Що читати в серпні: сім п'єс, три пам'ятки і Сад

Ця колонка створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику.

Ставай нашим амбасадором!

Про що ця п’єса?

Наталка Ворожбит

ARTBOOKS, 2026

Хто з тих, хто цікавиться сучасним українським театром, не знає імені драматургині Наталки Ворожбит? Якщо й не дивились на сцені, то принаймні чули про «Зерносховище» — виставу про Голодомор, «Зелені коридори» — про українських біженок за кордоном у час війни. Зрештою, хто бодай трохи цікавиться сучасним українським кіно, так само знає прізвище Ворожбит, адже це саме вона написала сценарії до фільмів «Кіборги», «Дике поле», «Погані дороги», до серіалу «Спіймати Кайдаша». Режисеркою «Поганих доріг» виступила сама сценаристка, і 2020 року отримала за цей фільм премії «Кіноколо. Відкриття року» й Веронського кіноклубу, а 2022 року «Погані дороги» вже як п’єса для вистави (режисерка Тамара Трунова, Театр на Лівому березі) принесли Ворожбит Шевченківську премію.

Книжка «Про що ця п’єса?» вийшла цієї весни, і вона перша, де зібрано твори драматургині: сім п’єс (ні, це далеко не всі), написаних у 2008–2024 роках.

Найважливіше — книжка робить доступними ці твори не лише тим, хто не дійшов до театру чи кінозалу, а й тим, хто туди дійшов.

Адже на сцені чи у кіно ми бачимо версію, опрацьовану режисером, — часом зі зміненими акцентами або настроєм.

І справді, якщо ви дивились вистави за п’єсами Ворожбит, то, дуже ймовірно, читаючи книжку, виявите: сприйняття баченого на сцені, а потім прочитаного може сильно різнитись. Для мене, скажімо, це було так: те, що пам’яталось найбільш трагічним, у тексті могло виглядати нейтральним, а часом навіть комічним. Авторка завше врівноважує трагічність комічністю, доводячи нестерпне для сприйняття до гротеску.

П’ять п’єс у цій книжці — про сучасну війну (АТО і повномасштабну), одна — з історичним сюжетом: «Зерносховище», і тільки одна, найраніша, «Змішані почуття» (сценарій) — суто сімейно-побутова драма, без війни як тла і без історизму. Власне, найбільш нестерпні сюжети — у «Зерносховищі» (Голодомор) та «Поганих дорогах» (АТО). Я дивилася «Зерносховище» 2015 року у Львові, прем’єру, постановник Андрій Приходько. І досі пригадую моторошні сцени про епізодичну бабу-людоїдку чи про головну героїню Мокрину, чия байдужість від голоду, від безсилля, щойно бачить їжу, змінюється жадібним — тваринним — інтересом. «Погані дороги» я дивилась у 2021 році, фільм складався з новел, що чергувались частинками, — і щоразу, коли починалась новела про сєпара-ґвалтівника та його жертву, я виходила із зали, на що мій супутник урешті обурився: «Якщо дивитися, то вже все».

П’єси у книжці сприймаються інакше.

З одного боку, Ворожбит не жаліє свого читача, глядача, вона не парамедик, який обережно торкається тільки краєчка рани, вона — безжальний хірург зі скальпелем.

Драматургиня порушує щонайскладніші теми, на які звикли або мовчати, або, якщо говорити, то тільки політкоректно, ретельно добираючи слів. Наталка ж натомість не шукає політкоректності, говорить чесно, рубаючи, нерідко загострюючи до вістря. З іншого боку, по інший край цього вістря — фарс, який урівноважує трагізм, і, може, саме це читача рятує. Комічне стає місцевим наркозом, і тут немає сильного страху, що ж буде далі, а отже — вийти із зали не хочеться.

