Чекати дитину від воїна – The Ukrainians

09:00

загальнонаціональна
хвилина памʼяті

Чекати дитину від воїнаЧекати дитину від воїна
Думки

Чекати дитину від воїна

Чи буде він прогрівати нашу машину, коли в мене почнуться перейми?
Ірина Вовк, Вадим Блонський
11.06.2026
Ірина Вовк, Вадим Блонський
11.06.2026

Ця колонка створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику.

«Ельку уже взяли, щяс його на “Сігнал” наберу. Скажи камандіру, що я уже їду», — гомонять мужики в тактиці біля погепаного пікапа в одному з прифронтових міст. 

«Дочя, ше раз йому таке здєлаєш — я тебе приб’ю!» — перебиває вояків розхристана мама з двома тодлерами, які летять поперед неї на біговелі і самокаті. 

«Не виходе у мене з Танькою…» — чую дорогою далі одкровення молодого хлопаки у спортивках якомусь дідові коло під’їзду. «Як не виходе? — дивується дід. — Ви ж по зодіаку — ідіальна пара».

Тим часом поруч у кафешці грає життєствердне «Volare oooo, cantare, oooo», на фоні осточортілої сирени і сповіщення «Повітряна тривога. Загроза керованих авіаційних бомб. Пройдіть, будь ласка, в укриття», на що ніхто зі згаданих місцевих не зреагував. Хіба дід, який зітхнув (чи то від чергової сирени, чи то від зізнання парубка) і припідняв брову, швидко повернувшись до розмови про Таньку. 

Так минали мої дні у прифронтових містах: поміж коротких зустрічей з коханим, записів подкастів із вояками та розвезення тачок і волонтерки, я гуляла вулицями міст і містечок, ловлячи тамтешній вайб. Це життя добряче відрізнялося від порівняно розміреного у Львові. І воно навіть мало свою красу — жити як останній день, адже за короткі години з коханою людиною ти встигаєш набагато більше, ніж дехто роками у мирних містах. 

А тоді коханий їхав на виконання, а я поверталася додому й шукала кошти на нову тачку для ще одного підрозділу, а відтак і нову змогу побачитися з ним. 

Та цього разу все було інакше… За кілька тижнів після поїздки я дізналася про вагітність, і години зо три сиділа в роздумах над тестом, викурюючи цигарку за цигаркою. А потім ще над трьома. Тоді монтувала подкаст. Згодом знову дивилась на тести. Викинула пачку цигарок. Потім заповнювала якусь митну декларацію на чергового «корча» і проплачувала рахунки на детектори дронів і генератори, а тоді знову дивилась на тест. 

Це була дуже бажана дитина, і від цієї новини калатало серце.

Але я не уявляла, як поєднати вагітність із роботою в зоні бойових дій (ні, я не військова, я журналіст у зоні БД), а ще… чи морально я витримаю носити дитину й переживати за чоловіка-морпіха, з яким може добами не бути зв’язку. Адже це не служба у тиловому місті, це — поля-посадки. І від того серце вже не калатало, а завмирало від невідомості. Та коханий, як справжній морпіх, сказав, що не буває завдань, які неможливо виконати, і що ми разом впораємося. Тому вагітність тривала.

Щоправда, тривала в тривозі, яку ненадовго могли задушити хіба що відчуття відповідальності за старшого сина-першокласника, іноді робота, а ще більше — волонтерка: я продовжувала збори, купувала дрони, РЕБи і навіть примудрялася ганяти автівки. На це все йшло дуже багато часу й зусиль, я часом забувала поїсти, а іноді забувала навіть про те, що вагітна. Хтось скаже, що вагітність має минати в тиші та спокої, між манікюром і кавою з подругами. Ні. Вагітність має минати так, як диктують тобі умови й обставини, а тим паче, коли ти дружина військового у часі війни, військового, який на виконанні у небезпечній точці. Тож краще нехай вагітність супроводжує швидкий темп життя і багатозадачність, аніж гризіння себе біля вікна у перечитуванні гнітючих новин і некрологів. І точно не треба картати себе за вечерю з фастфуду для старшої дитини (це теж їжа) чи викурену поодиноку цигарку. 

Але коли наставала ніч, повертався страх. Я не могла заснути, допоки він не написав, що в порядку, ставила телефон у найгучніший режим і клала його під подушку в надії на те, що він напише вночі. Вранці я вела старшого сина до школи, тоді під час хвилини мовчання ридала (гормони у часі вагітності ковбасять організм як дурні, вони ж не знають, що в країні й без того війна), а тоді починалася паніка, яка наростала так, що я не завжди вчасно могла прийти на роботу. Іноді навіть бували панічні атаки, коли все тіло ніби не слухається (у такі моменти я найбільше боялась опинитися за кермом, а тим паче з дитиною; тому одразу шукала на дорозі «кишеньку», аби перечекати). 

