Це аудіо створене за допомогою ШІ
Єрко
А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2026
Хто з українців ніколи не бачив обкладинки «Снігової королеви», створеної Владиславом Єрком? Кому не знайомі обкладинки українського Гаррі Поттера? Кому ніколи не впав у вічі лицар на «Казках Туманного Альбіону»? Зрештою, не лише українці. Чимало Єркових обкладинок та ілюстрацій купили й іноземні видавці, тож тепер, скажімо, його версію казки про зачакловане Каєве серце і Ґерду-рятівницю читають іще в двадцятьох країнах.
А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, для книжок якої неймовірний художник Владислав Єрко створив неймовірні ілюстрації, видала його мистецький альбом. У цьому фоліанті, що важить не менше, ніж мала дитина, яка ще не знає літер, але вже водить пальчиком по малюнках, читач побачить обкладинки та ілюстрації. Прочитає коментарі та цікаві історії самого художника та його видавця, Івана Малковича. Наприклад, про витоки творчості: «В дитинстві усі мої книжки були помальовані — я намагався “підправити” малюнки або домалювати нові». Про процес малювання — чим художник надихається, яку музику слухає, поки малює, з чого починає роботу над книжкою… А ескізи, вміщені у цій книзі поряд з остаточними ілюстраціями, дозволять хоч краєм ока підгледіти, як ЦЕ діється.
Читач зауважить детальність малюнків — їх можна розглядати дуже подовгу, щоразу зауважувати щось нове, зосереджуватись на чомусь іншому. Помітить також щедру і гармонійну кольорову гаму. Яка дивина (про це читач дізнається з тексту), що ці ілюстрації дехто трактував недитячими й радив орієнтуватися на Діснея, тож Єрко пооббивав пороги з пів десятка видавництв, поки хтось (ми знаємо хто!) захотів його видати. Якраз нещодавно видавець Іван Малкович сказав: «Кажуть, треба малювати саме так, спрощено, щоб “діти не боялися”, щоб знали, “що й вони так зможуть намалювати”. У мене, однак, зовсім інші уявлення про дітей — їх не лякає краса. Вони бачать перед собою безмір майстерності і розуміють, що мусять прагнути саме до цього».
Подекуди в коментарях до малюнків розкрито певні деталі — і чудуєшся, якою енциклопедією культури можуть бути ілюстрації: тут тобі і особливості обладунків певного часу, і алюзії на певні історичні події, і навіть сам автор казки може з’явитися на сторінці — як у «Сніговій королеві» площею зображеного містечка крокує Ганс Християн!.. А чи знали ви, що в деяких Єркових малюнках ми можемо знайти і наших сучасників, — так він грається, шифруючи своїх знайомих, як колись, скажімо, Валер’ян Підмогильний та Віктор Домонтович гралися у своїх текстах з реальними київськими адресами та впізнаваними прототипами персонажів? Отже, у Єрка на звороті обкладинки «Снігової королеви» — троє стилізованих під андерсенівські часи художників: Кость Лавро, Олег Петренко-Заневський (з козою, бо перед тим проілюстрував «Козу-дерезу») і сам Владислав Єрко. А на порозі одного з будинків на них чекає… Іван Малкович!
У цій книжці є не лише свідчення та історії, а й вкраплення мистецтвознавчого аналізу — цитати зі статей О. Остальцева та Сергія Васильєва про Єркову творчість та деякі біографічні факти. Між іншим, інтерпретації творів тут є і від самого Єрка — але не власних, а тих, які він ілюстрував, як-от Шекспіра у перекладах Андруховича. Вельми нетривіальне тлумачення класика, якого хто тільки ще не тлумачив!
Щоб уже показати повну картину, тут вміщено не лише ілюстрації до книжок, а ще й офорти й плакати (розділ «Всяка всячина») з історіями про роботу Єрка за радянських часів. Деякі з цих історій нині видаються смішними («Мрію Леніна намалювати»), але ж вони показують становище митця в умовах тоталітаризму, а також — звідки тодішні митці могли надихатися свободою.
Останній розділ альбому — колекційні колоди карт за мотивами козацьких історій.
Після перегляду цього фоліанта я мала таке відчуття, що можна ословити: «Пишаюся нашою культурою», але, позаяк обережно ставлюся до «пишатися» — бо чому пишатися тим, що створено не тобою? — краще й точніше означу це так: Єрків альбом надихає! На творчість, на боротьбу, на те, щоб українцям почуватися рівними з тими, чиїх художників знає весь світ.
На додачу до цього альбому рекомендую читати, окрім згаданого вже інтерв’ю Івана Малковича, ще одне.
