Дрогобич: як подружжя Дими змінює місто кавою та мистецтвом

Юлія та Роман Дими — творці помітних у Дрогобичі місцевих проєктів: кав’ярні третьої хвилі «26 і кава», галереї-кав’ярні «юна» та центру міської історії та мистецтва «Кімната».

Юля народилась і виросла у Дрогобичі, Роман — в Одесі. Поживши в різних куточках України й за кордоном, вони зупинилися у Дрогобичі й роблять важливі речі для міста.

Юля каже, що Дрогобич має потенціал стати малою культурною столицею Європи, вона — ентузіастка малих міст. Та водночас визнає, що тут бракує швидкості ухвалення рішень і дій. «Розмірена ритміка малих міст дуже впливає на роботу: від моменту ідеї на каві до моменту реалізації для мене як людини, яка приїхала з проєктів високої динаміки, проходить ледь не пів життя. Чому працюють наші проєкти? Тому що від ідеї до реалізації проходить лише кілька днів», — каже вона.

Сидимо за розмовою з Романом і Юлею у дерев’яній альтанці, що у дворі їхнього будинку, перекрикуємо вечірній щебіт птахів. За кілька подвір’їв звідси в один бік — будинок письменника і художника Бруно Шульца, в інший — давні кам’яниці центру Дрогобича.

У 2020 році ви вдвох приїхали до Дрогобича. Розкажіть, як надумали оселитися тут і створювати щось для міста і дрогобичан?

Роман: Я приїхав сюди у 2021 році, першою приїхала Юля.

Юля: Тут є дві історії, які перегукуються. Я була керівницею Urban Space Radio, проєкту платформи «Тепле місто». Робота була динамічна, і в певний момент я відчула, що мені потрібно зупинитися. Я почала подорожі малими містами, а перед поїздкою в місто читала про нього. Кожні вихідні я виїжджала в містечко поблизу Франківська і досліджувала його. Так я поїхала в Коломию і була вражена історією, що там виходив перший феміністичний журнал «Жіноча доля», куди дописувала Софія Яблонська. Я шукала будинки, де була редакція журналу. Потім був Рогатин — фантастичне місто, яке я згадую з великим теплом. А там всього 7 тисяч населення! Пригадую, як на базарі спілкувалася з місцевими і їла «рогатинські деруни», один чоловік кликав: «Ідем на наш футбольний матч, бо грає рогатинська команда, треба підтримувати!». Я тоді відчула, що Україна — це безліч містечок і сіл.

Мені подобається мати можливість спілкуватися з мешканцями, слухати їхні історії і виходити за межі звичного думання, що є великі міста і лише там цікаво.

Тоді я зрозуміла, як багато цікавого є у малих містах. І так сталося близько 10–15 міст Галичини. І я подумала: а може, пожити в малому місті? Почала обирати, думала про Жовкву чи Броди. В останньому я зупинялася переночувати у старому готелі зі скрипучими роялями при вході, а жителька розповідала, з якої вони епохи. Я буквально переносилась у ті періоди й стани нашої країни.

В якусь мить я міркувала про сервіси в місті. Дрогобич тут переважав, бо має багато того, що є і у великих містах: таксі, кінотеатри, музеї, театр. А потім я усвідомила, що родом звідси. Так пазл склався. Я вирішила знімати квартиру, що було досить нетипово шість років тому в малому місті, де мешкають твої батьки. У мене ж тут і сестра, і мама, яка довго жила в Америці. Це класно, думала я, що матиму соціальний контакт. Я поїхала з Дрогобича у 16 років, а повернулась у 26.

Романе, чи ти одразу підтримав Юлин вибір міста?

Роман: Ми з Юлею познайомились, коли я переїжджав у Франківськ, а вона виїжджала звідти — у блаблакарі. Це романтична історія, яка дивує людей. То була моя третя спроба поїхати з міста в той день: перший водій скасував поїздку, другий виявився потягом, і ось я бронюю третій транспорт, у ньому їде Юля, ми знайомимося, маємо довгу розмову і прощаємось. Але за два тижні я її знаходжу.

Власне, переїхав я до Франківська, бо в організації, де працював, було два офіси: київський і франківський. Я надумав зробити релокейт, співзасновниці підтримали, я переїхав. За той рік у місті в нас зав’язуються стосунки з Юлею: я добиваюсь її, а вона крутить носом. В результаті ми цілуємось на франківському вокзалі й починаємо зустрічатись.