А потім з’являлася друга галочка у «Сигналі». А ще через кілька хвилин — обидві галочки зафарбовувались і навпроти позивного коханого друкувалося «пише…», і прилітало довгождане повідомлення. Серце стихало, вир паніки та емоцій всередині швидко влягався — ти заварюєш каву і маєш кілька хвилин на розмову з ним. Розповідаєш, як відчуваєш рухи вашої дитини, скидаєш фото з крайнього УЗД, чуєш, як тремтить його голос і він ледве стримується, щоб не заплакати. Та й ти так само. Він питає, що треба купити дитині і чому я досі не спакувала сумку в пологовий. Тоді ми разом обговорюємо, як назвемо маля і кого покличемо за хрещених. Коротенька розмова — а до вечора тепер є сили жити і рухатися. Та потім тривога знову підкрадається і ніби заштовхує камінь у горло.

За кілька місяців до моєї вагітності загинув побратим чоловіка, так і не дочекавшись народження своєї дитини… Я читала пости в соцмережах його дружини і ридала разом з нею… бо не знаю, чи може бути більшим біль, ніж утратити людину, яка була твоїм світом. Мій чоловік заступив на посаду її чоловіка, після чого я завагітніла. Відтак, тепер мене постійно переслідувала думка, чи побачить наш малюк свого тата, чи встигне почути його голос, чи буде чоловік зі мною на пологах. Я розуміла, що у всіх нас різні долі та історії, але страх — штука лиха, нав’язлива і неконтрольована, вона зажовує швидко й немилосердно, трамбуючи в твої мізки навіть найнереальніші сценарії. І особливо ранили питання довколишніх. 

Мене питали, що я робитиму, «якщо він раптом не повернеться» або «якщо повернеться без руки чи ноги», «а якщо, крім дитини, ще й його треба буде доглядати?», «нащо ви плануєте дитину, якщо він там?», «не могли почекати, поки то все закінчиться?», «а як ти сама з двома?», «може, ото за гроші списатися, люди так роблять», «вчора жіночка від ТЦК сина відбила, так їм і треба, покидькам, а твій там шо?» і… вишенька на торті: «ну якщо що, то хоч гроші будуть». 

Я відштовхувала таких «експертів». Часто — грубо. Якщо бодай одне з цих питань під час вашої вагітності пролунало, втікайте від тих людей.

У мене було дві подруги й мама, які тримали мій дах: вони знали, коли мовчати, коли приїхати, коли допомогти і коли відвезти твою машину в ремонт, а головне, як зробити так, щоб інші не чіпали.

Бо людська емпатія поволі деградує.

Я мовчки сама їздила на огляди лікаря й УЗД, чекала в коридорі, оточена милими парами, де чоловіки тримали своїх жінок за руки і гладили їм животи. Тоді я закривала очі, щоб не розридатися просто в приймальні (гормони ж бо, пам’ятаєте, так?). Я не пакувала сумку в пологовий, бо мене ця процедура страшенно дратувала і ранила. Та щоразу, коли я приїздила на огляд у пологовий, бачила, як чийсь великий чоловік тягне ту довбану сумку і супроводжує дружину до пологового залу. У них все було продумано і сплановано до найменших дрібниць: вони чемно удвох ходили на УЗД і огляди, купували разом красиві дитячі речі (цілу торбу), а коли починались перейми, він біг прогрівати авто, вантажив у нього сумку і віз дружину в пологовий. І допоки я споглядала ці звичні для пологового картинки, мій коханий прогрівав «корча» десь на Покровському напрямку. Чи буде він прогрівати нашу машину, коли в мене почнуться перейми?

Водночас, за час вагітності, я двічі наважилася поїхати на схід до чоловіка і паралельно попрацювати: за ті поїздки я записала левову частку подкастів, і вони вдалися якісними та гарними; певно, малюк «допомагав», як колись, девʼять років тому, старший «допоміг» написати тритомник пам’яті про загиблих воїнів. 

Мені крутили біля скроні навіть близькі люди, але я їхала, бо хотілося, аби коханий також гладив мій живіт і говорив до малюка (навіть якщо це невеличка літня кухня, де вони жили в спальниках), хотілося тримати його за руку й гуляти (навіть у тій нещасній Петропавлівці неподалік лінії зіткнення), хотілося зробити гендер-паті (навіть якщо б це відбувалося у старому вояцькому «корчі» на «дорозі життя», вкутаній антидроновими сітками), хотілося повечеряти разом у ресторані (навіть якщо це «Шаурма» в Павлограді), хотілося фотосесії вагітною. До речі, ми встигли за кілька днів до пологів таки її зробити, і я дуже щаслива з того, тож робіть! Робіть і гендер-паті, і всеможливі фотосесії за кожної нагоди! І дуже хотілося, аби в дитини був живий тато…