Наталка Ворожбит — мисткиня в центрі подій

Українська режисерка й драматургиня — про зміну оптики в час війни і як описати те, що описати неможливо

*******

Вважається, що драматургія має найменшу аудиторію читачів порівняно з епікою (романи, оповідання) та поезією. Зокрема тому, що п’єса створена передусім для сцени. Отже, читаючи, треба самому все це у своїй голові «поставити» — а це завдання під силу ще меншій кількості читачів, ніж уявити описане у романі. Проте уявити антураж — це половина справи. Річ же ще й в психології. І якщо письменник може передати психологію персонажів через описи внутрішніх станів, його рухи та дії, пейзажі та інтер’єри, зрештою, через сни — через цілий арсенал засобів, то драматург обмежений лише репліками героїв та короткими авторськими ремарками. А проте, якщо драматург — майстер, то навіть цими засобами здатний сповна передати і психологію персонажів, і суть, глибину ситуації.

Наталка Ворожбит — власне, майстриня. Чого лишень вартий епізод зі сценарію «Змішані почуття»: героїню за секс із коханцем побила його ревнива дружина, — але бито її помилково, бо переплутано із племінницею, а била дружина іншого чоловіка. Коли героїня довідується про помилку, одразу марніє й старішає. За цим епізодом, наче за ширмою, відкривається розчарування цією розвагою, що сталась у кризі власних подружніх стосунків, жаль за молодістю, що вже відходить, за повнотою життя, що може виявлятися у таких бійках: «ну що, сука, будеш з чужим чоловіком в лісі гулять?» — і це драма, змішана із комедією.

До речі, про, вибачте, суку. У п’єсах Ворожбит особливі не тільки сюжети, а й мова. Тут є місце і лайці, і суржику, і російській мові, і переінакшеній згідно з вухом української біженки-пенсіонерки німецькій. Те, яка саме тут лайка, який суржик, які переходи між літературною українською й суржиком, свідчить, по-перше, що Ворожбит добре знає народ, а по-друге — філігранно відчуває стиль. Солдат командиру на блокпосту повідомляє про порушника: «Тут паспорт переплутав. Каже» — оце «каже» в кінці, окремим реченням, — як же треба знати і відчувати справдешніх мовців, щоб так достеменно це передати!

*******

Як уже сказано, всі інші п’єси тут, окрім вже цитованої, — про війну або на історичні сюжети. І майже в кожній драматургиня грає з часами, проте дуже по-різному.

У фінальній сцені «Зерносховища» читаємо молитву сучасної жінки, яка просить Бога помогти синові вилікуватись від астми і пройти співбесіду, просить відвести податкову від її магазину, просить упокоїти душу брата Сергія, який помер після роботи на ЧАЕС, душу дядька, який пропав у радянських таборах, і батька, загиблого у Другу світову, душі «прадядь і пратьоть», які «померли від голоду в тридцять третьому році. Нічого, що я повісила їхні фотографії в кухні над столом?» Просить схуднути до свого дня народження. Простягує нитку з теперішнього в минуле своєї родини — хай не близької, і це тим більше важливо, — олицює всіх тих безликих, іменує безіменних — щоб вони бодай так знайшли своє місце у пам’яті, у минулому, у теперішньому, що для них і їхніх дітей не стало майбутнім.

Проте минуле в Наталчиних п’єсах приходить у нинішнє не лише світлинами та згадками імен, а й — містично — людьми: у «Саша, винеси сміття» старий військовий, навіть померши, приходить до дружини і падчерки і просить провести на війну (АТО), бо, хоч з потойбіччя вертатись не можна, але «коли шоста мобілізація, то можна» і бо «Я ж присягався», «Зараз багато хто повернеться… Що було жить тоді? А зараз — інша справа».