Потім ми їздимо одне до одного, я дивуюся, що життя в Дрогобичі дорожче, ніж у Франківську. Тільки оренда квартири була дешевша, а все інше дорожче. Юля відмовляється повертатись до Франківська, і я кажу: «Окей, давай жити у Дрогобичі». І ми переїжджаємо у другу квартиру в цьому ж будинку, де мешкала Юля.

Юля: Мені було вкрай важливо бути сусідкою Шульца, адже я досліджувала місто через нього. Шульц став для мене входом у місто, розгорнув його.

Поговорімо про ваш бекграунд. Юлю, ти працювала менеджеркою у «Теплому місті», а також маєш різноманітний досвід менеджменту в культурних проєктах. Романе, у тебе є досвід роботи в агенції proto produkciia, у якій ти виріс до операційного директора. Які ваші досвіди ви спрямовуєте на розвиток Дрогобича?

Юля: Я навчалася в Українському католицькому університеті на спеціальності «Журналістика». Перед тим у мене вже було три університети. Два з них — у Польщі, третій — Прикарпатський національний університет, спеціальність «Політологія». Важливо, що це широка наука, яка дала мені базис. Мене вчили широко мислити, читати мислителів, інтелектуалів, як-от «Місто Сонця» Кампанелли. Після УКУ я вирішила повернутись у Франківськ, бо мені подобалось місто, там чулася добре.

Приєдналася до найбільш прогресивної у той момент команди, яка змінювала Франківськ, — платформи «Тепле місто», яку очолював Юрко Филюк. Це різні проєкти, які осмислювали Франківськ і прагнули зробити його зручним для життя. Перевага полягала в тому, що ти працюєш у своєму напрямку, але бачиш, як працюють інші, і можеш долучатися, допомагати колегам. Я бачила зсередини процеси містотворення у різних його напрямках. Тоді MetaLab розвивав урбаністичний напрямок, а програма «Вивіски» працювала з вивісками у просторовому полі міста. Були також мистецький проєкт під кураторством Лілії Гоголь, Urban Space 100 — громадський ресторан, який генерував прибуток і давав малі гранти. Я прийшла в «Тепле місто» комунікаційницею в Urban Space Radio, стала координаторкою, а потім керівницею.

Юрко Филюк

Розмова з івано-франківським підприємцем, керівником компанії «23 ресторани», співзасновником проекту «Тепле місто»

Мені цікаво було спостерігати, як Юрко Филюк і команда прагнули не втручатись у місто, не скасовувати те, що є, а дивилися на нього як систему й генерували нові рішення. З ними я навчилася мислити різними моделями, out of the box.

Романе, а що ти привіз у Дрогобич?

Роман: Себе.

В одинадцятому класі я долучився до команди Вишиванкового фестивалю в Одесі, спершу був волонтером, потім — у складі організаційного комітету. В університетські часи я був частиною великої міжнародної організації AIESEC, де ми багато працювали з міжнародними обмінами і розвитком лідерських навичок у молоді. Я керував найбільшим осередком організації в Україні, київським. Це був мій перший великий менеджерський досвід, де ти управляєш 120 молодими людьми і досліджуєш, як це взагалі працює. Схоже на велику компанію, але це молодіжна волонтерська організація без грошей. Паралельно підпрацьовував фотографом у різних спільнотах і умовах.

Потім працював в організації, яка займалася розвитком підприємництва, організовувала навчальні програми для маленьких бізнесів: кав’ярень, хендмейдів, крафтових виробників. Пізніше потрапив в урбаністичну організацію «Агенти змін» у Києві. Ми робили великі дослідження міста, проєктували публічні простори, дизайнували публічне середовище, зокрема навігацію в метро, створювали дизайн-коди для історичних вулиць і так далі.

І найдовше пропрацював у продюсерській агенції proto produkciia, яка займається освітніми та мистецькими проєктами: від величезних форумів до камерних курсів, присвячених специфічним навичкам. Ми організовували повний цикл мистецьких візуальних перформативних проєктів, від моменту дослідження, резиденції й співтворення і до готової виставки чи вистави, яку презентують у різних просторах України та світу. Це різноманітні досвіди, бо мені цікаво щось робити в цьому світі.

Що виросло із цього різноманіття ваших досвідів?

Роман: Як це працює для мене: ти обираєш у цьому житті свою діляночку і на ній намагаєшся зробити щось добре. Якщо кожен буде так діяти, то буде суспільне добро. Отже, 2022 рік, повномасштабне вторгнення, ми відійшли від перших місяців активного волонтерства і вирішили щось робити у Дрогобичі. Зробили «26» (кав’ярня «26 і кава» — ред.), за рік — «юну», у 2025-му — «Кімнату».

