Чекати дитину від воїна

Ця колонка створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику.

Доєднуйтеся!

«Ельку уже взяли, щяс його на “Сігнал” наберу. Скажи камандіру, що я уже їду», — гомонять мужики в тактиці біля погепаного пікапа в одному з прифронтових міст.

«Дочя, ше раз йому таке здєлаєш — я тебе приб’ю!» — перебиває вояків розхристана мама з двома тодлерами, які летять поперед неї на біговелі і самокаті.

«Не виходе у мене з Танькою…» — чую дорогою далі одкровення молодого хлопаки у спортивках якомусь дідові коло під’їзду. «Як не виходе? — дивується дід. — Ви ж по зодіаку — ідіальна пара».

Тим часом поруч у кафешці грає життєствердне «Volare oooo, cantare, oooo», на фоні осточортілої сирени і сповіщення «Повітряна тривога. Загроза керованих авіаційних бомб. Пройдіть, будь ласка, в укриття», на що ніхто зі згаданих місцевих не зреагував. Хіба дід, який зітхнув (чи то від чергової сирени, чи то від зізнання парубка) і припідняв брову, швидко повернувшись до розмови про Таньку.

Так минали мої дні у прифронтових містах: поміж коротких зустрічей з коханим, записів подкастів із вояками та розвезення тачок і волонтерки, я гуляла вулицями міст і містечок, ловлячи тамтешній вайб. Це життя добряче відрізнялося від порівняно розміреного у Львові. І воно навіть мало свою красу — жити як останній день, адже за короткі години з коханою людиною ти встигаєш набагато більше, ніж дехто роками у мирних містах.

А тоді коханий їхав на виконання, а я поверталася додому й шукала кошти на нову тачку для ще одного підрозділу, а відтак і нову змогу побачитися з ним.

Та цього разу все було інакше… За кілька тижнів після поїздки я дізналася про вагітність, і години зо три сиділа в роздумах над тестом, викурюючи цигарку за цигаркою. А потім ще над трьома. Тоді монтувала подкаст. Згодом знову дивилась на тести. Викинула пачку цигарок. Потім заповнювала якусь митну декларацію на чергового «корча» і проплачувала рахунки на детектори дронів і генератори, а тоді знову дивилась на тест.

Це була дуже бажана дитина, і від цієї новини калатало серце.

Але я не уявляла, як поєднати вагітність із роботою в зоні бойових дій (ні, я не військова, я журналіст у зоні БД), а ще… чи морально я витримаю носити дитину й переживати за чоловіка-морпіха, з яким може добами не бути зв’язку. Адже це не служба у тиловому місті, це — поля-посадки. І від того серце вже не калатало, а завмирало від невідомості. Та коханий, як справжній морпіх, сказав, що не буває завдань, які неможливо виконати, і що ми разом впораємося. Тому вагітність тривала.

Щоправда, тривала в тривозі, яку ненадовго могли задушити хіба що відчуття відповідальності за старшого сина-першокласника, іноді робота, а ще більше — волонтерка: я продовжувала збори, купувала дрони, РЕБи і навіть примудрялася ганяти автівки. На це все йшло дуже багато часу й зусиль, я часом забувала поїсти, а іноді забувала навіть про те, що вагітна. Хтось скаже, що вагітність має минати в тиші та спокої, між манікюром і кавою з подругами. Ні. Вагітність має минати так, як диктують тобі умови й обставини, а тим паче, коли ти дружина військового у часі війни, військового, який на виконанні у небезпечній точці. Тож краще нехай вагітність супроводжує швидкий темп життя і багатозадачність, аніж гризіння себе біля вікна у перечитуванні гнітючих новин і некрологів. І точно не треба картати себе за вечерю з фастфуду для старшої дитини (це теж їжа) чи викурену поодиноку цигарку.