Та найцікавіше, і може, найбільш актуальне в ці дні судження про минуле — мабуть, у «Зелених коридорах», багатошаровій, насиченій п’єсі про українських біженок за кордоном, де введено у сюжет, зокрема, акторку і є епізоди з постановками п’єс на історичні теми: про Олену Телігу, Миколу Леонтовича, Степана Бандеру. А позаяк у п’єсі йдеться про закордон, то тут і глуз з розуміння нашої історії там:

«ДРУГА РЕЖИСЕРКА. Концепція помінялась. Кіно орієнтоване на Європу. А там про Бандеру не треба. Вони більше нічого не запам’ятають. Казатимуть, що кіно про нього. І що він співпрацював з нацистами. І тут таке почнеться… І відволіче від важливої розмови про війну. Тримайте фокус на сьогоденні. Але зброю не просіть. Бо це насилля. Краще знімайте про жертв війни. Але не про чоловіків. Краще про жінок і дітей. Про біженців добре заходить. Але про жінок. Жінок завжди шкода. Особливо юних і зґвалтованих. Сюжет має бути простим, щемким, послідовним, жанр — зрозумілим. Міцно тримайте фокус на сьогоденні. РЕЖИСЕР. Але як без минулого зрозуміти сьогодення? (виділення жирним тут і далі — моє). ДРУГА РЕЖИСЕРКА. Зараз.Телефонує продюсеру. ДРУГА РЕЖИСЕРКА: Режисер питає, як без минулого зрозуміти сьогодення. (Слухає відповідь.) Добре, передам. Продюсер сказав, що з минулим — ще складніше зрозуміти».

*******

У передмові авторка згадує, що на початку повномасштабного вторгнення вирішила не писати взагалі, бо «всі слова безсилі». Багато в кого з письменників це відчуття було у 2014 або у 2022 році. Не тільки слова, а і всяке мистецтво здавалось безсилим і непотрібним — багато художників, музикантів, режисерів, акторів відчували те саме.

Однак дуже швидко українська культура зарясніла новими творами, пробираючись у клондайку тем.

У передмові Наталка Ворожбит також згадує про «людські драми та прояви», на які в мирні часи драматургам, «збирачам драм і трагедій», «не щастить». Зараз, у час війни, людських драм і проявів — хоч греблю гати, тож теперішній час — плідний не тільки для художніх репортажів (про що немало говорено серед репортажистів), а і для пʼєс. Змарнувати шанс написати драму на сучасну тему сьогодні — це, звісно, втрата для драматурга, але ще більша втрата — для суспільства, для читача: не прочитати цього, не подивитись на сцені чи на екрані — це змарнувати шанс осмислити нинішній час через такий концентрований, насичений спосіб — драму.

Стіни

Олена Афанасьєва, Максим Афанасьєв, Єлізавета Євсеєва, Тетяна Євсеєва, Наталя Бімбірайте, Олесь Романюк, Максим Гулієв, Костянтин Терещенко

ГО Центр культурного розвитку «Тотем»

ГО «Культурний центр Україна — Литва»

ГО «Новокаховське товариство охорони культурної спадщини»

Держава-агресор знищує наші культурні та історичні пам’ятки або ж краде і вивозить їх. Та навіть якщо й не чіпає, то самою окупацією територій робить їх недоступними для цивілізованого світу. Втім, не варто вдавати, що до війни всі пам’ятки були під беззаперечною опікою нашої держави, — за деякі з них доводилося боротись. І що вирізняє в цім Україну — сильне громадянське суспільство, активізм небайдужих, здатний досягати свого у цій боротьбі.

Ця незвичайна книжка — мальопис (комікс) про три памʼятки на території Херсонщини, про боротьбу за них іще до повномасштабного вторгнення, про значення цих памʼяток і цього активізму для сьогодення.