Нам було важливо знайомити дрогобичан із дрогобичанами, і ми хотіли пити смачну каву.

Ми бачили, що місту потрібно так зване «третє місце», і розуміли, що досвід, який ми отримали у світі та Україні, може допомогти зараз цьому місту і людям в ньому.

Романе, ти згадав про концепцію третього місця урбаністичного соціолога Рея Ольденбурґа. За нею, є перше місце, тобто дім, і друге — місце роботи чи навчання. Третє місце — це простір такого собі нічийного, короткострокового й часто анонімного перебування, яке стирає минулий досвід відвідувача на певний час; це кав’ярні, бібліотеки, місця, де збираються люди. Про що ви міркували, коли створювали кав’ярню «26 і кава» та кав’ярню-галерею «юна»?

Роман: Ми знаємо серіал «Друзі», де герої збираються в кав’ярні, тусуються, п’ють каву. Є люди, які думають: «От класно було б відкрити щось таке для себе і своїх друзів». У мене довго було таке бажання, і я зрозумів, що треба. І от, квітень 2022 року, у мене є накопичений капітал, який треба кудись вкласти.

Юля: Для мене це так щемко, що це відкладені кошти Романа на дні його народження від батьків, родичів, друзів.

Роман: Так, накопичилось за роки. Ми хотіли зробити хоча б невеликий внесок у розвиток економіки. Ну і пити смачну каву в місті, де не було кав’ярні третьої хвилі. Це ж «Агенти змін» у Києві познайомили мене з кавовою культурою: я став пробувати, купувати, варити каву.

А ще ми хотіли протестувати простір на взаємодію людей і сучасного мистецтва. Плюс Юля — локальна патріотка, вона знає багато дрогобичан, які роблять круті речі в Україні та світі, а про це у Дрогобичі ніхто не знає, отже, треба про це розказувати. Так «26» стала ще й малим подієвим простором на 35 квадратних метрів; це дуже мало для місця проведення подій. Пройшов рік, на події збиралися люди, вони стояли у другій залі, у нас були мікрофони і колонка, але цього було недостатньо.

Відповідно, ми шукали щось іще і знайшли великий простір на 100 квадратів. Ми захотіли познайомити людей із крафтовим українським вином з маленьких виноробень, а до вина потрібні закуски — починаємо експериментувати з кухнею. Так відкриваємо «юну» — галерею-кав’ярню, де не лише працюємо з дрогобицьким мистецтвом, а й привозимо щось, що розширює світогляд.

Минулого року ми рефлексували, що концепція «26» працює, тож вирішили ставити собі конкретні задачі щодо прибутковості, ставати повноцінним бізнесом, бо ж раніше до кав’ярні ми ставилися як до проєкту. Так ми перейшли у формат підприємництва, а там вже по-іншому треба рахувати і контролювати. «Юна» зараз не є прибутковим проєктом, вона стала для нас лабораторією, а будь-який research and development потребує дофінансування. У «юні» ми експериментуємо: робили мініконцерти, виставки, дегустації. Почали запускати кухню, готували салати, запустили гофри. Юля відкрила крамничку для дрогобицьких крафтових виробників.

Концептуально «26» — це водночас кав’ярня третьої хвилі, де до кави ставляться як до продукту, з яким треба ретельно працювати, досліджувати, експериментувати, і третє місце — як місце поза домом і роботою, третє місце, де ти проводиш час.

Юля: Причому не обов’язково береш каву. Люди приходять у «26» вже як у точку міста: залишають речі, передають щось комусь, зазирають, щоб зустріти знайомих чи привітатись із баристами. І тут я логічно ставлю питання: де ми на мапі міста? Чи є ми точкою входу для різних людей? (Власне, ми прописували конкретні аудиторії, які хотіли залучити до простору.) Чи синергуються між собою ці різні аудиторії?

Як ви прагнете взаємодіяти з людьми міста у ваших просторах?

Юля: Я хотіла, щоб були зустрічі дрогобичан з дрогобичанами, щоб вони синергувалися між собою і створювали щось разом. Мені важливо, щоб одне дерево, яке ми посадили, розросталося в ліс, щоб взаємодії було більше, бо це все впливає на місто, де ми є. А щоб місто було, треба, щоб люди були, щоб вони перетиналися і створювали зв’язки.