Але коли наставала ніч, повертався страх. Я не могла заснути, допоки він не написав, що в порядку, ставила телефон у найгучніший режим і клала його під подушку в надії на те, що він напише вночі. Вранці я вела старшого сина до школи, тоді під час хвилини мовчання ридала (гормони у часі вагітності ковбасять організм як дурні, вони ж не знають, що в країні й без того війна), а тоді починалася паніка, яка наростала так, що я не завжди вчасно могла прийти на роботу. Іноді навіть бували панічні атаки, коли все тіло ніби не слухається (у такі моменти я найбільше боялась опинитися за кермом, а тим паче з дитиною; тому одразу шукала на дорозі «кишеньку», аби перечекати).

А потім з’являлася друга галочка у «Сигналі». А ще через кілька хвилин — обидві галочки зафарбовувались і навпроти позивного коханого друкувалося «пише…», і прилітало довгождане повідомлення. Серце стихало, вир паніки та емоцій всередині швидко влягався — ти заварюєш каву і маєш кілька хвилин на розмову з ним. Розповідаєш, як відчуваєш рухи вашої дитини, скидаєш фото з крайнього УЗД, чуєш, як тремтить його голос і він ледве стримується, щоб не заплакати. Та й ти так само. Він питає, що треба купити дитині і чому я досі не спакувала сумку в пологовий. Тоді ми разом обговорюємо, як назвемо маля і кого покличемо за хрещених. Коротенька розмова — а до вечора тепер є сили жити і рухатися. Та потім тривога знову підкрадається і ніби заштовхує камінь у горло.

За кілька місяців до моєї вагітності загинув побратим чоловіка, так і не дочекавшись народження своєї дитини… Я читала пости в соцмережах його дружини і ридала разом з нею… бо не знаю, чи може бути більшим біль, ніж утратити людину, яка була твоїм світом. Мій чоловік заступив на посаду її чоловіка, після чого я завагітніла. Відтак, тепер мене постійно переслідувала думка, чи побачить наш малюк свого тата, чи встигне почути його голос, чи буде чоловік зі мною на пологах. Я розуміла, що у всіх нас різні долі та історії, але страх — штука лиха, нав’язлива і неконтрольована, вона зажовує швидко й немилосердно, трамбуючи в твої мізки навіть найнереальніші сценарії. І особливо ранили питання довколишніх.

Мене питали, що я робитиму, «якщо він раптом не повернеться» або «якщо повернеться без руки чи ноги», «а якщо, крім дитини, ще й його треба буде доглядати?», «нащо ви плануєте дитину, якщо він там?», «не могли почекати, поки то все закінчиться?», «а як ти сама з двома?», «може, ото за гроші списатися, люди так роблять», «вчора жіночка від ТЦК сина відбила, так їм і треба, покидькам, а твій там шо?» і… вишенька на торті: «ну якщо що, то хоч гроші будуть».

Я відштовхувала таких «експертів». Часто — грубо. Якщо бодай одне з цих питань під час вашої вагітності пролунало, втікайте від тих людей.

У мене було дві подруги й мама, які тримали мій дах: вони знали, коли мовчати, коли приїхати, коли допомогти і коли відвезти твою машину в ремонт, а головне, як зробити так, щоб інші не чіпали.

Бо людська емпатія поволі деградує.

Я мовчки сама їздила на огляди лікаря й УЗД, чекала в коридорі, оточена милими парами, де чоловіки тримали своїх жінок за руки і гладили їм животи. Тоді я закривала очі, щоб не розридатися просто в приймальні (гормони ж бо, пам’ятаєте, так?). Я не пакувала сумку в пологовий, бо мене ця процедура страшенно дратувала і ранила. Та щоразу, коли я приїздила на огляд у пологовий, бачила, як чийсь великий чоловік тягне ту довбану сумку і супроводжує дружину до пологового залу. У них все було продумано і сплановано до найменших дрібниць: вони чемно удвох ходили на УЗД і огляди, купували разом красиві дитячі речі (цілу торбу), а коли починались перейми, він біг прогрівати авто, вантажив у нього сумку і віз дружину в пологовий. І допоки я споглядала ці звичні для пологового картинки, мій коханий прогрівав «корча» десь на Покровському напрямку. Чи буде він прогрівати нашу машину, коли в мене почнуться перейми?