Повертаючись у потязі «Дніпро — Львів», після чергових записів подкастів і роз’їздів попід «дорогами життя», я відволіклася нарешті на якусь дуже лайтову лекцію про вагітність. Чоловічий мило-солодкий голос із лекції каже щось на кшталт: вагітність — це щасливий час, коли жінка має відпочивати, дбати про себе, не нервувати і більшість роботи скинути на чоловіка; отож, «коли вранці прокидаєтеся, — каже солодкий голос, — просіть чоловіка зварити і принести вам кави». На цьому моменті у запилюжене вікно потяга стали вгризатися ранкові промені сонця, а двері мого купе з гримотом відчинилися і я побачила напівсонного провідника з розбурханим волоссям: «Дєвушка, кофе будете?». — «Буду». — «Растварімий чи оцей самий… дріп? Беріть дріп, він лучче і гроші з нього підуть на ЗСУ. Підтримаєте українську армію?». Я махнула головою: «Підтримаю)) Несіть!», і двері купе знову гримуче закрилися — провідник пішов заварювати мені каву. Істерично регочу, розуміючи, що вагітній дружині бойового морпіха каву вранці робить провідник. 

Я мало уявляла, як продовжувати життя уже з двома дітьми, самій, п’ятий рік поспіль чекати дзвінків від нього і боятися дзвінків від їхнього медика. Мабуть, можна втриматися, розсипатися, збиратися наново, а потім знову розвалюватися. І я знаю, що десятки жінок із двома чи більше дітьми продовжують жити і цей п’ятий рік, чекаючи з війни своїх чоловіків. Я хотіла діяти… Може, то моя слабкість. Може, навпаки. І дивом, на крайньому місяці вагітності, коханий таки отримує рекомендаційний лист: це було наше Різдвяне диво. 

Коханий був поруч кожну хвилину: і пів доби переймів (навіть курити не виходив), і коли повезли оперувати, то напросився в операційну, і під час відновлення. Весь час тримав за руку, цілував і казав, що я молодець, що він мною пишається. Коли я побачила дитину над операційною завісою, перевела погляд на коханого, і перше, що подумалося, — «малий має живого тата». То було найбільшим щастям. 

Під час народження нашої малечі я побачила вже не суворого вояка-морпіха, а дбайливого і ніжного чоловіка, тата… Разючий такий контраст: вони вміють бути такими, як треба, за різних обставин, на війні і в сім’ї, чого, мабуть, ніколи не зуміють ті, хто не наважився захищати. 

Гадаю, народити дитину в часі війни разом з воїном — це своєрідний протест: ми самі будуємо свою долю і наші діти точно зможуть відрізнити героя від боягуза, який у важкий час сховався у своїй затишній квартирі в новобудові і п’ятий рік поспіль замовляє доставку їжі, аби тільки не захищати свою сім’ю…

Читайте до теми

Павло Дерев’янко: «Ми завжди були воїнами — і тільки тому існуємо як нація»

Павло Дерев’янко: «Ми завжди були воїнами — і тільки тому існуємо як нація»

Письменник і військовослужбовець — про козацькі легенди, службу в «Азові» і те, чому довгий мир був аномалією

Володимир Кравчук: «Ми були по-українськи добрими. Такими не можна бути з тими, хто хоче тебе вбити»

Володимир Кравчук: «Ми були по-українськи добрими. Такими не можна бути з тими, хто хоче тебе вбити»

Актор і військовий — про внутрішній космос Андрія Мельника, одвічні цінності й армійські сухпаї

Шо нам танки, ми з Баштанки

Шо нам танки, ми з Баштанки

Історія привласнення одного селянського повстання

«Не народжені для війни»

«Не народжені для війни»

Армія виросла до мільйона людей, кожен з яких має свою унікальну історію за плечима

Мрії свої та чужі

Мрії свої та чужі

Письменниця про те, як зараз українці здійснюють одну Велику, і сотні тисяч малих мрій

Велика краса — у виборі залишатися людиною

Велика краса — у виборі залишатися людиною

Ми не завжди вміли її бачити. І, либонь, саме зараз — у щоденній напрузі життя у війні — починаємо вчитися наново

Спадкоємці

Шістнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters — про тяглість поколінь, яку в нас відібрали, і спадок, який ми знову набуваємо і прагнемо передати нащадкам.

Меншовартість, яка доймає багатьох українців, тягнеться звідти — від пограбованих і вбитих людей, наших предків, які в кожному поколінні мусили вибудовувати все з нічого, а не множити традицію. Сьогодні ми — чи не перше за довгий час покоління, яке знову має що передати, ба більше, навіть зачерпнути трохи спадку з минулого. Покоління, якому дістанеться цей спадок, частково вже тут — і от-от прийме на себе країну. Ми ще не знаємо, якою вона стане для них: країною війни чи країною після війни. Що опиниться в руках і на плечах цих людей — матеріально й морально, — значною мірою залежить від нас.

Придбати

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки

Вітаємо у спільноті!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутися до читання