Знайомство дрогобичан — це не просто «привіт, як справи?», це перетин досвідів, міжгалузевість і, можливо, народження проєктів. Я думала, що це відбуватиметься швидше.

А щодо «юни» — романтична історія полягає в тому, що Шульц привів мене до ще кількох художників. Я мала нагоду розглядати їхні роботи у Парижі та Берліні. І коли стояла біля картини Маврикія Ґоттліба, яка була під охороною, зрозуміла, що нічого не знаю про місто, звідки я є, хоча там підписано: «Дрогобич, Україна». Це ж неможливо, щоб люди з Дрогобича, чиї роботи висять поруч із роботами Модільяні, не впливали на культурну європейську спадщину. Вони впливали! І рефлексували про свій досвід тут, бо ти завжди будеш пам’ятати, звідки ти родом. Вони відмальовували Дрогобич, людей і місця. «Люди в синагозі» Ґоттліба — це одна з найвідоміших картин євреїв у світі. І там зображена дрогобицька синагога. Я замовила на «Амазоні» книжку з назвою «50 європейських художників, яких ви повинні знати», і там був Ґоттліб! Я усвідомила, що Дрогобич є точкою впливу на європейську культурну спадщину, а я нічого про це не знаю. Я хотіла через «юну» розширювати це знання для себе в першу чергу. І ділитися ним з іншими. Але в якийсь момент у «26» і «юні» для цього стало затісно.

І так народилась «Кімната» — центр міської історії та мистецтва, який слугує одночасно і мистецьким простором, і місцем дослідження історії міста.

Юля: Так, мені хотілося глибше йти в історію, працювати з істориками, дослідниками, підсилювати себе людьми, експертами, професіоналами. Тішуся, що ця синергія відбувається.

«26» і «юна» — різні простори. У них були різні цілі від початку: і гастрономічні, і сенсовні. Дуже тішуся, коли хтось каже, що йому більше подобається «26», а «юна» — менше, чи навпаки. Коли ми недавно закривали «юну» на ремонт, чітко відчули, що вона є важливою на мапі міста, як і «26». Було багато питань наживо чи в соцмережах, коли відкриється цей простір.

Які кейси взаємодії людей з просторами, з «26» і «юною», ви вважаєте успішними?

Юля: Нам розповідали, що ми надихаємо інших людей відкривати кав’ярні у невеликих містах.

Роман: Фільтр-кава вирвалась на друге місце у продажах у «26» після капучино!

Важливо, що ми даємо місце для дебюту молодих митців. Хтось усвідомлює, що він готовий іти далі, інший або інша — що не готовий, не готова і дає собі час повчитись. А в когось викуповують усю дебютну колекцію.

Юля: Так, у нас таке було! Причому дебютна виставка художника у «26». Усю серію, а це 12 робіт, викупила одна людина.

Раніше ти, Юлю, розповідала, що всіх активізував Літній фест, який ви проводили минулого літа з «юною»…

Юля: «юна» розташована поруч із парком, який, як ми помітили, є транзитним, його минають. Парком студенти проходять до педагогічного університету. Ми захотіли зупинити людей у цьому парку й показати, які активності там можливі. Ми зонували парк, виокремили тенісну, шахову, дитячу зони. У нас була ранкова програма, йога, малювання, зона для відпочинку чи бадмінтону. Була барахолка як благодійна частина фестивалю, де ми збирали гроші для війська. І це спрацювало, нас підтримало чимало людей: хтось позичив тенісний стіл, наші гості та друзі запропонували дитячу програму. Ми залучили багато організацій, компаній, проєктів, мікробізнесів, щоб показати, як цей простір може функціонувати, яким він може бути; що це парк не для пробігання, а для зупинки.

Звісно, фестиваль би не стався, якби не люди, які туди прийшли. Ми якось рефлексували з колегами, що в малому місті люди мають почуватись не покупцями культурного продукту, а співтворцями. Тоді в парку це відбулося: люди стали співтворцями фестивалю.

Роман: Важливо ще розказати про нашу першу зиму у «26». Люди допомогли нам зібрати на генератор 70 тисяч гривень, він досі є, працює. Ми його називаємо «народний генератор». Завдяки йому кав’ярня змогла працювати, ми ж відкрилися у липні 2022 року, а блекаути почалися в листопаді. Ми кинули клич і зібрали гроші.

Юля: Коли ти виходиш із точки любові, воно працює. Через любов.

