частин та військових навчальних закладів на території регіону).

У домовину військовослужбовцю кладуть бутоньєрки, які вішають чи на лацкан весільного піджака, чи на сорочку. Тепер — на військову форму. Однак якщо хлопців хоронять у військовому, то дівчат — не завжди. Віддавна є традиція ховати незаміжніх у весільній сукні. Тому трапляється, що військовослужбовицю вбирають не у форму — якщо такою є воля родини. Отець Даниїл каже, що мав такий випадок у 2022 році в Шепетівському районі (північ Хмельниччини).

Традиції «похорону-весілля» зберегли також на заході країни, в Івано-Франківській області. Отець Іван, настоятель церкви Різдва Святої Богородиці у Криворівні, згадує про весільне деревце, коровай чи хліб, з якими зазвичай хоронять на Верховинщині і військових, і цивільних молодих людей.

Тут різку на могилу ставлять зазвичай доверху, часто роблять її з гілки кедрової сосни, яку називають просто кедром. Молодому на лацкан чіпляють весільний живий віночок. А коровай заміняє весільний калач. Ці атрибути несе дружба — неодружений парубок.

«От і понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далі криша з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, і в них хусточки. За тим криша з труни, килимом покрита, а несуть її чотири боярина; за ними попи з свічками і диякон з кадилом, а там дяки… От тут пішли дружечки по парці, усі у свитах… За дружечками ішла сама собі світилочка з мечем; за нею свашки, далі дружко і піддружий, а за ними вже несли труну на марах бояри…»

Такий детальний опис громади в прощанні ще 1832 року зробив батько української прози – Григорій Квітка-Основʼяненко у повісті «Маруся». Нині ж ми так не задумуємося над регламентом прощання та й уже не знаємо такого чіткого змісту всіх ролей у ньому.

Читаючи це, намагаюся згадати, як ми з Сашиними друзями стояли перед ним у колоні та хто з нас яку роль відігравав на той момент. Свічок у руках не було, і «світилочки» з «мечем» зі свічок — теж. Але в усіх хлопців і дівчат — хустинки на руках, як у бояр із «Марусі». І було нас так багато, що стало б розділити кожну з описаних у повісті ролей.

Громада вірила: навіть після смерті загиблий або загибла залишаються при ролі. Молодий чоловік чи жінка, не проживши свій вік, перетворюється на міфічного предка, пращура, який підтримує родину з потойбічного світу і запобігає лиху. Звідси й традиції «похорону-весілля». Оскільки людина не створила сім’ї, основи для своєї громади, то в останньому проміжку земного часу громада намагається прожити за неї всі її ключові етапи, зокрема — весілля.

Таких висновків дійшла етнологиня Олена Таран. Дослідниця каже, що під час російсько-української війни традиції «похорону-весілля» відродилися навіть у тих регіонах, де їх уже не фіксували. Зокрема в колишньому Рокитнянському районі на Київщині у 2008 році з розповідей місцевих жителів вона задокументувала їхню відсутність. А у 2016-му побачила, що загиблого в АТО військового родом із села Рокитнянської громади ховали з весільним деревцем і короваєм, які несли за хоругвами.

Скільки б сучасна психологія не досліджувала способів проживати втрату, предки залишили нам свій — традицію і памʼять. Лиш треба його берегти, аби користуватися. Що це, коли не код нації?

Порохня, захід Хмельниччини. 2026

Як у селі хтось помирає — село приходить прощатися. Коли привозять загиблого воїна, а тим паче молодого хлопця, зʼїжджається громада, друзі, побратими.

Військовослужбовці тоді — як бояри: з блакитними хустинками на руках, ідуть з прапорами, зброєю та портретом. За ними ще бояри, але вже цивільні чоловіки — несуть хоругви. Далі дружби-хлопці вшістьох кожні кілька хвилин міняються короваями — триярусним і одинарним із синьо-жовтими квітами. З кожного боку ще по дружбі з різками, опущеними до землі: одна різка — як весільна: у білих квітах, інша — у синьо-жовтих.

Із такими ж хустинками дружечки-дівчата по двоє несуть на плечах величезні кошики квітів попереду кортежу з Артемом Совінським. 27-річний військовослужбовець 125-ої окремої важкої механізованої бригади ЗСУ загинув на Сумщині 24 травня 2026 року. З ним прощаються в рідному селі Порохня на заході Хмельниччини у переддень Святої Трійці, або, як тут заведено казати, Зелених свят. У цій ході нема лише світилочки з опису Квітки-Основ’яненка у його «Марусі» — їх ні в обряді весілля, ні в обряді поховання на Хмельниччині не зберегли.

Під ногами перед цвинтарем губиться блакитна квіточка з короваю. На українських весіллях є прикмета: якщо з весільного деревця (різки) падає квітка, то котра дівчина її піймає або підніме першою, вийде щасливо заміж. Щось подібне до звичнішого нам тепер — піймати весільний букет.

Упала під ноги квіточка — і вже й не знаєш, чи піднімати її на прощальному шляху. Підняла, задумавшись про прикмету. Поруч ішов чоловік, побачив — забрав і викинув квіточку в поле. Обабіч зелене пшеничне поле проводжало молоде життя.

Хлопці стають на зміну, міняються короваями — двоє беруть важчий, інші двоє — легший, ще двоє — відпочивають. Що ближче до цвинтаря, то частіше міняються — немов танцюють із тим заквітчаним хлібом, як би то мали танцювати, йдучи на весіллі друга. Але це, звісно, сумний танець. Збоку двоє парубків із різками всю дорогу йдуть з опущеними головами: не судилося тримати різку догори.

І видно у цій ході сильний розпач від втрати. Загиблий мав наречену і у своїх віршах писав: пора б їм уже сімʼю будувати, дітей ростити. Слова ці читають під печальну музику оркестру, що теж крокує до цвинтаря.

«Мріємо бути біля сімʼї.

Створити пора уже свою, ростити діток

З позиції, щоби діти знали втрати, які за нас голови поклали.

Кожному Герою вічна шана…»

Зрештою рушник, що мав би стелитися при вінцю під ноги молодим, десь під самим сонцем обмотує деревʼяного хреста. Нарізаний коровай у торбинках роздають присутнім. Проводи відбулися — тільки не до сімʼї, а до потойбічного світу. На цьому етапі нашої історії традиція «похорону-весілля» трансформується. Серед буденних архаїчних символів зринає державний стяг — невідʼємний атрибут прощання з тими, хто віддав життя за країну. Так ми несемо традицію далі.

«В мене мрія лиш одна —

Повернутися додому зі щитом, а не на щиті.

Обійняти рідну, схилити голову біля кожної могили,

Почати жити, бо навчився цінувати кожну мить».

Стою на зупинці в Порохні після прощання. Вся дорога через село встелена живими квітами. У руках — камера з фото на памʼять. На зупинці — ще кілька людей у чорному. Вони нічого не питають. Вони все знають. Усі ми бачили «перехід».