Катерина Зарембо
Євшан
Віхола, 2026
Початок повномасштабної, молоду дослідницю-філологиню, маму трьох дітей на ім’я Марія Рута запрошують у мале німецьке містечко викладати в тамтешньому університеті. Чоловік їх відвозить, селить і повертається додому. Починається емігрантське життя жінки-українки, зависле у тимчасовості.
Життя, що відбувається десь там, на батьківщині, а не тут, де ти насправді перебуваєш у цей момент. Життя, де є небайдужі іноземці, які все розуміють, і ті, для яких «що ви, зброя — це підтримка насильства». Життя, де чекаєш знака, що твоє повідомлення до адресата доставлене, а ще більше — що воно прочитане, бо адресат — на фронті. Життя, де навіть не уявляєш, чим зараз живе твій чоловік, бо не бачишся з ним по багато місяців, спілкуєшся теж нечасто. Життя, де сама маєш давати раду всім дитячим потребам, а їх ой як багато, і, за відсутності другого дорослого, мусиш геть нехтувати потребами власними.
Авторка зачіпає у книжці відому, але поки ще мало описану в художній літературі тему — життя матері з малими дітьми. Працюючої матері. Матері-соло — бо навіть якщо чоловік є, він далеко. Катерина Зарембо описує також і реальність західного світу, де не все так добре, як здавалося з України. Власне, багато біженців уже досвідчили й поставили оцінку цій реальності. Тут і поліклініки, де до лікаря годі потрапити. І дитячі садки, в які, коли вихователь хворіє чи у відпустці, вести дитину не можеш — і всім начхати на те, що в тебе робота і нема з ким лишити дитину. Тут і конкуренція та інтриги в університетському/науковому середовищі — це, щоправда, реальність і України, тільки ж наука на Заході стоїть вище, тож і конкуренція там запекліша.
У романі гарно розкрито тему поневірянь української дослідниці за кордоном, мало того що жінки — нараторка добре показує гендерну дискримінацію, — та ще й українки — Рута досвідчує спалах студентського інтересу до України і поступове його згасання, бачить захоплення іноземців «хорошими росіянами» і трактування обох країн як «жертв конфлікту». Це трохи нагадує забужківське «Ні, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на світ жінкою (та ще й в Україні!)…», але з поправкою на 30 років, які минули від часу написання «Польових досліджень з українського сексу» — і зауважмо, як це сформульовано: у 1990-х нараторка апелює до себе — ніби як звинувачуючи саму себе («було родитися»); натомість у наш час, у розпал повномасштабної війни, герої та героїні з України докоряють не собі, а зовнішньому світові, який так трактує Україну, — від самобичування ми переходимо до обґрунтованого докору світові. Хоча прикметно, що, власне, відкритий докір висловлює все ж не Марія Рута, а її колега-чоловік (!), який мешкає в Україні, і колега-жінка, яка давно (!) мешкає за кордоном: «Пане Шеймере, чи не здається вам, що ваша теоретична рамка не до кінця враховує об’єктивні обставини, які супроводжують російську війну проти України? Зокрема інші дослідники міжнародних відносин молодших поколінь довели, що агентність малих або менших держав не можна списувати з рахунку…»
У романі є багато деталей, завдяки яким можна добре уявити персонажів — їхній одяг, вирази їхніх облич — і простори: університет, помешкання, місто… І тут чимало знайомих багатьом ситуацій. Коли здається, що мусиш бути тільки тут, удома, в Україні, бо «їхати з країни зараз — це зрада», але врешті погоджуєшся на пропозицію закордону.
Коли на руках тримаєш одну дитину, а друга теж проситься на руки і всю дорогу тільки тим і займаєшся, що вмовляєш її сидіти пристебнутою.
Коли за кордоном стикаєшся з українцями-«ватниками» або «всепропальщиками»: «Нє всє просто панімают, што єсть люді, коториє виєхалі нє ат вайни, а от страни. В Украінє же нічєво нє мєняєтся!». Коли заздриш тим, хто під обстрілами, бо там «лячно й незламно» і твориться історія. Коли свій чоловік дуже далеко, ти змучена вкрай, і тут трапляється хтось, кому ти подобаєшся як жінка, хто готовий допомогти з побутом і з дітьми — і чи є тут вибір: ступати в цю воду чи ні, а чи все наперед визначено?
Власне, в романі чимало того, що відгукнеться тисячам українок — і буде в новинку, але наочно показано тим, хто в ситуації матері-біженки ніколи не був.