Як, за вашими спостереженнями, люди взаємодіють із мистецтвом? Чи змінюється ставлення дрогобичан до сучасного мистецтва?

Юля: Однією з функцій наших просторів був розвиток надивленості містян і чуття стилю. Напевно, ми перші в Дрогобичі показали містянам оголеність, коли виставили у «юні» оголену натуру начерком — серію робіт Андріани Чуніс. Ми прослідкували, як змінилася аудиторна реакція на ці роботи від сорому й ніяковіння до взаємодії з ними і купівлі робіт.

Роботи в кав’ярнях не є частиною інтер’єру, це частина рефлексії. Я на власні очі не раз бачила, як людина забігала по каву і завмирала перед певними роботами, відчитуючи їх. Цього не було на початку. Мистецтво провокує нас на різні емоції, стани, теми. Було б цікаво дослідити, запитати в людей, що змінилося після певної кількості виставок — про оголеність, материнство та на інші теми, які ми порушували. Попередньою в «Кімнаті» була виставка «Світанок відкладається на дві години» Євгенії Григор’ян за меценатської підтримки Василя Добріянського, з якою ми рефлексували про сором у малому місті. Нам би хотілося, щоб ці виставки впливали на дрогобичан, хоч і розуміємо, що на це потрібні роки.

На що ви взоруєтесь у роботі з мешканцями малого міста? Чи можна припасовувати, зіставляти чи порівнювати досвіди Івано-Франківська і Дрогобича, наприклад? Або інших міст?

Роман: Є універсальні моделі, які працюють. Наприклад, щоб відкрити лавку під «26», нам треба було зібрати 10 підписів і оформити дозвіл на літній майданчик, — підписи зібрали, лавка працює, все гаразд.

А взагалі не можна переносити будь-які досвіди з одного міста в інше. І не завжди вийде адаптувати зарубіжний досвід. Часто немає механізмів, щоб впровадити якусь ідею в життя. От візьмімо лежаки біля «юни»: ми хотіли поставити лежаки в парку, щоранку виносити і ввечері забирати, просто для людей, не обов’язково відвідувачів, майже як на літньому майданчику біля кав’ярень, і треба було це офіційно оформити. Нам кажуть: «Ми не знаємо, як це оформити, ви знайдіть інші подібні кейси, як це зробили». А потім був фестиваль, і ці лежаки залишилися ніби як після нього.

Найкращий досвід — це зрозуміти, про що це місто і куди воно рухається. На жаль, у Дрогобичі є з десяток стратегій…

Юля: Але стратегія — це не документ, а дія.

Роман: Так, тільки все одно ще не зрозуміло, про що це місто і куди воно йде. Кожне місто і містяни обирають свій шлях. Львів свого часу обрав бути туристичним, айтішним, але залишилося неясним, як живуть місцеві, тим паче з вторгненням цей фокус змінився. Франківськ намагався бути теплим містом, і знову щось пішло не так: зараз там не тепло, а затиснуто. А є хаотичний Київ, який теж достеменно не знає, яким бути.

Юля: Неможливо взяти модель і адаптувати її, бо є інші коди міста, специфіка мислення, динаміка. Наприклад: коли місто прокидається? Який у місті піковий день роботи? Все різниться. Географія міста також впливає на його динаміку, специфіку життя: близькість до великого міста визначає темп життя, бо ти ночуєш вдома, а живеш у великому місті.

Згодна з тим, що місто має зрозуміти, куди воно рухається. Мешканці мають розуміти, куди ми рухаємося і над чим спільно працюємо в місті.

Роман: І тут ми говоримо про лідера, який приходить і показує шлях. А воно не так працює. Я щойно назвав концепції великих міст, а по суті є купа маленьких громад, які якраз визначили, куди вони йдуть, і вони рухаються. Хтось вирішив бути Меккою лохини, садівництва чи вина. Наприклад, село Фрумушика-Нова, де ми купуємо вино для «юни». Це було поліетнічне поселення, яке знищили радянці, а зараз його відновлює одна сім’я. Вони відроджують давні промисли, вирощують виноградники, працюють на фермі. Думаю, що в Україні є достатньо прикладів таких громад, де люди домовились, про що вони й куди йдуть.

А про що Дрогобич? Що його вирізняє?