Перший розділ мальопису розповідає про архітектурне середовище Нової Каховки, творіння видатного скульптора Григорія Довженка (1899-1980), учня Михайла Бойчука, який, на відміну від учителя, вцілів у часи репресій і, наскільки можливо, в архітектурі радянських часів впроваджував українські національні мотиви. У 2010-х архітекторки Тетяна і Єлізавета Євсеєви змушені були захищати цю спадщину від міської влади, яка прагнула знести старі споруди задля нової забудови і перепланувати місто, збудоване за 60 років до того за концепцією міста-саду. Саме тоді, під час адвокаційної кампанії, Довженкові та його учнів орнаменти дістали назву «кам’яні вишиванки»

Другий розділ книжки — про фортецю Тягинь (XV століття), памʼятку української, кримськотатарської та литовської історії, а також про Вежу Вітовта – єдину на Херсонщині камʼяну середньовічну споруду, яка збереглася до наших часів у майже незмінному вигляді, проте її вежа могла бути зруйнована, коли 2017 року Укргідроенерго захотіло розширити Каховську ГЕС…

Третій розділ — про розписи Поліни Райко: життя самої мисткині та долю її будинку-музею в Олешках по смерті господині… аж до затоплення його Великою водою з Каховського моря і опісля — зусиль добротворців задля збереження цієї спадщини вже без фізичного існування самих творів Райко.

Загалом, це книжка про те, як довкола чогось важливого сходяться небайдужі активні люди, починають співпрацювати і, поруч із підготовкою документів для захисту пам’яток на національному рівні, проводять адвокаційні кампанії, інакше кажучи, поширюють флюїди небайдужості. До них долучаються інші небайдужі — і так країна дізнається про свою історичну й культурну спадщину, яка розказує нам про нас. Це книжка про те, як памʼятки стають не просто памʼятками для огляду, а як навколо них витворюється вже сучасна культура.

Поміж іншим, таке видання — нагода поміркувати, що може мальопис порівняно зі звичайним текстом. Адже, попри просвітницьку, інформативну мету, сама подача автоматично перетворює текст на художній, де через малюнки та репліки можна показати не лише вчинки та слова, а й емоції. Комікс здатний також лаконічно й наочно розповісти про головне, не забувши при цьому про, здавалось би, дрібне, але цікаве. Скажімо, як дослідник з антарктичної станції «Академік Вернадський» переказував гроші на реставрацію «камʼяних вишиванок», як науковиця, керівниця експедиції, протягом року збирала власну пенсію і здавала її в касу Інституту археології, щоби потім ці гроші віддали на експедицію (без Інституту експедиція була б неофіційна), як до Поліни Райко ще за її життя приїздили перші відвідувачі, просились глянути на картини, обіцяючи заплатити, але не платили…

Попри те, що кожен розділ — це історія про боротьбу за збереження памʼяток, та головна ідея цієї книжки, либонь, у тому, як можна перевинайти втрачене. Якщо зараз годі отримати фізичний доступ до культурної та історичної спадщини, якщо вона знищена чи пошкоджена, то її символічна цінність може бути продовжена, може й далі робити те, що покликана робити памʼятка: розповідати спільноті про неї саму, обʼєднувати навколо себе і надихати на спільні великі справи.

Зроблено вже чимало: мандрівна виставка про архітектурну спадщину Нової Каховки, майстер-клас із технік Григорія Довженка для архітекторів, скульпторів і реставраторів, віртуальний музей і 3D-модель Тягинської фортеці; VR-екскурсія будинком-музеєм Поліни Райко в Музеї сучасного мистецтва Херсона, музична композиція з її голосом. І ще багато іншого.

Зрештою, сам цей комікс, де кожен розділ виконаний в іншому стилі, в іншій техніці малювання, є окремим мистецьким артефактом довкола цих памʼяток.

Уся пере-творена, перевинайдена спадщина і далі розповідає про справжню ідентичність українського півдня й водночас об’єднує розпорошені громади навколо ідеї повернення та збереження памʼяток, а ще — може стати вагомою фішкою на полі культурної дипломатії. Що ж до останньої, то мальопис уже видано і англійською мовою.