Водночас, за час вагітності, я двічі наважилася поїхати на схід до чоловіка і паралельно попрацювати: за ті поїздки я записала левову частку подкастів, і вони вдалися якісними та гарними; певно, малюк «допомагав», як колись, девʼять років тому, старший «допоміг» написати тритомник пам’яті про загиблих воїнів.

Мені крутили біля скроні навіть близькі люди, але я їхала, бо хотілося, аби коханий також гладив мій живіт і говорив до малюка (навіть якщо це невеличка літня кухня, де вони жили в спальниках), хотілося тримати його за руку й гуляти (навіть у тій нещасній Петропавлівці неподалік лінії зіткнення), хотілося зробити гендер-паті (навіть якщо б це відбувалося у старому вояцькому «корчі» на «дорозі життя», вкутаній антидроновими сітками), хотілося повечеряти разом у ресторані (навіть якщо це «Шаурма» в Павлограді), хотілося фотосесії вагітною. До речі, ми встигли за кілька днів до пологів таки її зробити, і я дуже щаслива з того, тож робіть! Робіть і гендер-паті, і всеможливі фотосесії за кожної нагоди! І дуже хотілося, аби в дитини був живий тато…

Повертаючись у потязі «Дніпро — Львів», після чергових записів подкастів і роз’їздів попід «дорогами життя», я відволіклася нарешті на якусь дуже лайтову лекцію про вагітність. Чоловічий мило-солодкий голос із лекції каже щось на кшталт: вагітність — це щасливий час, коли жінка має відпочивати, дбати про себе, не нервувати і більшість роботи скинути на чоловіка; отож, «коли вранці прокидаєтеся, — каже солодкий голос, — просіть чоловіка зварити і принести вам кави». На цьому моменті у запилюжене вікно потяга стали вгризатися ранкові промені сонця, а двері мого купе з гримотом відчинилися і я побачила напівсонного провідника з розбурханим волоссям: «Дєвушка, кофе будете?». — «Буду». — «Растварімий чи оцей самий… дріп? Беріть дріп, він лучче і гроші з нього підуть на ЗСУ. Підтримаєте українську армію?». Я махнула головою: «Підтримаю)) Несіть!», і двері купе знову гримуче закрилися — провідник пішов заварювати мені каву. Істерично регочу, розуміючи, що вагітній дружині бойового морпіха каву вранці робить провідник.

Я мало уявляла, як продовжувати життя уже з двома дітьми, самій, п’ятий рік поспіль чекати дзвінків від нього і боятися дзвінків від їхнього медика. Мабуть, можна втриматися, розсипатися, збиратися наново, а потім знову розвалюватися. І я знаю, що десятки жінок із двома чи більше дітьми продовжують жити і цей п’ятий рік, чекаючи з війни своїх чоловіків. Я хотіла діяти… Може, то моя слабкість. Може, навпаки. І дивом, на крайньому місяці вагітності, коханий таки отримує рекомендаційний лист: це було наше Різдвяне диво.

Коханий був поруч кожну хвилину: і пів доби переймів (навіть курити не виходив), і коли повезли оперувати, то напросився в операційну, і під час відновлення. Весь час тримав за руку, цілував і казав, що я молодець, що він мною пишається. Коли я побачила дитину над операційною завісою, перевела погляд на коханого, і перше, що подумалося, — «малий має живого тата». То було найбільшим щастям.

Під час народження нашої малечі я побачила вже не суворого вояка-морпіха, а дбайливого і ніжного чоловіка, тата… Разючий такий контраст: вони вміють бути такими, як треба, за різних обставин, на війні і в сім’ї, чого, мабуть, ніколи не зуміють ті, хто не наважився захищати.

Гадаю, народити дитину в часі війни разом з воїном — це своєрідний протест: ми самі будуємо свою долю і наші діти точно зможуть відрізнити героя від боягуза, який у важкий час сховався у своїй затишній квартирі в новобудові і п’ятий рік поспіль замовляє доставку їжі, аби тільки не захищати свою сім’ю…

Читайте до теми