Юля: Я вважаю, хоч це амбіційно, звісно, що Дрогобич може претендувати на звання малої культурної столиці Європи. Місто може багато генерувати, створювати, а ще воно має цікаву мозаїчність. Ми маємо людей, які мешкали тут і впливали на культурну спадщину України та Європи: Іван Франко, Бруно Шульц. Так, на основі міської спадщини Дрогобича та його унікального потенціалу можна вибудовувати креативні індустрії. Не впевнена, що про це ми домовились у місті.

Роман: Останнє дослідження Дрогобича показало, що велика проблема міста — це розрив історичної тяглості після Другої світової. За що не берися, все тут можна зробити. Може, шлях Дрогобича — це бути мультифункціональним містом? Тут є заводи, тобто ось промисловий центр, люди працевлаштовані.

З іншого боку, маємо величезний культурний спадок і робимо малу культурну столицю Європи. По-третє, у Дрогобичі є два університети, і можна спробувати бути новим MIT (з англ. Massachusetts Institute of Technology — MIT; Массачусетський інститут технологій — ред.), містом-кампусом, містом молоді. А є ще спорт, звідси всесвітньо відомий велосипедист (Ярослав Попович — велогонщик, який здобув багато світових нагород, зокрема став найкращим молодим гонщиком найпрестижнішої супербагатоденки «Тур де Франс» у 2005 році, — ред.), у нас є ДЮСШ й учасники Олімпійських ігор.

Тобто є з чим працювати і навколо чого будувати екосистему міста. Але спершу треба всім між собою домовитись. Це ж наша глобальна проблема. Досі відкрите питання: хто ми і куди рухаємось як держава Україна?

Юлю, якось ти писала в інстаграмі, що невеликі міста медійно нецікаві. Як їм стати такими й чи потрібно?

Юля: Малі міста мало помітні назовні. Ми звикли мислити великими містами і досі віримо у провінційність, нав’язану радянською пропагандою. Люди думають: тут нічого нема. А насправді тут настільки цікаво! І за що не візьмись, будеш тим, хто один із перших зайняв нішу.

Роман: Але треба взятися.

Юля: Помітність малих міст буде стимулювати людей подорожувати і досліджувати. А людей, які народилися в містечках і селах, — повертатися додому або долучатися до їхнього розвитку експертизою чи грошима. Серед спільноти друзів «Кімнати» є люди, які мешкають не в Дрогобичі, а по світу чи деінде в Україні, і вони підтримують її щомісячними внесками. Усе це буде стимулювати розвиток невеликих міст. Будуть приїздити туристи з України, буде приплив кадрів, взаємодія між регіонами й людьми.

Ми згадували, що ти, Юлю, виступала як представниця Дрогобича на фестивалі Local European Network Meeting, присвяченому розвитку малих міст. Як досвід Дрогобича зіставляється з досвідами інших європейських міст?

Юля: Ми всі дуже схожі. Коли я виходила на вокзалі у польському місті Свідниця з населенням 50 тисяч людей, ввечері у центрі міста нікого не було. Як у Дрогобичі. Тобто дуже схожа динаміка життя, схожі виклики. У грецьких поселеннях лавки є джерелом соціальних контактів — так само і в нас. На воркшопі ми з колегами міркували, що хочемо мати в рідних містах, я сказала: «Безпеку», і що цікаво: цей варіант набрав найбільше балів.

Тепер відмінне: це фінансова підтримка. У Європі є потужна державна підтримка культурних центрів, активностей у малих містах, більш того — різні рівні підтримки й джерела: від муніципального до приватних.

Я вірю, що культура має вирішальне значення: вона має значний вплив на те, чи люди залишаються в місті.

Саме культура міста визначає, чи ти будеш тут, чи вкладатимешся сюди.

Що б ви порекомендували людям, які прагнуть робити щось для свого міста?

Роман: Брати і робити.

Юля: Коли ти виходиш із точки цікавості, любові, то щось народжується. Боїшся, що не вийде, — окей, пропиши найгірший сценарій, перевір, чи готовий боротися з ризиками, і починай робити.

Роман: А можна просто спитати, скільки коштує оренда чи що треба, щоб провести невеличкий фестиваль у місті. Або запропонувати іншим, запостити у фейсбуці чи інстаграмі ідею, покликати інших. Так з’являються чати будинків, де немає ОСББ, так створюють штаби. Визнач собі маленький крок, маленьку дію, яка потребує від тебе 15–30 хвилин, і зроби. І процес піде.

Юля: Нам потрібно створювати синергію між людьми, які роблять сенсовні речі та генерують сенси. Ми маємо підсилювати одне одного. І це буде впливати на розвиток наших міст.