Замовити книжку українською чи англійською можна безкоштовно для культурних організацій (бібліотеки, хаби, відділи культури, центри внутрішньо переміщених осіб тощо) за адресами ГО «Тотем» і «Новокаховське товариство охорони культурної спадщини»: [email protected] i [email protected].

Сад Гетсиманський

Іван Багряний

Віхола, 2026

Нещодавно книжковий клуб The Ukrainians обговорював цей роман, і на онлайн-зустрічі я почула від кількох читачів і читачок тезу: може, добре, що вони не читали цей твір до повномасштабної війни, — бо не повірили б, що таке могло відбуватись, а отже, не змогли б осягнути роман так, як зараз. Дехто казав навпаки: якби прочитали цей твір раніше, змогли б раніше збагнути, що таке Росія та її тортури. Багато йшлося про те, що з-поміж української літератури цей твір є мастрідом для іноземців — чому його не перекладають, не презентують, не обговорюють за кордоном?

«Сад Гетсиманський» — це автобіографічний роман Івана Багряного (1906–1963) про перебування в радянській в’язниці кінця 1930-х, тобто в найчорніші часи, це твір про несправедливе ув’язнення і страшні тортури. Роман написаний і опублікований раніше (1948–1950) за російські твори про ГУЛАГ — «Крутий маршрут» Євгенії Гінзбург (1959–1967) і «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина (1958–1968), і несправедливо, що саме їх передусім знають у світі. Мені причина цієї незнаності видається очевидною: тому, що твір український (маловідомою мовою «неіснуючого народу», на противагу «гідним довіри» представникам «великої літератури»). Але літературознавець Євгеній Стасіневич, з яким було офлайн-обговорення книжкового клубу, наводить також як причину невдалий момент видання «Саду»: після перемоги над нацизмом, коли нікому не хотілось аж так гостро сваритися з Радянським Союзом, тоді як Солженіцин видав свій «Архіпелаг» вже у розпал холодної війни.

Та повернімося до самого твору. Запам’ятовується він передусім описом тортур. Але важливо, що в цьому романі є ще щось — і це щось дозволяє читати його без відчуття випитої отрути. Це важкий роман, але автор не кидає читача у прірву страждань без страхівки — він дає йому раз по раз оговтатися: сценами в камері, де ув’язнені, по суті, стають побратимами, спогадами героя про дитинство й родину, розлогими ліричними епізодами, як-от про листочки, що залітали в тюрму через вікна. Крім того, початок роману — це фіксація міст того часу, де через опис будівель і вулиць автор майстерно описує настрій людей. Та головне, можливо, у цьому творі — яскравий опис людської психології, і то не тільки жертв, а й і катів. Різних типів жертв і різних типів катів.

Сьогодні, коли тисячі українців у російському полоні, де методи, а головне — ціль тортур не змінились, важливо також, що автор, який пройшов ці нелюдські умови, показує, як навіть через них можна пронести і зберегти свою людську гідність.

Нещодавно історик Едуард Андрющенко знайшов ув архівах докази, що Багряний був зафіксований у ГПУ як агент. Про це йдеться у книжці Андрющенка «Агент з ведмедиком», і про це детально розповідає Богдан-Олег Горобчук у випуску «Культуртригера». Чи змінює це щось для нас у сприйнятті роману? Якщо для вас змінює, то раджу перечитати книжку «Агент з ведмедиком» чи бодай відповідний розділ або ж переглянути випуск «Культуртригера», де, увага, найважливіше — наприкінці.

Сьогодні, коли у світі більше, ніж будь-коли раніше, перекладають сучасну українську літературу і часом цікавляться, що перекласти з класики, стає зрозуміло, чому «Сад Гетсиманський» має бути у цьому переліку.

До перегляду рекомендуємо відео з обговорення «Саду Гетсиманського» на книжковому клубі The Ukrainians із запрошеним гостем Євгенієм Стасіневичем.

Читайте до теми