Чого, втім, бракує у цьому тексті — художнього ускладнення типів і глибшого розвитку заторкнутих тем. Деталі з деяких епізодів немов обіцяють з’явитися далі знов, де буде нарешті пояснено, для чого ж вони були, — але ні, вони зависають без закільцювання. І якщо, скажімо, тема університетського життя з його конкуренцією та дискримінацією, як і тема життя у чужій країні з усіма незручностями розкриті яскраво і повно, то тема стосунків подружжя, де жінка з дітьми поїхала за кордон, а чоловік лишається в Україні, виринає раз по раз, проте авторка наче торкається тільки краєчка рани, можливо, знаючи: щойно підійде до неї зі скальпелем — потече кров.
З іншого боку, знаючи біографію авторки, можна збагнути, що книжкою, де чимало воєнних тем розвинулись максимально, стало життя Катерини Зарембо, її діяльність. Власне, запрошуємо читати її портрет — дослідниці та письменниці, військової ЗСУ, бойової медикині, мами чотирьох дітей.
Євген Лір
Повінь
Ukrainer, 2026
Молодий годинникар приїздить у Херсон, винаймає житло і починає знайомство з містом. Де б він не був і з ким би не спілкувався, кому б не лагодив годинники та замки — бачить печать Великої води, катастрофи, що сталася в червні 2023 року, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС.
Ця книжка могла б бути історіями рятувальників та врятованих. І неврятованих теж. Могла б бути написана у формі інтерв’ю чи окремих історій. Проте автор значно тонше показує палітру того, на що вплинула Повінь, обрамлюючи всі історії, що їх так важливо розповісти світові, у стрункий сюжет: майстер годинників, тайм-аут від звичного життя після смерті матері, кохання в Херсоні, поїздки в навколишні села… Героєві співрозмовники — військові й цивільні, рятувальники та музейниці, офіціантка, еколог та історикиня, що досліджують Великий Луг. Урешті герой, як і автор, теж піде у військо. Але перед тим він виконає свою головну місію у Херсоні…
Євген Лір — письменник, музикант, перекладач художніх книжок з англійської мови, співзасновник ютуб-каналу «Твоя підпільна гуманітарка» (разом з Остапом Українцем і Катериною Дудкою), волонтер, відзначений кількома нагородами, зокрема нагрудним знаком «За сприяння війську». Лір родом із Мелітополя і навчався в тамтешньому університеті.
Хоч Мелітополь не був безпосередньо затоплений у 2023 році, проте катастрофа торкнулася і його — адже зрошувальні системи залежали від постачання води з Каховської ГЕС.
Спершу книжка була написана англійською, вийшла у видавництві Ukrainer під назвою Flood. Цього літа вийде авторизований переклад книжки українською, і на нього вже оголошено передзамовлення. Тут не тільки захопливий сюжет — тут чимало цікавих метафор і афрозимів, над якими кортить застановитися довше. «Стаєш вушком голки, і розповідь тягнеться крізь тебе, мов нитка, спрямована чиєюсь рукою» або: «Їхнє виживання було крихким перемирʼям із люттю природи». Усім, хто стикався з частими запитаннями іноземних журналістів «Що ви відчуваєте?», пам’ятким буде також діалог рятувальника з журналістом: «Один журналіст запитав у мене: “Що ви відчуваєте, коли рятуєте людей?”. Я не мав що відповісти. Замість цього запитав: “А що ви відчуваєте, коли цього не робите? Коли знаєте, що могли б когось урятувати, і цього не зробили?”»
Власне, пам’яткого тут чимало. Текст насичений яскравими багатошаровими образами: годинники та замки, старий записник, музей… І ще важливо: в цій книжці оповідач жодного разу не говорить, що російські військові кровожерливі, підлі, злісні. Герой жодного разу не перетинається з ними безпосередньо. Але всі ці історії — обірваних життів, людей, які втратили всю сім’ю й залишились абсолютно самі, — дають розуміння, хто такі росіяни.
Читайте до теми
Шериф із вербового лісу
Чому рибалки з Малокатеринівки більше не живуть як боги, хоч їхнє море і не стало пустелею
Не можна вдягнути, але можна повернути
Я — степовичка, і моя «херсонськість», від якої втікала, досі мене визначає
Погляд птаха
Краса, якої може не стати, — у світлинах Григорія Веприка
Після води
Фотограф Микита Безус досліджує, що залишилось на місці Каховського водосховища
За чорною хвилею
Російські сонари вбивають десятки тисяч дельфінів у Чорному морі. Фотопроєкт Валентини Поліщук
Мовчазна земля
Фотограф Іван Самойлов документує, що війна лишає по собі у нашій землі
